«Бачила фільм «Рембо»? Отакий Андрій – виходить із кулеметом і стріляє по ворогу»

28 березня 2026 р. 14:00

28 березня 2026 р. 14:00

Мабуть, Андрій Лахай ніколи не думав, що колись хтось порівняє його з кіношним героєм – безстрашним Рембо.

Мама Андрія Лахая із села Велика Глуша – Тетяна Йосипівна – якщо й не дивилася колись американську стрічку, яку згадував при нагоді командир її сина, то тепер знає про цього ветерана війни у В’єтнамі у виконанні Сильвестра Сталлоне. От тільки її безстрашному Андрійкові не судилося повернутися додому. 14 березня 2023-го його життя обірвалося під час виконання бойового завдання в Харківській області. Через постійні обстріли тіло не можна було забрати, тож сім’я отримала офіційне повідомлення про те, що син пропав безвісти. І було майже десять місяців болісного очікування. На жаль, дива не сталося

«Андрійко ще й одружитися не встиг, хоч дівчину мав...»

Подружжя Тетяни й Олександра Лахаїв виростило четверо дітей – двоє дочок і два сини. Життя старшого, Андрія, забрала війна. Мама захисника-Героя говорить:

– Андрійко ще й одружитися не встиг, хоч дівчину мав – серйозно з нею зустрічався. Ми вже і з майбутньою невісткою добре зналися, і з сватами – її батьками. Але у війну син не одружувався, хоч ми цього чекали. Мабуть, не хотів, щоб Марійка (так звати його обраницю з села Мукошин. – Авт. ) залишалася вдовою. Бачив же, скільки-то чоловіків повертаються додому у домовинах.

Зараз, коли сина можна побачити тільки на знімках та ще в картинках-споминах, жінка перебирає все, починаючи з малих літ сина, і пригадує, як дівчата – її однокласниці, бувало, говорили їй: «Таню, який у тебе хороший син!». Андрій справді ріс хазяйновитим, добрим, спокійним. Хлопці, його ровесники, часом вип’ють, бійку якусь влаштують. За нього ж мамі не доводилося переживати.

– До речі, після школи, – каже жінка, – Андрій вчився на діловода в Києві. Там моя старша дочка з сім’єю живе, то забрала до себе і його, і другого свого брата,  наймолодшого нашого Валентина. Я й сама думала, що в селі трудно жити – хай здобувають спеціальність й там залишаються. Але – нє... Вивчилися, та в столиці не зосталися – заявили в один голос, що не хочуть у місті жити й вернулися у Велику Глушу. Як прийшла пора строкової служби, то, по правді, я Андрієві говорила, що дехто ж відкупляється, то, може, і йому спробувати так зробити (гроші тоді в нього були, бо вже на заробітки в Польщу їздив). Та син і думки не допускав, щоб від армії «відкосити», – вважав, що кожен чоловік має пройти цю школу.

І ось – зима 2022 року. Тетяна Йосипівна пригадує, що ще 23 лютого, пораючись на обійсті, бачили, як дорогою, в сторону кордону з білоруссю, йшла колона військової техніки:

– Мій чоловік, дивлячись на ту техніку, казав: «Буде війна». Я до нього: «Що таке говориш?». А він – далі своє веде: «От побачиш».

За словами Олександра Івановича, вже з рік через Велику Глушу військові з автоматами їздили автобусом у бік кордону («певно, навчання були – люди говорили, що тоді вже наші мінували територію – дороги, стежки у прикордонні, що за кілометрів десять від села»).

І такий спогад Андрієвої мами:

– За тижнів два до початку великої війни хлопцям із нашого села прийшли повістки, щоб з’явилися у військкомат. Про це ми взнали від Андрія, який якраз у Мукошині, в Марійки, був. Він дзвонив мені одного дня й наступного – все допитувався: «Мам, а мені нічого не приносили?». «Ну нє...», – казала, як було.

Андрієві Лахаю повістки так і не принесли. А 23-го лютого зателефонували з військкомату, щоб він з’явився. Того ж дня так само подзвонили і його другові, Роману Диню, з яким вони одночасно строкову службу проходили. Тож 24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення, хлопці сіли на мотоцикл і поїхали в Камінь. Ще вернувся Андрій того дня додому, щоб, по суті, попрощатися. «Мам, я їду», – сказав. І мама склала йому рюкзак. Син, запам’яталося, не хотів нічого з їжі брати, але вмовила, «бо хто знає, коли вас там накормлять». Автобуси не ходили. Їхав однокласник бусом у Камінь – він й довіз їх з Романом у військкомат.

«Якось більш як двадцять днів не було від сина дзвінка»

Перші дні, тижні  Андрій, як телефонував додому, то говорив: «Я, мамо,  недалечко. Не переживай. До своєї дівчини можу звідси пішки зайти». Але то він так заспокоював рідних. Тим часом, як дізнаються згодом, був вже на Київщині, потім – Миколаївщині, Харківщині. Оскільки служив у 14-ій ОМБр, то його бойовий шлях можна було простежити по тому, де вона воювала. І про поранення Андрія рідні дізнавалися, вже, як мовиться, заднім числом.

На базарчику в своєму селі чули від одного чоловіка: «Чи то правда, що Андрій був поранений?», а вони нічого не знали. Тижнів через два, як Андрійко виписався з госпіталю, то подзвонила старша дочка з Києва: «Не переживайте – все добре... Андрійко мав поранення». Їй признався, тож знала що брат закрив собою побратима, який не одягнув бронежилет, а тут якраз обстріл почався. Мав осколкові поранення, контузію.

– Якось більш як двадцять днів не було від сина дзвінка, – каже Тетяна Йосипівна. – То вже був кінець літа – початок осені. Ми стали  телефонувати, шукати. А Андрійко взяв і зробив нам сюрприз – 30 вересня приїхав додому. Одна тільки дочка Олена знала про це. То не відпустка була, а печальна нагода. Разом із іншими побратимами він супроводжував тіла загиблих у Рівне й Камінь. Ото одній сестрі він і сказав про приїзд, коли подзвонив і попросив забрати його машиною з Рівного серед ночі. То була така радість – ми ж не бачилися з першого дня його служби!

Склалося так, що приїзд Андрія був сюрпризом і для його дівчини. Поки він наступного дня був у Рівному на похоронах побратима, у Велику Глушу приїхала в гості, як домовилися заздалегідь, Марійка зі своєю матір’ю.

– До їхнього приїзду, – пригадує мама Андрія, – ми, як попросив син, все з його речей поховали, щоб не розкрився секрет. І от пізно ввечері він відкриває двері й заходить – з квітами для Марійки... Дванадцять днів був тоді син вдома. Більш, правда, в роз’їздах – то до Каменя, то в Луцьк із Марійкою вирушали в якихось справах. Мало й бачилися. Про війну взагалі нічого не розказував. Ні на що не нарікав. Тільки по очах видно було, що в них – сум, і відчувалося, що подорослішав. Я вже й казала Андрійкові, щоб не вертався на службу. Але він і  думки такої не мав, щоб залишитися вдома: «Нє, мамо, я не можу хлопців підвести. Як я не повернуся, то більше нікого додому не відпустять».

У день від’їзду батьки, Марійка проводжали Андрія в Ковель, на вокзал. Посадили його в потяг. «Мамо, тату, не переживайте – зі мною все буде добре». Марійка ще їздила до коханого, коли він був на Харківщині.  А для батьків же – це була остання зустріч із сином, востаннє бачили його живим.

«Син ніколи не ховався за чиюсь спину»

Знали, що поїхав син у Харків. Було, що і два тижні не мали з ним зв’язку. Тоді в Куп’янську 14-а бригада тримала оборону. Рідні тих, хто був у цій бригаді,  аби підтримувати одне одного, створили свою групу у вайбері. Переписувалися між собою і завдяки цьому знали, що одні хлопці зайшли на позицію, другі – вийшли. Рідні тих, хто виходив, повідомляли: «Все добре», – й на душі було спокійніше.

І навіть таке було, що двох росіян, котрих взяли в полон, хотіли обміняти на тіло Андрія: пропонували двох живих за одного свого полеглого. Не дійшли згоди...

– Завдяки цій групі я познайомилася з Наталією з Рожища, – розповідає Тетяна Лахай. –  Її чоловік, В’ячеслав Зенц, був командиром в Андрійка. І  просила, щоб її Славік, як уже старший чоловік, притримував Андрійка, бо він ще такий «зелений». Коли Наташа була в чоловіка (вона їздила на Схід України із волонтерами) й мала розмову з чоловіком, то, повернувшись, подзвонила мені й сказала: «Ти знаєш, Славуня такого про Андрійка наговорив – він безстрашний. Бачила фільм «Рембо»? Отакий Андрій – виходить із кулеметом і стріляє по ворогу». Ще вона переповіла, що В’ячеслав не раз казав Андрієві бути обережнішим – не наражатися на небезпеку, але він ніколи не ховався за чиюсь спину...

А потім була сумна новина: 25 лютого 2023 року В’ячеслав Зенц – боєць із Рожища, знаний ще, як кіборг – захисник  Донецького аеропорту, загинув. Хлопці, серед яких був і Андрій, виносили його тіло з поля бою, долаючи відстань три кілометри по коліна у воді.

Тетяна Лахай їздила на похорони  синового командира. Й там їй зустрівся ще один захисник із Рожища – головний сержант 2-го механізованого батальйону 14-ї ОМБр, Анатолій Репш. При нагоді поговорила з ним про свого сина. Мовляв, він же офіційної відпустки ще не мав – приїжджав восени, але то у складі супроводу «на щиті». А потім, як Репш повернувся в частину, то переписувалася з ним у  вайбер-групі. Й дізналася, що вже підписав дозвіл на відпустку – і як тільки Андрій вийде з позиції, то матиме  можливість поїхати додому ( 18 січня 2026 року Анатолій Репш загинув внаслідок ворожого обстрілу в районі населеного пункту Куп’янськ-Вузловий, що на Харківщині. – Авт. )

– Але ситуація помінялася, – каже жінка. – До відпустки так і не дійшло. Андрійка за потреби приписали до іншого підрозділу, призначили командиром. 13 березня він мені телефонував, але я побачила це вже по пропущеному дзвінку. Тож ми з ним більше так і не поговорили, бо як я набрала його номер, то він був поза зоною. А наступного дня, з самого ранку подзвонив сусід Роман Мельник, який теж служив у 14-ій бригаді. Чую: «Андрійка нема...». – «Як нема? – не вірилося. – Ти сам його бачив?», – «Нє... Але хлопці казали».

«Щоразу чули: «Бачимо його живим». На жаль, дива не сталося...»

Через сильні ворожі обстріли тіло Андрія не можна було забрати з поля бою. Тож сім’я отримала офіційне повідомлення, що син пропав безвісти. Кілька разів, як потім розповідали рідним побратими, хлопців таки посилали на те поле бою, де поліг Андрій, – на жаль, не всі поверталися – там же залишалися. І навіть таке було, що двох росіян, котрих взяли в полон, хотіли обміняти на тіло Андрія: пропонували двох живих за одного свого полеглого. Не дійшли згоди...

– І було майже десять місяців очікування, – каже згорьована жінка. – До останнього не покидала надія, що, може, син поранений чи потрапив у полон. До мольфара ми їздили, до знахарів, і щоразу чули: «Бачимо його живим». Війна, мовляв, закінчиться – й він приїде, в нього є дівчина – внуків дочекаєтеся. І ми вірили, бо не хотілося думки допускати, що Андрійка вже нема. На жаль, дива не сталося...

У червні на сайті МВС України рідні побачили фото свого Андрійка серед неопізнаних тіл. Було спілкування зі слідчою. Вона показала фото – але ж на чорно-білому знімку не видно, що то Андрій. Був біля  нього й жетон, але та ж слідча сказала, що він «нічого ще не значить», бо траплялися випадки, коли під час бою жетон потрапляв до когось іншого. Найпевніше – чекати результату ДНК-аналізу. І чекали. У листопаді їздили до слідчої. Перша експертиза підтвердила 50-відсотковий збіг ДНК, тож чекали повторної.

– І вже тоді, – пригадує Тетяна Йосипівна, – нас викликали до Києва. Показали знімки. Впізнати не можна було, бо ж стільки часу минуло. Як експерт казав, три місяці тіло лежало на полі бою – на сонці. Й навіть берці нас спочатку збили з толку, бо бачили, що в інших син був, коли приїжджав додому у вересні 2022-го. Але Марійка впізнала – вона якраз була в Андрія, коли він отримав ці берці, – їх прислав йому староста села Велика Глуша Олександр Токарчук...

4-го грудня, після майже десяти місяців надій й очікувань рідних, у Камінь-Каширській громаді підтвердили, що військовослужбовець Андрій Лахай, якого раніше вважали зниклим безвісти, загинув 14 березня 2023-го. Він назавжди залишився 25-літнім. У рідне село захисник-Герой повернувся «на щиті» 7 грудня, а наступного дня, якраз у день народження Андрія, його похоронили. Батьки, сестра Олена з теплотою згадують, як багато людей, прийшло з ним попрощатися. Серед них були і побратими.

– Олександр Гапонюк із села Велимче Ковельського району, що мав позивний Дєд, приїжджав і на похорони, і потім. Був на роковинах Андрійка.  Ще такий спогад:

– Як вже стали закопувати ямку, то один із хлопців-побратимів (із тих, що приїхали з передової) російською мовою сказав: «Зачєм ви столько плачєтє? Скора ми здєсь всє будєм...». Його хтось спиняє: «Вова, що ти таке говориш?». А він далі своє: «Ви дажє не прєдставляєтє, что там тварітса». Знаю, що той хлопчина, який був родом із Донеччини, теж загинув.

…Рідні Андрія Лахая розповіли, що Роман Динь – той друг Андрія, з яким вони в один день великої війни поїхали у військкомат, уже демобілізувався, одружився. І про те, що сусід Роман Мельник був важко поранений, але ж, головне, повернувся додому живий. Мама Андрія, яку й через три роки після загибелі сина не покидає розпач, говорить:

– Я теж казала, що хай би без руки, ноги він був, але вернувся живий. Бо яке то горе  замість святкового торта на день народження – коровай на кладовищі ділити.

...Андрій говорив своїй коханій Марійці, що закінчиться війна – й вони одружаться. На жаль, не судилося збутися цій мрії.

Волинські