Батько і троє синів стали на захист України: історія волинської родини

11 березня 2026 р. 13:12

11 березня 2026 р. 13:12

Батько та троє синів із родини Любчиків із села Березна Воля стали на захист України.

Вони – приклад відданості, сили підтримки та любові до рідних і Батьківщини, пише видання «Нове життя» - новини Любешівщини».

Олександр: пліч-о-пліч із батьком

Наймолодший із синів, Олександр, на початку повномасштабного вторгнення перебував із дружиною на заробітках у Польщі. Та коли отримав повістку, не роздумуючи повернувся додому, щоб стати на захист України. Сашкові тоді було лише 23 роки.

Свого часу він закінчив місцеву школу, а згодом – Любешівський коледж за спеціальністю «будівельник». До війни їздив на сезонні заробітки, одружився. Коли ж зателефонували й повідомили про повістку, вирішив повернутися додому. Разом із батьком пройшов військово-лікарську комісію. А вже наступного дня йому наказали збирати речі й приїжджати. Батькові дзвінка не було, однак він також зібрався та вирушив разом із сином.

Так Олександр із батьком опинилися у Дрогобичі, де пройшли п’ятиденне фахове навчання. Після цього їх направили до полку «Смерч», а згодом переформували в 15-ту бригаду артилерійської розвідки. Відтоді батько й син несуть службу пліч-о-пліч.

«Коли поруч із тобою рідна людина, чітко розумієш, що ти не сам. На батька завжди можна покластися», – розповідає Олександр Іванович.

Згодом він проходив навчання за кордоном та отримав посаду водія-електрика.

«На війні доводиться виконувати різні завдання, залежно від потреб ситуації. Найчастіше ми проводимо артилерійську розвідку», – пояснює військовослужбовець.

Їхнє відділення брало участь у бойових завданнях на Херсонщині під час її звільнення у 2022 році, а також на Донеччині й Сумщині. Нині захисники боронять країну на Харківщині.

Поки Олександр захищав державу, його дружина чекала на дитину. Про те, що її відвезли до пологового будинку, він дізнався телефоном. Наступного дня командування дозволило поїхати до коханої.

«Коли вперше взяв донечку на руки, було страшно: вона така маленька, крихітна. Тоді я чітко усвідомив, що відповідаю за це нове життя. Це ще більша мотивація захищати родину й країну», – зізнається Олександр Іванович.

Триматися йому допомагають родина та віра в перемогу. А ще війна змінила цінності й погляди на життя.

«Війна загартовує і вчить цінувати життя. Завжди стараюся залишатися позитивним. Мрію, як і всі, про нашу перемогу, щоб мої рідні жили у вільній країні», – додає захисник.

Петро: служба – його свідомий вибір

Середній син у родині – Петро Любчик – після закінчення місцевої школи здобув фах кухаря-кондитера в Любешівському ПТУ. Здавалося б, перед ним відкривався цілком мирний шлях. Та долю визначила строкова служба, яку Петро проходив у внутрішніх військах. Після її завершення вирішив залишитися у строю. Пройшов відбір до роти «Світязь», у складі якої виконував завдання в зоні АТО та ООС. Згодом, у 2019 році, пройшов відбір до роти ТОР патрульної поліції. Під час служби в поліції познайомився зі своєю майбутньою дружиною, з якою згодом одружився.

Повномасштабне вторгнення росії застало Петра Любчика на реабілітації після травм, отриманих на Сході. Тож згодом у складі зведеної бригади патрульної поліції він вирушив на херсонський напрямок, де виконував бойові завдання.

На початку 2024 року він перевівся до вибухотехнічної служби ГУНП, де нині обіймає посаду начальника вибухотехнічної служби стрілецького батальйону. У 2025 році їхній батальйон виконував бойові завдання на Сході країни. Нині ж Петро Григорович несе службу на Волині.

«Найбільша мотивація – підтримка рідних. У кожного з нас своя специфіка роботи: хтось їде на завдання, хтось у цей час заступає, хтось уже повернувся з виїзду. Тож хто має час і можливість – пише чи телефонує. Звичайно, переживаємо один за одного. Дружина мене розуміє і підтримує. Мамі завжди стараюся теж зателефонувати, сказати, що все добре, що в шапці», – усміхаючись, ділиться поліцейський.

За час служби Петро Любчик нагороджений численними відзнаками, однак скромно й неохоче про них розповідає:

«Є нагороди. Але це не головне. Я був на Сході й бачив, яка там ситуація, тож важливо тримати оборону, щоб цього не було на Волині. І, звичайно, хочеться якомога швидше звільнити всі території нашої країни».

А ще додає: «Хочеться простого розміреного життя, тиші, бути поруч із рідними людьми».

Максим: «Фізрук», який став командиром

Старшого сина родини, Максима, війна застала на заробітках на Черкащині. У перші дні повномасштабного вторгнення село, де працювали Максим та його односельці, окупували. Разом із хлопцями вони пробули там місяць, але завдяки допомозі місцевих жителів змогли вибратися.

Максим Григорович закінчив Березновільську школу, а згодом – Луцький педагогічний коледж, де здобув спеціальність учителя фізичної культури. Після завершення навчання працював за фахом у Березичівській школі. Пройшовши строкову службу, знову повернувся до школи, де відпрацював три роки. Робота йому подобалася, однак заробітна плата була мізерною, тож вирішив їхати на сезонні заробітки.

Максим створив сім’ю, у подружжя народилося двоє донечок. Проте з часом сімейне життя не склалося. У 2024 році він добровольцем пішов захищати країну.

«Хлопці на фронті, війна триває. Тож вирішив і я стати у стрій. Якраз тривав набір на безпілотні комплекси. Звичайно, усі відмовляли, але моє рішення було остаточним», – розповідає Максим Любчик.

Пройшовши базову загальну військову підготовку у складі 100-ї окремої механізованої бригади, він одразу потрапив на фронт, на Донеччину. Тут отримав позивний «Фізрук».

За два роки служби Максим пройшов шлях від солдата до головного сержанта взводу безпілотних авіаційних комплексів.

«Наш взвод проводить розвідувальні роботи, відстежує пересування ворога та його місцезнаходження», – пояснює військовослужбовець.

За його словами, нині найскладніше на фронті – нестача особового складу.

«Як командир, звичайно, несеш подвійну відповідальність. Важливо бути прикладом для побратимів, не втратити їхньої довіри.  Вони не підлеглі, а справжні побратими – фахівці своєї справи, з якими не страшно нікуди йти, – ділиться Максим та додає. – Коли стають у стрій стають хлопці 18-19 років, це ще діти. Тому робиш усе можливе й неможливе, щоб вони повернулися додому», – додає захисник.

Про мрії говорить обережно. Каже: спершу – перемога, а вже потім можна буде будувати плани на майбутнє.

Іван Любчик: батько, який не залишився вдома

Батько захисників, Іван Любчик, на початку повномасштабного вторгнення перебував удома, доглядав господарство, поки родина працювала в Польщі.

Коли наймолодшому синові після проходження ВЛК зателефонували з військкомату, Іван Петрович також вирішив іти служити й сам повідомив рідним про це.

«Я не міг залишитися вдома. Служив в армії, тож хотів бути поруч із сином», – каже лаконічно.

Нині батько й син разом несуть службу в 15-й окремій бригаді артилерійської розвідки «Чорний ліс».

«Як батько, звичайно, відчуваю особливу відповідальність за свого сина. Добре, що ми потрапили в одне відділення, шкода, що на  завдання виїжджаємо  не разом. Тож завжди хвилююся, коли Сашко їде», – зізнається Іван Любчик.

Зі старшими синами він також постійно тримає зв’язок. За кожного болить батьківське серце. Вдавалося й зустрічатися на Харківщині, а всі троє синів бачилися у Краматорську.

Як і його сини, Іван Петрович мріє про перемогу. Про спокійне життя в рідному селі, про господарство, яке так любить. Про риболовлю, похід по гриби – і щоб нікуди не поспішати.

За час служби Любчики мають численні відзнаки. Та найбільша їхня нагорода – майбутня перемога й безпека рідних людей.

Ну, а вдома чоловіка й трьох синів чекає Людмила Петрівна . Щодня вона з нетерпінням жде бодай якусь звістку та молиться до Бога про повернення найрідніших додому.

• «Я не можу сидіти осторонь»: медсестра з Волині працює у лікарні й евакуює поранених з фронту
• Підрозділ волинської бригади визнали найкращим у Силах оборони України
• «Дідька лисого вони одержать, а не нашу Донеччину»: історія бійчині волинської бригади

Волинські