Попри втрату кінцівки, волинянин повернувся у спорт і став чемпіоном Ліги націй з ампфутболу

17 березня 2026 р. 16:05

17 березня 2026 р. 16:05

«Мені ще дуже пощастило — міг узагалі загинути, і таких ситуацій було кілька», — говорить ветеран російсько-української війни, волинянин Михайло Соколян. З його слів, були моменти, коли смерть ходила зовсім поруч, але щоразу дивом оминала.

До повномасштабного вторгнення Михайло працював на підприємстві «Кроноспан» і жив звичайним мирним життям. Та коли російські війська вдерлися на територію України, він, як і тисячі інших чоловіків, не вагаючись вирішив стати на захист держави. Спершу у територіальному центрі комплектування йому відмовили — пояснили, що передусім набирають тих, хто вже має бойовий досвід. Проте Михайло не здався. Вже за кілька днів опинився на полігоні у Старичах, де розпочалося військове навчання.

Третього березня підрозділ перекинули до Черкас. Згодом ця ротація виявилася доленосною: через десять днів росіяни завдали ракетного удару по полігону. Михайло зізнається — якби вони тоді залишилися там, невідомо, чи вдалося б йому вижити.

У Черкасах саме формувалася нова 4-та окрема танкова бригада імені Івана Виговського, і Михайло потрапив до інженерно-саперної роти.

«Мені пропонували посаду водія, але я відмовився, хоча усвідомлював наскільки небезпечною є робота сапера», — пригадує він. Тоді це здавалося звичайним, проте згодом воно набуло зовсім іншого значення. Побратим, який погодився сісти за кермо, загинув під час виконання бойового завдання, його командир дістав важкі поранення.

Згадуючи ті події, Михайло знову і знову повертається до думки: інколи долю людини вирішує один вибір, одна мить. І хоча війна не раз підводила його до межі між життям і смертю, кожного разу ця межа залишалася неперейденою. Сам ветеран каже просто: йому справді пощастило. Навіть з пораненням.

У складі новосформованої бригади Михайло спочатку вирушив на Донеччину. Там його підрозділ виконував інженерні завдання — зокрема мінував мости, щоб ускладнити просування ворога. Згодом військових перекинули на Харківщину, на ізюмський напрямок. Тут Михайло працював разом із розвідкою, допомагаючи виконувати бойові завдання та забезпечуючи безпеку українських позицій.

«Ми були зовсім поруч із росіянами, — згадує він. — Вони навіть не здогадувалися про нашу присутність, доки не натрапили на заміновані нами маршрути».

На одному з таких шляхів підірвався ворожий бензовоз, за ним — два БТРи. Після цього окупанти стали значно обережнішими, намагалися вирахувати українських саперів. Проте підрозділи діяли тихо й непомітно, тримаючи противника у постійній напрузі та відволікаючи його увагу. Тим часом українські війська поступово брали росіян в оточення і витісняли їх із захоплених територій.

Стояв серпень. За Ізюм точилися запеклі бої. Ліс, у якому перебував Михайло з побратимами, був буквально всіяний мінами — як українськими, так і російськими. Кожен крок міг стати фатальним: будь-якої миті можна було підірватися на міні чи зачепити розтяжку.

Втрат уникнути не вдалося. Під час одного з бойових завдань поранення дістав побратим Михайла. Щоб евакуювати його, довелося долати близько п’яти кілометрів до річки, звідки поранених переправляли на інший берег. Дорога була виснажливою і небезпечною. Один із бійців, на жаль, помер дорогою — через значну втрату крові. Інший дожив до госпіталю, однак врятувати його лікарям також не вдалося.

Той день став переломним для Михайла.

«На те бойове завдання я пішов своїми ногами, повертався вже на ношах, — пригадує він. — Мені не пощастило: підірвався на протипіхотній міні й отримав важке поранення».

Побратими винесли його з небезпечної ділянки та доправили до найближчого стабілізаційного пункту. Звідти Михайла евакуювали до Харкова, де він переніс кілька операцій. Однак врятувати кінцівку лікарям не вдалося — через тяжкість поранення довелося ампутувати частину ноги.

Після цього розпочався тривалий шлях лікування і відновлення. Спершу Михайло проходив лікування у Полтаві, куди до нього приїхала дружина, підтримуючи у найважчі моменти. Згодом реабілітацію продовжив у Львові. Там майже рік чекав, поки повністю загоїться культя, щоб можна було розпочати протезування.

Перший, пробний протез виявився складним випробуванням — стати на нього впевнено довго не вдавалося. Лише згодом, завдяки програмі підтримки НАТО, Михайло отримав можливість поїхати до Нідерландів. Саме там йому провели якісне протезування, яке дало шанс знову відчути опору під ногами і поступово повернутися до повноцінного життя.

«Я все життя займався спортом, грав у футбол. Тож коли втратив кінцівку, впав у відчай», — зізнається Михайло. Після поранення й тривалого лікування найважчим випробуванням для нього стало не лише фізичне відновлення, а й внутрішня боротьба із власними страхами та розчаруванням.

Та саме підтримка рідних допомогла йому не здатися. Близькі люди стали тією опорою, яка дала сили рухатися далі, поступово повертатися до звичного життя — і навіть до спорту, без якого він себе ніколи не уявляв.

Уже в червні 2023 року Михайло знову почав бігати. Крок за кроком, тренування за тренуванням відновлював форму і віру в себе. А в листопаді взяв участь у змаганнях із кросфіту «Ігри героїв», що відбулися у Брюсселі. Там ветеран здобув третє місце, довівши передусім самому собі, що навіть після важких поранень можна не лише повернутися до активного життя, а й досягати нових висот.

«Ігри героїв» подарували мені можливість реалізувати себе, пройти реабілітацію і знову відчути впевненість у власних силах. Спорт дуже допоміг і психологічно. А ще завдяки цьому проєкту знайшов багато нових друзів», — говорить він.

Згодом Михайло вирішив випробувати себе й в інших видах спорту. Він узяв участь у відбірковому турі до «Ігор нескорених», де спробував сили у велоспорті й виборов третє місце. Це стало ще одним підтвердженням того, що наполегливість і сила волі здатні долати будь-які обмеження.

Та по-справжньому «своїм» відчув себе в ампфутболі — виді спорту, де грають люди, які втратили кінцівки, але не втратили жаги до життя і перемог. Саме тут Михайло знову відчув ту атмосферу команди, знайому ще з юнацьких років, коли грав у футбол.

«Ампфутбол в Україні почав активно розвиватися відносно нещодавно, проте темпи його популяризації стрімко зростають, —  говорить він. — Після початку повномасштабної війни до цього виду спорту дедалі частіше долучаються військові, які втратили кінцівки, але прагнуть повернутися до активного життя і командної гри.

Водночас у багатьох країнах світу він давно став популярним і добре організованим видом спорту. Там регулярно проводять національні чемпіонати, міжнародні турніри та світові першості. Україна ж лише формує власні команди та спортивну інфраструктуру, проте вже має спортсменів, які демонструють високий рівень підготовки й великі амбіції».

Тож коли у 2024 році в Луцьку почала формуватися команда з ампфутболу «Хрестоносці», Михайло, не вагаючись, приєднався до неї. Для нього це була можливість знову відчути командний дух, повернутися до улюбленої гри та довести, що жодні випробування не можуть зламати силу людського характеру.

Команда досить швидко заявила про себе. Вже невдовзі «Хрестоносці» стали переможцями Весняного Кубка «Ліги Дужих», здобули перемогу у турнірі «Мій матч за Героїв 2:0», а також вибороли срібні нагороди чемпіонату України з ампфутболу.

Значних успіхів досягли і гравці з Нововолинська — Михайло Соколян, Андрй Арсенюк та Вадим Король. У складі національної збірної України з ампфутболу вони стали чемпіонами Ліги націй, ще раз довівши, що українські спортсмени здатні гідно представляти свою країну на міжнародній арені.

«Ми першими вийшли на поле та забили гол на дебютному чемпіонаті України з ампфутболу. Завдяки цьому здобули право представляти Україну на міжнародній арені — у Лізі Європи, яка відбудеться 23–25 квітня у Туреччині», — розповідає Михайло.

Він також додає, що сьогодні Україна посідає друге місце у світі за кількістю команд з ампфутболу. Це свідчить про стрімкий розвиток цього виду спорту та про те, що все більше людей, які пережили важкі поранення, знаходять у ньому нову мотивацію, силу та віру у власні можливості.

«Війна змінила мене, — зізнається Михайло. — Я почав інакше дивитися на життя, по-іншому сприймати труднощі. Проблеми, які раніше здавалися серйозними, після пережитого на позиціях уже не виглядають такими значними».

За його словами, фронт навчив головного — знаходити позитив навіть у складних обставинах, ставити перед собою мету й упевнено рухатися до неї.

Сьогодні він зовсім інакше сприймає і власне поранення.

«Те, що довелося стати на протез, вважаю найлегшим пораненням, з яким можна жити повноцінним життям. Можна кататися на лижах, ходити в гори, що дуже люблю, грати у футбол і просто радіти життю. Головне — прийняти ситуацію і не зациклюватися на ній».

Прийняти нову реальність і знайти сили рухатися вперед Михайлові допомогли найрідніші люди — дружина та восьмирічний син. А ще — спорт, який став для нього не лише способом фізичної реабілітації, а й джерелом віри у власні можливості та новим сенсом життя.

Жанна БІЛОЦЬКА

• «Понад триста криниць викопали упродовж кількох років», - волинянин розповів про те, як з’являються колодязі й унікальні знахідки у них
• На Волині провели зворушливу фотосесію для дружин та матерів загиблих воїнів
• «Працювали до четвертої ранку, аби відновити опалення, але ворог знову ударив по ТЕЦ», - волинські комунальники про роботу на Київщині

Волинські