Започаткував у селі бізнес: свою першу теплицю волинянин поставив… у 9-му класі!

21 березня 2026 р. 19:17

21 березня 2026 р. 19:17

Староста Сергій Ліщук – на новій вулиці, яку, відповідно до ландшафту по сусідству, так і назвали – Лісова.

Сьогодні село Будки, що на Маневиччині, відоме тим, що тут розвивається тепличний бізнес. А започаткував його, по суті, місцевий мешканець Андрій Мартинюк, ще тоді, як був... п’ятнадцятилітнім школярем. Тож у свої тридцять років Андрій може похвалитися неабияким досвідом, адже половину свого життя він займається вирощуванням овочів

Тепер у нього – не одна тепличка на сотці землі, а три (менші дві – по вісім соток, більша – дванадцять). І зі своїми огірками, перцем він уже не стоїть на ринку, бо, як сказав, на хорошу продукцію завжди є клієнти: до нього не лише з Луцька, Ковеля приїжджають оптовики, а й із Києва.

«Тепер у мешканців села, по суті, – два види доходів»

За багато років журналістської праці на Маневиччині доводилося бувати багато, а то й безліч, разів. Читацький лист, пригадую, приводив у Рудку. Тож знаю на цьому кутку, обабіч «бетонки», й село Будки – центральну садибу колишньої сільської ради, а нині – Будківського старостинського округу, що належить до Маневицької селищної громади. Але щоразу проїжджала його, як кажуть, транзитом. Та ось коли потрапила сюди нещодавно (трапилася гарна нагода – треба було вручити 1000 гривень від газети «Волинь» нашому шанувальнику Віктору Гребеню), то мимоволі подумала, що журналістські дороги давно не заводили мене сюди. Бо якби була тут в останні роки, то, звичайно ж, не могла б не зацікавитися тим, як багато мешканців цього села спеціалізуються на тепличному бізнесі. З головної вулиці видно, що зразу ж за обійстями зведені чималі теплиці...

За одним із письмових джерел, назва  села Будки пов’язана з тим, що в давнину виникло поселення біля «буд» – спеціальних заводів, де виготовляли поташ, дьоготь та смолу, спалюючи дерев’яні колоди в конусоподібних будках. Оскільки процес виготовлення був тривалим (2 – 3 місяці), тобто робітники мали бути тут постійно, тому й селилися поруч.

А ось у музеї місцевого ліцею його відвідувачі мають можливість дізнатися про іншу версію походження назви села. І пов’язують її з тим, що «колись тут була економія пана Яроцького. Для більшої інтенсивності й продуктивності виконання робіт панщини сюди Яроцькими були переселені підлеглі йому селяни. З Лісово – 8 сімей, з Чарторийська – 7. Частина селян була куплена з інших панських економій. Поселення їх були схожі на буди. Пізніше ці «буди» закріпилися за назвою «Будки». Виникло село приблизно в другій половині 17-го століття». Хоч, до речі, Вікіпедія подає іншу дату заснування села – 1577 рік.

Так чи інакше, можна поміркувати, що давнє ремесло з плином часу поступилося сільському господарству, яким займалося місцеве населення. Зокрема, й тоді, коли тут був колгосп, заснований у повоєнних, 1940-х роках.

– А ось сьогодні, де заробляють люди, як мовиться, на хліб насущний?

На це питання староста Будківського старостинського округу Сергій Ліщук каже:

– Тепер у мешканців села, по суті, – два види доходів. Одні їздять на сезонні роботи в Київ, якщо йдеться про Україну, а також у Польщу, Естонію, інші займаються тепличним господарством – вирощують овочі.

З приводу закордоння, то зразу таке уточнення:

– Хтось ще до війни виїхав і залишився там, хтось, як тільки почалося повномасштабне вторгнення. Загалом до тридцяти чоловік вже чотири роки живуть у країнах Європи. Такі навряд чи й вернуться. Відносно до кількості населення – в Будках живе 400 чоловік – це немало.

«З часом тут і дорога буде така, як треба, і вода підведена»

Із старостою села Сергієм Ліщуком ми їдемо безпосередньо на той масив, де зведені теплиці. Свого часу тут була колгоспна земля. За словами Сергія Івановича,  тут не менше п’ятдесяти гектарів. Коли в 1990-х роках її розпаювали між людьми, то так сталося, що земля облогувала – ніхто не орав, не сіяв:

– Ото бачите за теплицями поле, вкрите бур’яном-сухостоєм, – так було й тут.

Увагу привертають будинки поряд, видно, ще в стадії будівництва. Уже ціла вулиця, яку, відповідно до ландшафту по сусідству, так і назвали – Лісова. Сергій Іванович розповідає:

– Ще до того, як я став старостою (на цій посаді – лише півтора року), було роздано дев’ятнадцять земельних ділянок під забудову. В основному тут вирішили побудуватися якраз ті, хто займається тепличним господарством. А от струм до цього масиву підключили тільки торік. Наприклад, Андрій Мартинюк, який започаткував у Будках тепличний бізнес, тягнув проводи від свого дому, а то – до двох кілометрів.

Уздовж вулиці стоять новенькі бетонні електроопори. Доводилося чути (розповідати на сторінках «Волині»), як то непросто й дуже дорого зараз електрифікувати нову вулицю в тому випадку, коли йдеться про віддалений масив. Староста з цього приводу говорить:

– Нам пощастило. Неподалік стояв мало задіяний трансформатор колишнього колгоспу. Він і виручив. Хоч, звичайно, довелося трохи поїздити, оформляючи дозволи на підключення. Нас підтримало керівництво Маневицької громади, – по інстанціях ходили разом із начальником управління капітального будівництва селищної ради Ігорем Пінчуком. Зате з минулої осені масив – зі світлом.

Чоловіки, можна сказати, живуть тут. Кооперуються й по черзі залишаються на ніч.

Їдемо ґрунтовою дорогою. Староста розмірковує:

– З часом і дорога буде така, як треба, і вода підведена. Бо хлопці, які будуються тут, – старанні, хазяйновиті. Серед них і християни віри євангельської, і православні. Різниці нема – дружно хазяйнують. От і зараз, поки теплиці ще опалюються (відрядження в Будки припало на 5 березня. – Авт.) , чоловіки, можна сказати, живуть тут. Кооперуються й по черзі залишаються на ніч. Та й якщо громіздку теплицю треба накрити плівкою, то сам цього не зробиш, – потрібна допомога.

Біля теплиць – стоси колодок – ними й палять, щоб їх обігріти. Із труби-комина на одній із них в’ється вгору дим. Зупиняємося. Заходимо й потрапляємо у весну, а то й літо – рівними рядками тут висаджена розсада огірків – на стеблах ось-ось з’явиться цвіт. Можна й поспілкуватися. Господар на місці, але  молодий чоловік зразу каже, що не з ним треба говорити, а з Андрієм Мартинюком, «який вам багато розкаже». Власне, вже вдруге чую це прізвище – це ж про нього, як «першопрохідця» в тепличному бізнесі, згадував і староста. Залишалося дочекатися, поки Андрій, відгукнувшись на дзвінок хлопців, котрі вважають, що про тепличне господарство в Будках треба говорити, в першу чергу, з ним, під’їхав до нас.

«Я вже п’ятнадцять років займаюся тепличним господарством»

Зустрілись з Андрієм, познайомилися ще особисто, бо заочно вже начувана про нього. Нині моєму співбесіднику – тридцять років. Тим часом він каже: «Я вже п’ятнадцять років займаюся тепличним господарством».

Мимоволі засумніваєшся, чи ж все правильно «з арифметикою»? А таки правильно, судячи з подальших слів:

– Я ще дев’ятикласником був, коли поставив біля хати, всього на одній сотці, свою першу теплицю.

А ось стосовно того, звідки в хлопця така зацікавленість, то було так:

– Моя мама родом із села Більська Воля – це у Вараському районі на Рівненщині. Там давно й потужно тепличний бізнес розвивався. У цьому селі й тепер живуть мої дядьки. Від них я й перейняв перший досвід, будучи ще школярем. Та й мама моя трохи знала про цю справу.

Одне слово, склалося так, що Андрій ось так із юності сам собі створив робоче місце. Тепер у нього – не одна тепличка на сотці землі, а три: менші дві – площею по вісім соток, більша – дванадцять. Ось у тій, більшій, ми й були. Якби трохи раніше приїхала, то нічого цікавого не побачила б. Огірки, які місяць росли в розсаднику, що біля хати, висадили тут 28 лютого, попередньо два дні опалюючи теплицю («а за холоднішої погоди й довше»), щоб прогрівся ґрунт. Я бачила їх менш як через тиждень після посадки. А якщо, припустимо, приїду сюди в кінці березня, то будуть уже перші огірки. Ще через тиждень – почнеться масовий збір врожаю. І так – до серпня, а то й до вересня.

Для ілюстрації того, як тут із часом мінятиметься картинка, Андрій показує на мобілці архівні знімки. На фото, датованому серпневою порою, він із дружиною – в одній із теплиць: на розкішних, височенних стеблах достигає перець, поряд – цвітуть чорнобривці. Тільки квіти тут, виявляється, – не для краси. Точніш – красиве і корисне в одному: чорнобривці й око тішать, і є гарним компаньйоном для перцю, бо своїм різким запахом захищають його від шкідників.

Звичайно ж, про кінцевий  результат зайшла мова, адже посіяти, посадити, виростити й навіть зібрати врожай – це ще, скажемо так, – незакінчений процес. Ті ж огірки, перець треба реалізувати. Як із цим?

– На хороший продукт завжди є клієнти, – говорить Андрій. – Років три – чотири я вже практично не стою на ринку – товар у мене оптом розходиться. Оптом і раніше здавав, але тоді ще торгував на базарі, і вже туди приїжджали оптові покупці. З часом з’явилися свої клієнти в Ковелі, Луцьку й навіть Києві – телефоную їм, домовляюся й вони звідси забирають огірки, перець.

«Коли я починав хазяйнувати, то в нас був лише коник»

Побували ми того дня і вдома в Андрія Мартинюка. Хотілося побачити, звідки все почалося, – де на сотці землі стояла перша теплиця. Мама Андрія, Тетяна Кирилівна, яка, за словами сина, теж трохи знала тепличну справу, виявляється, – давно займається квітами.

– Колись, – каже вона, – у нас такого розсадника, як зараз, не було – парнички виручали. То вже Андрій збудував приміщення, де вирощуємо розсаду для теплиць. Тут і квіти мої. Перш я сіяла їх тільки для свого городу, а тепер вирішила трохи заробити. Бо ж пенсія – три тисячі.

Жінка п’ять років тому овдовіла. Втішена, що Бог дав добрих дітей – виростили з чоловіком три доньки й сина. Тепер ще й невістку має («Я – Тетяна й вона Тетяна»).

От щодо невістки, з якою ми познайомилися, то це теж – «рівненський слід». Та ще й пов’язаний із тепличним бізнесом Андрія. Якось повіз він на замовлення перець у Сарни. А вийшло, що ця поїздка стала доленосною, бо познайомився тоді зі своєю майбутньою дружиною. Вони, вважай, – ровесники – Тетяна на чотири місяці молодша. Два роки тому одружилися. А торік у вересні в подружжя син народився. Тож поки що жінка, яка теж долучилася до сімейного бізнесу, більше вдома – з п’ятимісячним Олександром. У теплиці Андрієві допомагає сестра Марія, яка «після навчання в Луцьку все ж вирішила повернулася додому, в рідне село».

У Мартинюків є, як кажуть, біля чого ходити. Адже вирощують ще й лохину – біля хати, на тому болотці, де, як розповідали, й косити не можна було, декілька років тому посадили ці, такі популярні нині на Волині ягоди. А ще ж і вівці вирощують – у хазяйстві мають їх півтора десятка. Тож кожен день – у праці. Зате сьогодні Андрій може сказати, підсумовуючи результат нелегкої роботи:

– Коли я починав хазяйнувати, то в нас був лише коник. Тепер маємо буса, тракторця.

Катерина ЗУБЧУК

Волинські