Сім’я Сасів: від турботи про дітей до допомоги захисникам і постраждалим від війни

19 березня 2026 р. 15:56

19 березня 2026 р. 15:56

Публікацію про родину Катерини та Андрія Сасів з міста Устилуг «Слово правди» писало на початку 2022 року. На сторінках газети ми розповідали про їхній будинок сімейного типу, де любов та опіку отримували 12 дітлахів, про сімейні цінності і волонтерство, яке з початком повномасштабної війни тільки набирало обертів… За чотири роки подружжя взяло на виховання ще трійко дітлахів зі складними долями, створило два благодійні фонди, які надають допомогу військовим та цивільному населенню. А ще – пані Катерина стала капеланкою.

Волонтерство – сімейна справа

24 лютого 2022 року. Той четверговий ранок у Сасів розпочався зі звуків повідомлень, що одне за одним надходили на телефон. Вчителі у класних групах писали, що навчання не буде. Почалася повномасштабна війна…

-Ми стежили за новинами. У голові не вкладалося, що таке можливо у XXI столітті. А діти, які не пішли в школу, не могли всидіти в хаті й близько одинадцятої години гайнули на вулицю. На центральній дорозі Устилуга вишикувався довжелезний ряд машин, що тягнувся аж до П’ятидень. Люди рятувалися з охоплених війною міст і виїздили за кордон. І саме діти почали пропонувати їм гарячий чай. Наше сімейне волонтерство розпочали вони. Далі доєдналися й ми. У п’ятницю і суботу черга автівок була вже аж до Верби… Спершу їхали люди, які мали свій транспорт. Усі були налякані, замкнуті. Згодом стали під’їжджати евакуаційні автобуси… У суботу ми бачили, що більшість їхніх пасажирів навіть не мали часу зібратися, тікаючи з-під обстрілів. Бувало, були вбрані лише у піжами, поверх яких оділи спортивні штани та куртку. Без валіз, лише з найнеобхіднішим. Дорослі, діти, люди старшого віку… Ми із земляками стали їх запрошувати додому – помитися, поїсти, поспати, давали їм зібраний місцевими жителями одяг, щоб переодягнулися , – пригадує Катерина Сас.

Запам’яталося пані Катерині, якими складними були моменти розлуки сімей – коли через кордон перестали пропускати чоловіків. Жінки, діти плакали, були істерики, крики, міцні обійми, як востаннє… Автобуси з різних куточків України довозили людей до кордону і розверталися, щоб забрати інших.

-У суботу ми на служіння поїхали у Володимир. Побачили, як ряди автівок заполонили дорогу, лишивши лише вузеньку смугу для руху. Черга була довжелезною. Повертаючись додому, бачили неспокій і подекуди конфлікти водіїв, емоційний стан людей був важкий… Нам неодноразово доводилося показувати документи, доводячи, що їдемо додому, щоб нас пропустили повз ці черги… Того ж дня ми пішли до шлагбаума на пункт пропуску. Близько трьох тисяч людей намагалися перейти через кордон, а їх спершу не пропускали, бо піший перехід не передбачений. Після обіду, узгодивши процедуру з польською стороною, прикордонники почали по сто осіб пропускати по зустрічній смузі. Цілу ніч я була біля людей. Разом із прикордонниками пояснювали їм умови переходу, заспокоювали, пропонували допомогу» , – ділиться пані Катерина.

У той час у нашу країну почала надходити гуманітарна допомога з Європи. Ті автівки, які з різних країн приїздили до кордону забирати у розподільні пункти біженців, привозили зібрану людьми допомогу. Польща, Німеччина, Італія та інші країни не лишилися осторонь, а відразу проявили підтримку. Автобуси, які поверталися в Україну, перевозили ці речі через кордон. Спершу скидали вантажі просто на землю в певному місці.

-Того вечора автобус привіз спайки води, вовняні ковдри. Ми їх розпаковували і передавали у кількатисячний натовп, який у мряку і холод чекав своєї черги, щоб перетнути кордон, – розповідає пані Катерина.

У неділю, пригадує волонтерка, масово долучилися місцеві жителі – приносили борщ, супи, чай, випічку.

– Ми принесли столи, купили одноразовий посуд і почали пригощати людей. Також роздавали допомогу, привезену з-за кордону: підгузки, дитяче харчування. Поставили великий намет, а згодом встановили по периметру бочки, біля яких могли зігрітися чоловіки, що підвозили свої сім’ї до кордону й чекали на автобус чи авто, щоб повернутися назад. Через деякий час почали готувати гарячі страви на місці, принесли з дому буржуйки, каструлі, посуд, нам привезли дров – у понеділок процес вже був повністю налагоджений. Цей своєрідний пункт підтримки біженців діяв цілодобово. Мій чоловік не одну ніч провів на чергуванні, підтримував вогонь, приносив воду… Наша волонтерська діяльність почалася саме з цього. Бо ці моменти були дуже важкими й хвилюючими, – пригадує моя співрозмовниця.

Бувало, що пані Катерина з чоловіком пішки переходили кордон, щоб привезти в Україну автомобіль із допомогою, розвантажити його й повернути назад, адже не кожен водій мав необхідні документи для в’їзду в Україну. Якось довелося переганяти й розвантажувати пожежну машину – гуманітарна допомога прибула зі Швеції. Інколи бусом їхали забирати допомогу, яку благодійники підвозили до кордону – у Зосині стояв намет, де вивантажувалися зібрані для українців речі.

-Ми спочатку допомагали біженцям, а потім почали надавати підтримку переселенцям. Розподільчий пункт організували спочатку в приміщенні будинку культури, а згодом – у будівлі, яку орендували в місцевого підприємця, пізніше в орендованому приміщенні колишнього магазину. Осередок роздачі товарів першої необхідності облаштували не лише в Устилузі, а й у Володимирі при Домі молитви, – розповідає Катерина Сас.

– Ситуація в країні не змінювалася – боротьба на фронті тривала, продовжувала з-за кордону надходити допомога, яку потрібно було розподілити і відправити туди, де її найбільше потребували. Почалися звернення від дружин, матерів військових щодо збору необхідних їм речей – змінного одягу, кариматів, спальників. Спонсори, яким ми переадресовували запити, хотіли прозорої звітності, держава – правового врегулювання волонтерського руху. Якось у травні 2023 року німецькі благодійники, які були зацікавлені в постійній співпраці, передали нам перші п’ять автівок. Наступного ж дня ми разом з однодумцями офіційно зареєстрували благодійний фонд «Підтримка з любов’ю». Відтоді у співпраці з закордонними фондами та доброчинцями почали привозити в Україну також і автомобілі, які переобладнували для потреб медичної евакуації. Ремонт, фарбування та оснащення автівок усім необхідним здійснювали наші друзі – члени волонтерської команди, – розповідає пані Катерина.

Близько двох сотень автівок благодійний фонд уже передав військовим підрозділам, ще кілька – надано у користування військовим капеланам. Ці транспортні засоби вдалося придбати й доставити в Україну завдяки підтримці закордонних партнерів із Німеччини, Польщі, Англії та інших країн.

Для розміщення фонду було придбане окреме приміщення. У його роботі задіяно близько 20 людей – часто це цілі родинні команди, об’єднані спільною метою допомагати. Серед них родина Сасів, а також сім’я Наталії Войтович.

Фонд допомагає не лише транспортом – у госпіталі, в прифронтові міста і села передають усе, в чому є найперша необхідність. Не забувають і про людей, які через війну були змушені покинути свої домівки. Пані Катерина розповідає, що вони часто звертаються по крісла колісні, милиці, підгузки для людей похилого віку та інші засоби догляду. Мешканці тимчасового шелтера у Хотячеві також отримували допомогу – приходили по одяг, постіль та інші побутові речі.

Все частіше, розповідає волонтерка, фонд працює за конкретними запитами. Багато людей хочуть допомагати і готові долучатися саме до тих потреб, про які повідомляють військові чи медики. Нещодавно, наприклад, відправили у харківський шпиталь пральну машину та генератор – їх надали партнери з Польщі. Захисники також просили мікрохвильову піч, щоб мати змогу підігріти їжу у місці проживання – найближчим часом передадуть. Про ці потреби фонду повідомила Діана Шевчук, очільниця ГО «Крила матері».

-Якось автомобіль місії «на щиті» повертався на Запорізький напрямок. Про це повідомив один із капеланів, і ми завантажили машину медичними засобами та одягом. У Києві ці речі перевантажили в інше авто, після чого водії повернулися до нас ще за однією партією допомоги. Гуманітарну підтримку ми передаємо на різні напрямки й у різні підрозділи. Водночас намагаємося підтримувати і захисників із рідної громади. Цієї зими у підрозділи, де служать наші земляки, передали шість генераторів, – розповідає Катерина Сас.

Очільниця БФ «Підтримка з любов’ю» каже, що у волонтерській справі дуже допомагає гуманітарна «Нова пошта», адже завдяки безоплатній доставці кошти, які не витрачаються на пересилання посилок, можна спрямувати на інші потреби й донати. Якщо раніше волонтери частіше їздили самі до військових, то зараз здебільшого з допомогою цієї поштової служби відправляють на передову усі необхідні вантажі.

Катерина Сас опікується не одним, а відразу двома благодійними фондами.

-Торік виникла потреба розділити допомогу на два окремі напрями: умовно – для військових на фронті та для підтримки цивільного населення. Деякі волонтери, розуміючи, що життя в тилу стабілізувалося, вирішили спрямувати свої зусилля на наближення перемоги України та підтримку захисників. Так з’явився фонд «Відчайдушні», – розповідає його керівниця.

Цей фонд об’єднав 20 волонтерів, які не лише збирають допомогу, а й самостійно доставляють її у військові підрозділи на передову. Команда займається навіть забезпеченням автотранспортом бійців: пригнані з-за кордону автомобілі ремонтують, знімають скло, обшивають бляхою чи сіткою, готуючи до роботи у зоні бойових дій. Діяльність фонду ведеться за конкретними запитами захисників, котрі передають іноземним партнерам.

«Працює ціла волонтерська команда, представники якої мешкають в різних куточках країни. Половина волонтерів – військові та шпитальні капелани. Вони мають свої шеврони. Саме через їхні поїздки на передову до захисників люди почали називати їх «відчайдушними», і цю назву фонд узяв собі за ім’я. Я теж – капеланка, у 2024 році пройшла відповідне навчання, тож повністю залучена у процес. Та мій основний напрям у фонді – ведення бухгалтерії», – розповідає Катерина Сас.

За час своєї діяльності «Вічайдушні» передали бійцям на передову уже близько 80 автомобілів, а також – технічні засоби, ліки, продукти.

20 років будинку сімейного типу Сасів

До благодійності у ці воєнні роки залучені і діти, яких виховує подружжя Андрія і Катерини. Їхній будинок сімейного типу було створено ще у 2006 році. Зараз у сім’ї десятеро дітей, двоє із них навчаються в Польщі. Найменшому – лише п’ять років. П’ятеро дітей, які виховало подружжя – вже дорослі та мешкають окремо, будуючи свої життя.

Найбільшою і найголовнішою підтримкою для Катерини є її чоловік. У всіх справах – домашніх і волонтерських – вони разом.

-Андрій завжди підстрахує: завезе куди потрібно, приготує обід, допомагає з організацією. Вчора, наприклад, приготував їжу на два дні, бо ми запланували ряд справ – сьогодні, наприклад, вже відправили три вантажі «Новою поштою». І на неділю у нас вже заготовки для страв є. Щоб усюди встигати, я пройшла навчання, уже отримала посвідчення водія – чоловік моє рішення підтримує, – каже пані Катерина.

Подружжя планує більшість благодійних справ на першу половину дня, поки діти у школі, а після цього присвячує час домашнім клопотам. Сімейний побут уже роками налагоджений, тож кожен знає свої обов’язки, сформувалися й певні родинні традиції – як спільні сніданки, обіди й вечері, та правила – мама завжди має знати, куди і з ким пішли гуляти діти.

Діти, які з різних причин опинилися в складних життєвих обставинах, знаходять у сім’ї підтримку та любов. Першу дитину в сім’ю подружжя Сасів, яке має двох рідних синів, взяло двадцять років тому.

– Андрійкові на той час було два роки. У нього інвалідність з дитинства. Зараз йому вже 22 роки, він живе і житиме й надалі з нами. Згодом у сім’ї з’явилися й інші діти – рідні між собою. Створили спершу прийомну сім’ю, а згодом будинок сімейного типу. Дітей з важкими долями у світі чимало. Був хлопчик, якого у в шестирічному віці забрали в інтернат. Згодом мама виправилася, вийшла заміж через суд поновила свої права на дитину. А через деякий час знову взялася за своє. Хлопець не хотів в інтернат, не хотів маму видавати і ціле літо жив, де прийдеться. А коли почалася школа, соцслужба помітила, що дитина не навчається. У жовтні хлопчик вже був в нашій сім’ї. Зараз він уже дорослий, живе в Німеччині. Золота дитина. Завжди на мій день народження замовляє квіти. Одна зі старших доньок з сім’єю живе в Перу, інша – в Бельгії, ще одна – у Варшаві, син теж у Польщі. Решта – з нами. У 2025 році наш будинок сімейного поповнився новими дітками. ми прийняли у сім’ю братика та сестричку, яких у 2022 році евакуювали з рідного Маріуполя до Польщі. Торік вони повернулися в Україну. Обоє дітей мають інвалідність. Згодом до нашої родини приєдналася 14-річна дівчина. Усі діти дружні між собою, хоч, буває й часом щось не поділять.

– Подарувати дитині сім’ю – це ні з чим не зрівняти, – каже Катерина Сас.

Сім’я молиться про перемогу та мир і продовжує активно допомагати іншим. Коли закінчиться війна, склад для гуманітарної допомоги подружжя переобладнає під молодіжний простір. Мають такі плани. І вже зараз по-трохи йдуть до мети. Хочуть зробити дозвілля дітей цікавішим уже зараз, тож переданий для них спонсорами тенісний стіл уже готовий подарувати радість і маленькі моменти щастя.

Валентина ТИНЕНСЬКА

Волинські