Герой з Волині: «Добре, що шолом не застібнув, а то голову відірвало б»

15 березня 2026 р. 13:49

15 березня 2026 р. 13:49

Лікар львівської приватної клініки «Родина» поставив Максимові безкоштовно титанову пластину, яка після важкого поранення була йому життєво необхідна.

Коли почалася повномасштабна війна, Максим Повх із села Підцир’я Камінь-Каширського району був другокурсником Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного.

На війну він потрапив влітку 2024-го. У  званні лейтенанта якийсь час був на Сумщині – в підрозділі, який охороняв кордон із росією від можливих просувань диверсійно-розвідувальних груп. А потім – Торецьк на Донеччині. Було важке поранення, тривале лікування, не одна операція, в результаті – перша група інвалідності. Але й тепер Максим каже:

– Сьогодні я все роблю, щоб повернутися на службу. У мене ж є військова освіта, звання...

«Я обрав шлях кадрового офіцера»

Їдучи ще зимового дня у відрядження на Камінь-Каширщину, я попередньо знала, що зустрінуся з двома братами – Дмитром і Максимом Повхами, котрі воювали, але через важкі поранення вже демобілізовані. І перша думка, що розмова з ними буде подана в одній публікації. Але виявилося, що  непросто поєднати в одне те, що кожному з них випало прожити й пережити там, звідки не всі повертаються. Отож, у минулому номері газети «Волинь» була розповідь про бойовий шлях Дмитра Повха ( « Я бачив, що мені відірвало ліву руку – вона висіла на сухожиллі, права теж була посічена» ) , сьогодні – про його молодшого брата...

Коли мова зайшла про те, як Максим потрапив на війну, то його спогад найперше про те, що він ще зовсім юним обрав  професію військового:

– Після 9-го класу задумувався, ким стану в майбутньому. У Камені-Каширському перспектива мала: ПТУ або різноробочий. Тому й вирішив піти далі від дому. І ось моя тітка, яка працювала у Волинському ліцеї з посиленою військовою підготовкою, якось сказала: «Спробуй сюди вступати. Підтягнеш із навчанням, з роками будеш знати, що ти хочеш у житті». Я так і зробив. Але у ліцей, що в Луцьку, не вийшло вступати, бо на той час тут уже закінчилася вступна кампанія. Вирішив подати документи в аналогічний начальний заклад Львова. І вступив. Спочатку не зовсім ладилося, бо непросто було поєднувати навчання з військовою підготовкою. Але пристосувався.

А потім, в 2020-му, почався коронавірус. Ліцеїстів розпустили на дистанційне навчання. Максим був у своєму Підцир’ї. І вчився, і підробляв, «щоб якусь копійку мати». А ще почав готувати документи на подальше навчання.

– І тут мені телефонує офіцер із ліцею й питає: «Куди ти хочеш вступати?», – розповідає Максим. «А які є варіанти?», – запитую. Почув, що, зазвичай, хлопці йдуть у військові заклади. Згадав, що в ліцеї не раз чув: «Якщо постараєшся, то «сухопутка» тебе з руками й ногами забере». От і я тоді, пригадавши ту примовку, сказав офіцерові: «Ну, то подавайте мене в «сухопутку» – якщо вийде, то там буду навчатися, а – ні, то шукатиму щось інше». Так тоді я обрав шлях кадрового офіцера.

У кінці червня йому подзвонили й повідомили, що його документи прийняли в Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Й дату назвали, коли прибути для здачі вступних екзаменів. Іспити Максим склав успішно, став курсантом.

«24 лютого нам сказали, що ми їдемо на Київ»

І ось – початок 2022 року. Максим уже другокурсник.

– Перший семестр закінчився, – розповідає він. – Якось швидко сесія почалася й дуже легко... закрилася. Це нас здивувало – думали, може, будуть якісь зміни в навчальній програмі. Натомість почалася інтенсивна підготовка (в першу чергу – вогнева, тактика, медицина), повторення матеріалу за перший курс. Ми ще й здогадки не мали – до чого це...

А буквально перед початком повномасштабної війни в них було злагодження. Це той процес, коли курсанти вчаться діяти, як одне ціле, коли кожен елемент відпрацьовується до автоматизму, це – формування бойового підрозділу.

– Так сталося, що з 23-го на 24-е лютого, – пригадує Максим, – я заступив в наряд у своїй роті. І от приходить караульний патруль і каже: «Війна почалася». Не може бути! – думаю. – Як черговий я мав би в першу чергу знати про це. Оголосили б тривогу, була б команда видавати зброю. А нічого такого не було. Та вранці 24 лютого прибігає мій командир і вже від нього чую: «Видавай зброю! Швидко – без дурних питань!» А за якийсь час мені мама, тато, інші рідні, просто друзі почали телефонувати й питати: «Що ти, як ти?» «Я не можу зараз говорити», – відповідав їм. Коли зброю всі отримали, то пішли на зібрання, де нам сказали, що ми їдемо на Київ.

Максимові Повху зараз двадцять три роки. Тоді він був вісімнадцятилітнім. Слухала його й думка мимоволі – про тих хлопців, котрі в січні 1918 року вступили в бій під Крутами. Переважно молоді вояки – курсанти, студенти, гімназисти – біля станції Крути, під Києвом, захищали молоду Українську Народну Республіку від наступу більшовицьких військ, прийнявши нерівний бій. При згадці про події більш як столітньої давності Максим каже:

– Про Крути фільм дивився – полюбляю історичні стрічки.

Побачили вперше, як ракета в небі пролетіла. Всі моментально впали на землю й... цілували її.

У Максима Повха були свої «Крути». Але згодом – уже на третьому році повномасштабної війни, й про це він розкаже згодом. А поки що доля берегла юнаків.

– Коли ми були в Києві в перші місяці великої війни, то противника не бачили. Нашим завданням було чергування на блокпостах, піше патрулювання вулиць столиці, охорона важливих об’єктів. Ми спочатку навіть уявлення не мали, що десь іде війна. І от одного дня, перед тим, як вирушити на пост, вийшли на вулицю покурити. Ще не зібрані по формі –   хтось тільки в білизні. Ось тоді й побачили вперше, як ракета в небі пролетіла. Всі моментально впали на землю й... цілували її. Ось тоді й посерйознішали. Вже й відповідальніше ставилися до чергування на постах, менше говорили по телефону й прислухалися до різних звуків – чи не летить?

Згодом Максима залучили як водія. Оскільки в нього на той час були права, то він вантажівкою розвозив на різні точки і своїх людей, і з суміжних підрозділів. А десь через місяць прийшло розпорядження про повернення курсантів на навчання в академію. На той час створювалися нові бригади, тож потрібні були командири-офіцери.

«Ми відсвяткували випускний і попрощалися – нас уже чекали автобуси»

Курсанти повернулися до штатного режиму навчання. Але цей «штатний режим» переривався повітряними тривогами, коли всі змушені були покидати класи й іти в укриття. Максим пригадує:

– Яворівський полігон був уражений російськими ракетами. Через це і практика наша була не там, а в аудиторіях, де замість техніки нам слугували тренажери (внаслідок удару по Яворівському полігону 13 березня 2022 року загинуло понад 60 людей, ще більше 160 – отримали травми. Розслідування у справі тривало майже два роки. – Авт.) . На передовій уже почали застосовувати дрони – відповідно і нас учили, як ними управляти, використовувати в сучасних боях, як захищати техніку від дронів. Викладачами в нас були й ті офіцери, які пройшли АТО. Вони деколи нам казали: «АТО і сучасна війна – це небо і земля. Вона – складна, й вам, дітям, треба буде все це розгрібати».

Після закінчення академії Максим Повх був патріотично налаштований – хотів піти на війну, бо, як каже, який то офіцер, що не нюхав пороху? Чекати цього довго не довелося. Влітку 2024 року, одержавши диплом, він за розподілом отримав направлення у військову частину 150-ї ОМБр, яка на той час, наскільки знав, дислокувалася на Рівненщині.

– Думав, що потраплю в Рівне й зможу звідти ще додому з’їздити, з  рідними побачитися, – розповідає. – Але було інакше. Нам сказали, що відпустки нема: «Поїдете в частину й там будете добиватися відпустки». Тож нам присвоїли звання, ми в своїх групах відсвяткували випускний і попрощалися –на виході уже чекали автобуси, які повезли нас на Суми.

На Сумщині Максим Повх служив у підрозділі, який охороняв кордон із росією від можливих просувань диверсійно-розвідувальних груп. Це припало на липень. Бували випадки, коли вночі він і його підлеглі бачили, чули по звуках, що ворог десь поряд («Та й місцеві мешканці казали, що часто ДРГ заходять»). Тож небезпека підстерігала. Але свої «Крути» мій співрозмовник переживе згодом – коли потрапить у район міста Торецьк Бахмутського району.

«Не раз бували моменти, коли хлопці рятували мені життя – видно, «в сорочці родився»

Максимові на все життя запам’ятається той день, коли його група пішла на «нуль», де склалася складна ситуація:

– Я зібрав своїх людей, попросив у командира гранати – хоча б для оборони. Побратими побажали нам удачі. Їхали спокійно. Але коли доїжджали до Торецька, то бачили багато розбитої техніки – танки, вантажівки. які підвозили боєкомплекти. І вже почав грати адреналін. Мчали на швидкості 150 кілометрів – просто залітали в місто. Прибули на точку. Зустрів свого заступника – живого-здорового. Слава Богу, обійшлося без втрат.

А далі було таке:

– Пішли на позицію з побратимом Сергієм, щоб зорієнтуватися, як розмістити людей. Попереду чую, що хтось говорить російською, й голос наближається. Я першим почав стріляти – ми тоді, зробивши розвідку боєм, відбили ДРГ, витративши багато боєкомплекту. Позабирали зброю в ДРГешників. В одного із противників, знайшли ампулу з написом: «Употрєбіть перед боєм». Він лежить, стікає кров’ю. Перша думка – взяти його в полон. Підходжу до нього – бачу, що рухається. І в якусь мить чую ззаду постріл. Розвертають до побратима: «Нащо ти це зробив?». Як з’ясувалося, ворог тримав під собою автомат і чекав, щоб я до нього ближче підійшов. «Ти мені життя зберіг!» – обіймаю свого рятівника.

І не раз бували моменти, коли хлопці рятували Максимові життя. Як він каже, видно, «в сорочці родився». Було, що тільки відходив з того місця, де стояв, а хлопці йому казали: «Подивись, на що ти наступив». Він оглядався – там міна лежала, яка чудом не спрацювала.

Було, що тільки відходив з того місця, де стояв, а хлопці йому казали: «Подивись, на що ти наступив». Він оглядався – там міна лежала, яка чудом не спрацювала.

І якщо взяти той день, 11 серпня, коли був важко поранений, то його Ангел був поряд:

– На тій же позиції, в Торецьку, це сталося. Це вже хлопці мені розповідали, що був великий масований обстріл. Зв’язку не було – ворог глушив. Я вже сам на місці приймав рішення, як діяти. Зі мною був мій ровесник Діма. Ми з ним чергувалися: він стріляє, я присідаю й перезаряджаю автомат Калашникова. На момент мого поранення він перезаряджав, а я піднявся – снаряд прилетів і просто перед обличчям зірвався. Добре, що шолом не застібнув, а то голову відірвало б. Хлопці потім казали, що знайшли його за 200 метрів від позиції – від нього тільки рама залишилася.

А ще хлопці розповідали Максимові таке: «Ти ходив по окопу й шукав автомат – видно, хотів далі відбиватися». Одне слово, був на адреналіні – свідомість покидала, а тіло ще воювало. А потім, через втрату крові, – відключився. І вже в Київському центральному військовому госпіталі, після наркозу, його тіло кудись рвалося. Тож, коли Максим прийшов після коми до тями, то побачив, що прив’язаний до ліжка. З ним розмовляли лікарі. На його запитання: «Що зі мною?» – пояснювали, що він поранений.

– Я просив: «Дайте мені телефон – батькам подзвоню, бо ж сказав їм, що йду на позицію, – хвилюватимуться». Дали свою мобілку. Номер батька я знав. Набираю, кажу: «То ваш син Максим». А батько в той момент уже йшов по коридору госпіталя, куди всіх поранених звозять. По татуюванню на нозі впізнав мене. Він зі своїм братом приїхав, дізнавшись, що я поранений.

«Сьогодні я все роблю, щоб повернутися на службу»

Після Києва був Тернопіль – неврологічна лікарня. Максимові дали вже його телефон. Він дзвонив своїй дівчині, Каті. І ось чує: «Я їду до тебе».

– Я був неходячий, – пригадує. – Коли Катя зайшла в палату, то я хотів іти до неї. Встаю і... Вона встигає мене підхопити. Стою й плачу у неї на руках. Катя сиділа біля мене, водила за руку в туалет, приносила їсти, лежала біля мене.

Виявляється, з коханою вони разом вчилися в академії. Зараз дівчина – четвертокурсниця факультету психологічної підтримки персоналу. Отакі в неї були, як висловився Максим, практичні заняття. Із серпня по жовтень він був у лікарні. Звідти приїхав додому.

– Уже навчився ходити, пробував себе в побуті і рвався – назад. Але мені казали, що я ще надто слабкий. Я проходив в Камені реабілітацію. І от в кінці 2024 року лікар-­невролог дав направлення на ВЛК у госпіталь Луцька. Там мені сказали: «Будемо тебе звільняти». У мене не було причин не погодитися. А оскільки я – кадровий офіцер, то звільнення зі служби було важкою й довгою процедурою. Зараз у мене є весь пакет документів – посвідчення УБД, ветерана війни. Але на сьогоднішній день я все роблю, щоб повернутися на службу.

Але й тепер, живучи з осколком у голові, якого лікарі не ризикнули зачіпати, та із життєво необхідною титановою пластиною (після трепанації черепа, пошкодженого вибухом снаряда, частинка його була без кістки), маючи одне «робоче» око, Максим говорить:

– Сьогодні я все роблю, щоб повернутися на службу. У мене ж є військова освіта, звання. Коли звернувся до ТЦК з питанням, чи можливо це з першою групою інвалідності, то мені сказали: «Так. Проходиш ВЛК і, згідно з її рішенням, тобі буде підібране місце служби». Я вже шукаю місце, де мене приймуть.

Торік Максим Повх переніс три операції, зокрема на носі, щоб відновити відчуття запаху, яке втратив внаслідок поранення, поліпшити слух на ліве вухо, яке теж постраждало. Але ось із третьою операцією на голові, то окрема історія. Оскільки осколки потрапити в череп, то в госпіталі Максимові робили трепанацію. Тоді дірку просто закрили шкірою – було необхідно поставити титанову пластину.

– Я й раніше звертався до лікарів з цього приводу, – каже молодий чоловік, – багато хто погоджувався допомогти, але – за гроші. А в мене на той час ще не було ніяких виплат. Нарешті знайшлася добра людина – лікар львівської приватної клініки «Родина». Він нього почув: «Так, я зроблю. Тільки треба знайти пластину». Я знайшов її (теж безкоштовно) через єдину в Україні компанію, яка виготовляє титанові пластини тим, хто постраждав унаслідок війни.

...Сталося так, що двоє синів подружжя Повхів із села Підцир’я були поранені майже одночасно (з різницею в три дні). Тож коли батько знайшов Максима в Києві, мама була в Ірпіні – біля Дмитра. З голови не йшов зворушливий спогад Максима про те, як він, помітивши в палаті жіночий силует (на той час бачив тільки так – як через пелену), кликав: «Мамо, йди сюди».

Під його враженням я зателефонувала Наталії Петрівні – мамі двох бійців, поспілкувалася з нею. З її слів напрошувалася думка, що могла б бути окрема розповідь про те, що пережили батьки, поки Дмитро й Максим воювали, і як вони, дізнавшись про поранення синів, вирушили на їх пошуки по госпіталях. І як вдячні Богові, що вберіг дітей, й вони живими повернулися з війни.

Катерина ЗУБЧУК .

Зараз також читають: Смерть 18-літнього волинянина Андрія Козака – нещасний випадок чи трагедія?

Волинські