Коли вода стає розкішшю. Будні Херсонського водоканалу

29 березня 2026 р. 13:03

29 березня 2026 р. 13:03

Стежачи у соцмережах за сторінкою колеги із Херсону, котра інформує громадськість про роботу водоканалу, не змогла бути байдужою і написала їй, аби дізнатися, як живе підприємство під щоденними обстрілами, де кожен виїзд може стати останнім, де робота виконується під свист снарядів. І ось яку розповідь отримала у відповідь.

Ми часто не задумуємось над тим, наскільки звичні й буденні блага для когось є справжньою розкішшю. Зокрема – вода, яка в наших домівках цілодобово тече з крана. Ми сприймаємо це як належне, а у випадку аварійної ситуації на водогоні працівники КП «Володимирводоканал» оперативно й без зайвого розголосу усувають проблему, швидко повертаючи комфорт у повсякденне життя.

Зовсім інша реальність – у Херсоні. Там вода не просто комунальна послуга, а життєва необхідність, за яку щодня доводиться буквально боротися. У місті, що живе під постійними обстрілами, відновлення водопостачання – не рутинна робота, а небезпечна місія, яку працівники виконують, ризикуючи власним життям. Порівнюючи їхні умови з нашими, приходить водночас гірке й протверезене усвідомлення: там, де кожен виїзд може стати останнім, де робота виконується під свист снарядів, по-справжньому відчувається ціна зусиль і відповідальності. На цьому тлі власні труднощі вже не здаються непереборними – радше викликами, які можна і потрібно долати.

Херсонці, переживши окупацію, уже кілька років змушені жити й працювати в умовах постійної небезпеки. Фахівчиня зі зв’язків із громадськістю та пресою міського водоканалу Тетяна Яковенко розповідає: людям потрібна вода, тому працівники виконують свою роботу за будь-яких обставин – і під обстрілами, і під атаками дронів. За її словами, сама суть роботи не змінилася, проте кардинально змінилися умови, у яких доводиться її виконувати.

Окупація, що тривала вісім місяців, стала важким випробуванням. Підприємство продовжувало працювати, однак атмосфера була гнітючою: ніби перебуваєш у власному місті, але водночас почуваєшся чужим. Вулиці залишалися знайомими, та присутність озброєних людей перетворювала реальність на страшний сон, який і досі боляче згадувати.

Нині підприємство щодня стикається з наслідками обстрілів: руйнуються об’єкти та мережі водопостачання і водовідведення. Майже половина насосних станцій розташована в прибережній зоні, яка постійно перебуває під вогнем, що значно ускладнює і робить небезпечним відновлення. Бували випадки, коли аварійні бригади змушені були кидати інструменти й ховатися від обстрілів, а щойно ставало тихіше – поверталися і продовжували роботу.

Найважчим залишається усвідомлення крихкості життя. Слова про те, що кожен може загинути, тут не перебільшення, а щоденна реальність. Троє працівників уже загинули на робочих місцях. Небезпека не обмежується територією підприємства – вона супроводжує людей у повсякденні, на дорозі додому чи на роботу. Є випадки, коли працівники потрапляли під обстріли або атаки дронів у дорозі, залишалися живими, але втрачали здоров’я і можливість працювати.

Попри це, комунальники продовжують виконувати свої обов’язки, демонструючи не лише професіоналізм, а й велику сміливість і самовідданість. Водночас підприємство відчуває кадровий дефіцит: частина працівників виїхала у безпечніші регіони, інші стали до лав Збройних сил України. Кількість аварійних бригад скоротилася, однак колектив поступово поповнюється новими людьми, і робота не зупиняється.

Складною залишається і фінансова ситуація. У місті нині проживає лише чверть довоєнної кількості мешканців, і не всі мають змогу вчасно оплачувати послуги. Водночас підприємство не залишається наодинці з проблемами: його підтримують міська влада та міжнародні партнери. Завдяки цій допомозі вдається забезпечувати безперервність критично важливих процесів – від роботи насосів до відновлення мереж. Обладнання, яке надходить, – це не лише технічна підтримка, а й відчуття плеча поруч, розуміння, що у боротьбі вони не самі.

Попри всі випробування, херсонці не втрачають віри у перемогу. Вона живе в їхній щоденній праці, у кожному відновленому метрі мереж, у кожному ковтку води, повернутому людям. Ця віра не ламається під обстрілами, не згасає від втоми і не відступає перед страхом – вона тримає місто і дає сили рухатися вперед.

Усвідомлення цього змушує по-іншому дивитися на звичні речі – прості, буденні, але життєво необхідні. З’являється глибше відчуття вдячності за стабільність, за можливість працювати без постійної загрози, за тишу, яка перестає бути чимось само собою зрозумілим. І водночас приходить розуміння відповідальності – цінувати це щодня і робити свій внесок там, де можеш бути корисним.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські