«Просив, аби я вчилася жити без нього». Спогади про багатодітного батька з Волині, який добровольцем пішов на війну

03 квітня 2026 р. 18:50

03 квітня 2026 р. 18:50

Багатодітний батько, солдат 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Євген Головчак (позивний «Бармак») у перші дні повномасштабного вторгнення добровільно став на захист України.

«Я тебе дуже кохаю і безмежно люблю наших дітей. Тому зобов’язаний їх захистити. Прошу, зрозумій мене», — спокійно та щиро намагався пояснити дружині Любові, котра намагалася відмовити його, і благала залишитись поруч. «Як я сама дам раду усьому? На мені шестеро дітей, господарство», — відповідала вона, тримаючись за нього, ніби могла втримати від війни.

Однак Євген вчинив, як вважав за потрібне, по-чоловічому, керуючись не лише обов’язком, а й любов’ю до родини та країни. Та вже за пів року, 8 жовтня 2022 року, його життя обірвалося.

Під час виконання бойового завдання на Харківщині загинув, підірвавшись на міні. Разом із ним полягли двоє побратимів. Лише одному вдалося вижити, хоча він зазнав поранення.

«А ти знаєш, що ми будемо разом і у нас народиться багато дітей»

Євген Головчак народився 21 січня 1986 року у Криму, у селі Сизівка. Він був наймолодшим у родині, де підростали ще четверо братів. Їхнє дитинство було простим, як у дітей, котрі зростали у щоденній праці: мама трудилась дояркою в колгоспі, батько — трактористом. Усе трималося на щоденній турботі одне про одного і звичайному сільському житті.

Коли Євгенові виповнилося п’ять років, родина переїхала на Волинь — у село Криничне, де для батьків знайшлася робота у місцевому колгоспі. Там діти росли, допомагали батькам, дорослішали. Після школи Євген став їздити на заробітки, згодом пішов на строкову службу, яку проходив у Криму. Саме тоді в його житті з’явилося кохання.

«Якось до мене прийшов у гості двоюрідний брат, який служив разом із Женею, і почав про нього розповідати. Потім, попри мою заборону, дав мій номер телефону. І одного дня він зателефонував», — згадує дружина захисника Люба, котра родом із села Кортеліси Ковельського району.

Спочатку їхні розмови були короткими, обережними. З часом ставали дедалі довшими — могли говорити годинами. Тоді Люба закінчувала одинадцятий клас. Їй запропонували поїхати до Луцька на курси барменів-офіціантів.«Іди і навіть не думай. Будемо ближчими один до одного», — сказав Євген, який уже незабаром мав демобілізуватися.

А якось у розмові раптом промовив: «А знаєш, що ти моя? Бо я так вирішив. Ми одружимось, і у нас буде багато дітей». Тоді Люба не сприйняла ці слова всерйоз — але вони тепло відгукнулися в душі. І, як виявилося згодом, стали пророчими.

Був вересень. Люба проходила практику в одному з кафе Луцька, коли до зали зайшов вродливий юнак із білосніжною усмішкою. Озирнувшись довкола, ніби без вагань запитав: «Де моя Люба?»

«Коли постає питання, чи існує кохання з першого погляду, з упевненістю можу сказати: воно є. І не лише з погляду — з першої розмови, з якої вже відчуваєш людину, — згадує Любов Головчак. — Я щиро закохалась у мого Женю ще під час наших телефонних розмов, а коли вперше зустрілись — просто розчинилась у ньому».

Їхнє кохання не потребувало гучних жестів. Вони одружилися тихо й скромно — без пишного весілля, без урочистостей. Навіть обручок не мали, бо обоє виросли в небагатих родинах. Та для них це не мало значення.

«Якщо Господь дарує нам можливість бути разом — проживемо й без обручок», — сказав Євген. І цього було достатньо.

У шлюбі один за одним народилися шестеро дітей: Віталій, Катруся, Артем, Стас, Аліна і наймолодша — Світланка. Їхня родина зростала разом із мріями, турботами і щоденною працею. Роки спільного життя минали в роботі й клопотах. Євген їздив на заробітки, інколи з ним їхала й Люба, зароблене відкладали — і зрештою звели власний будинок. У ньому було не так багато розкоші, зате вистачало дитячого сміху, тепла і кохання.

Після загибелі дізналась, у якому пеклі був чоловік

Євген працював на Київщині, на пилорамі. Коли росія вторглася в Україну, не вагався: повернувся додому і пішов до ТЦК. Уже 7 березня був у Володимирі, звідки майже одразу у складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого вирушив назад на Київщину — туди, де вирішувалася доля країни. Далі були Миколаїв, Бахмут, Лиман, Херсонщина, Харківщина — географія війни, що з часом перетворюється на географію болю.

Люба згадує: він благав її виїхати з дітьми за кордон. Та вона відмовилася. Сказала, що не може бути десь далеко, поки він стоїть за них там, на передовій. Хотіла бути поруч — навіть якщо це «поруч» вимірюється лише відстанню телефонного дзвінка.

Про те, що він був у самому пеклі, дізналася вже після його загибелі. Євген ніколи не розповідав про війну. Не ділився страхом, не говорив про втрати. Хоч вона й здогадувалася — новини й соціальні мережі кричали про запеклі бої. Але він завжди казав одне: що в нього все добре, і повторював, що кохає її, що готовий віддати життя за неї і дітей.

Іноді, ніби ненароком, проривалося інше. Якось сказав: «Вчися жити без мене». Вона тоді сиділа на тракторі, не могла його завести, руки тремтіли, в очах стояли сльози. Подзвонила йому — як завжди, по підтримку. А він тихо відповів те саме: «Люба, вчися жити без мене». Тоді ці слова здалися дивними, навіть образливими. Тепер — пророчими.

У жовтні 2022 року Верховна Рада України прийняла закон, який давав багатодітним чоловікам право на відстрочку. Люба зібрала всі необхідні документи. Не сказала Євгену — хотіла зробити сюрприз, повернути його додому.

«Наче той сад відчував біду»…

Вранці 8 жовтня він подзвонив. У голосі відчувалася втома. Вона не стрималася й заплакала. Він заспокоював, розповів, що щойно повернулися «з роботи» — так називав бойові виходи. Двоє хлопців були поранені, він — ні. Навіть пожартував: «Я у тебе щасливчик, мене не зачепило». І додав, що скоро знову йдуть на позиції, тож зателефонує, коли повернеться. Це була остання їхня розмова. По обіді його не стало. Він так і не дізнався, що за кілька годин дружина відправила документи, що давали право на відстрочку.

10 жовтня Люба була в лікарні з сином, коли задзвонив телефон із незнайомого номера. Євген уже другий день не виходив на зв’язок, і тривога не відпускала. Вона не взяла слухавку — була на прийомі. Передзвонила пізніше, але ніхто не відповів. Почала телефонувати побратимам — марно. Серце стискалося все сильніше. Дзвонила в лікарні, сподіваючись почути бодай щось: нехай поранений, але живий. Та звістка прийшла інакше.

Люба була на городі, коли на подвір’я зайшов військовий. Його слова обірвали її надії та шістнадцять років спільного життя.

«Ваш чоловік загинув при виконанні бойового завдання. Прийміть співчуття».

Поруч були діти. Вони все чули. Найменшій тоді був лише рік. Згодом стало відомо: Євген разом із побратимами підірвався на міні. Він і ще двоє загинули на місці. Один вижив — поранений, але живий.

Після похорону Люба все частіше поверталася думками до дрібниць, які тоді не мали значення, тепер ранили гостріше за будь-які слова. Згадала, як незадовго до загибелі Євгена в садку раптом розчахнулась навпіл яблуня. Невдовзі — ще одна. Дерева не були сухі чи хворі — навпаки, того року сад щедро родив, гілля гнулося від важких, налитих сонцем плодів. Але, мабуть, не витримали цієї ваги. Тріск — і навпіл. Без бурі, без вітру, просто посеред тиші. Тоді вона лише зітхнула — шкода було дерев.

Тепер думала про це інакше. Наче той сад першим відчув біду. Наче попереджав — тихо, по-своєму, мовою, яку не одразу розумієш.

«Ти тільки живи»

Після загибелі Євгена для Люби й дітей почалося інше життя — тихіше, важче. У ньому більше не було його щоденної турботи, ніжності, тієї простої щирості, що зігрівала. Не стало й його усмішки — світлої, відкритої, такої ж як і він сам. Діти ніби враз подорослішали. Без зайвих слів зрозуміли: тепер мамі потрібна їхня опора. Коли Євген ішов на війну, він сказав старшому синові Віталію: «Тепер ти за старшого». А ще попросив: вивчити пісню, щоб коли повернеться, зіграти її на гітарі й заспівати для нього. Син виконав батькове прохання — вивчив, зіграв… На жаль, він так і не почув.

Маленька Світланка якось тихо спитала в мами, чи може Бог відпустити тата до неї. Люба, стримуючи сльози, відповіла: «Ні, донечко, не може, бо він охороняє Бога». І дитина вірить, та росте з надією — тато десь поруч, просто дуже високо.

За життя Євген мав прості, але цікаві захоплення: любив ходити з металошукачем, мріяв натрапити на танк часів Другої світової війни. Та замість цього знаходив старовинні монети, речі, що роками лежали під землею і зберігали чиїсь забуті історії. А ще любив музику. Часто брав до рук гітару, співав від душі, і навчав сина.

У великій родині Головчаків берегли традиції — усі свята відзначали разом, у тісному колі найдорожчих. Для Люби й Євгена ці миті були особливими. Бо через постійні заробітки Євгена за кордоном їм доводилося часто бути порізно. Тож коли вдавалося зібратися разом, особливо гостро відчували цінність часу — не відкладали слів, не шкодували обіймів, жили кожною миттю.

«Ти тільки живи», — говорить Євген Любі уві сні. Щоранку, прокидаючись, вона ще мить лежить із заплющеними очима, ніби намагається втримати рідний голос. Потім приходить тиша з реальністю, у якій його немає. Вона встає — заради дітей, заради дня, що починається попри все. Вчиться жити далі, як він і просив. Крок за кроком, крізь біль, крізь спогади, крізь сльози, що іноді підступають зовсім несподівано.

Євген Головчак нагороджений Князівським хрестом Героя «Навіки у строю» та орденом «За мужність» ІІІ ст (посмертно). Вічний спочинок захисник знайшов у селі Криничне. У нього залишились дружина, діти, матір та брати. Йому навіки 36.

Жанна БІЛОЦЬКА

• Неодноразово ризикував життям, рятуючи побратимів: волинянину просять присвоїти державну нагороду
• Писав сценарії для серіалів, а згодом очолив взвод БпЛА: історія Героя з Волині
• За три дні до загибелі відзначив день народження: Герою з Луцька навіки 39

Волинські