Оленчині спогади про залізничний вокзал і відбудову собору

10 березня 2026 р. 12:53

10 березня 2026 р. 12:53

Цей уривок з повісті «Дезертир» Святослава Панасевича, який у своїх рукописах описав події у Володимирі свідком яких він був або про які дізнався із розповідей близьких йому людей, надіслала до редакції його донька Ірина Гнатюк, принагідно зазначивши, що наближається до завершення робота над опрацюванням рукопису роману під назвою «Державний злочинець», який невдовзі може побачити світ.

Невдовзі впала Річ Посполита і на Волинь прийшли московські війська. Генералам і губернаторським чиновникам почали наділяти цілі хутори й села. У польської шляхти не відбирали їхніх вотчин. Це зробили тільки після Костюшківського повстання. Москалі почали запроваджувати свої порядки, і одним із них була панщина – «крепостное право», за яким селянин ставав власністю, худобою пана. Місто Володимир мало Магдебурзьке право, тому міщани не були кріпаками. Вони обробляли свої поля в радіусі від трьох до п’яти верст навколо міста і великі поля й городи в самому місті. Тут, у родині Козака Віта, народилася в 1903 році наша матуся Оленка. Тільки-но вона пішла до школи, що на вулиці Островецькій, як почали будувати залізницю від Ковеля до Володимира.

Багато цікавого викопували під час будівництва залізничного вокзалу. Одного разу Володимир облетіла сенсаційна звістка. При розкопках виявили поховання – замуровану білого мармуру гробницю, поцяцьковану золотими і срібними прикрасами, дорогоцінним камінням. Усі пішли дивитися на те диво. Навіть учителі організували з учнями щось на зразок культпоходу. Робітники, відкопавши таку знахідку, послали за «городовим». Мармурова гробниця була замурована так, що її не можна було відкрити. Коли підважили віко домовини, то побачили в ній молоду красуню з сонячно-золотистою косою, в білому дорогому платті, із золотими і діамантовими прикрасами у волоссі, на руках і на шовковій сукні. Всі завмерли! Вона лежала мов жива… Здавалося, ось-ось устане і підведе свої прекрасні руки з діамантовими перстнями. Приїхали на дорожках градоначальник і городовий. Підтримуючи лівою рукою чорно-золотисту піхву шаблюки, що заважала йому бігти попереду градоначальника, городовий вигукував: «Ничего не трогать! Ничего не трогать!» Але з покійницею в труні діялося щось неймовірне. Вона на очах стала чорніти, і тільки-но городовий встав над гробницею, як розсипалася на порох. Залишилося вбрання, прикраси й скелет…

Цю невигадану історію матуся розповідала нам, дітям, своїм племінникам і племінницям, подругам і знайомим. А ще розповідала, як у них на подвір’ї, коли копали яму на льох, викопали багато скелетів, з черепів яких стирчали великі цвяхи, забиті в тім’я. Тоді дідусь також викликав городового. Черепи й скелети зібрали в домовини, написали протокол і поховали десь на кладовищі. Казали, що це татари так мучили людей.

Оленка Козак була проворненькою розумницею. Вчилася на «відмінно», запам’ятовувала довгі віршики, ще тільки почувши, як читала їх учителька в класі. Згодом вона читала їх нам, своїм дітям, розповідала про своє дитинство, юність…

Великою подією стала у Володимирі відбудова Успенського собору. Більше п’яти віків лежав він у руїнах. На освячення і відкриття прибуло багато духовенства з губернії, Києва і москви. Казали, що була сама сестра царя, але тоді Оленка ще не розрізняла, хто є хто з-поміж численної знаті, що приїхала сюди на дорогих каретах.

Священники в золотих ризах і шапках на всі голоси славили не так Царя Небесного, як царя русского. Хори співали «Боже, царя храни!», й Оленка на пальчиках тягнулась, аби хоч що-небудь угледіти за спинами дорослих «господ», «госпож» та іншого сірого люду. А коли до собору на утреню через весь Володимир проходили драгунські, піхотинські, козацькі сотні, то вся дітвора бігла дивитися на них. Військо співало пісні, йшло Ковельською, Устилузькою вулицями з казарм, відбиваючи маршовий крок своїми важкими, до блиску начищеними на честь недільних та інших свят чобітьми.

Особливо було любо дивитися, як йшла сотня кубанських козаків. Ці козаки відрізнялися від донських своїми особливої форми шапками, шароварами, а особливо тим, що вони співали наших пісень і розмовляли нашою мовою.

Уривок з повісті Святослава ПАНАСЕВИЧА «Дезертир»

Волинські