«Збудував дім для сім’ї — але сам у ньому так і не оселився». Спогади про захисника з Волині

04 квітня 2026 р. 21:19

04 квітня 2026 р. 21:19

Солдат 14 ОМБР імені князя Романа Великого Ігор Модін народився 31 травня 1994 року у селі Заболотці Іваничівського району. З початком повномасштабного вторгнення добровольцем став на захист країни. Під час виконання бойового завдання отримав осколкове поранення у голову. Помер 30 березня 2022 року напередодні дня народження донечки.

«Ми збиралися на Великдень переїхати у новий дім… Ігор так про нього мріяв. Він сам його купив, майже завершив ремонт. Але пожити там так і не встиг…» – з гіркотою говорить дружина Ірина.

Ігор рано залишився без батька, тож змалку звик до відповідальності. Багато роботи по господарству лягло на його плечі – а в селі її завжди вистачає. Паралельно навчався будівельній справі, вчився робити все своїми руками – і це згодом стало йому у пригоді.

Після школи вступив до Оваднівського професійного ліцею, здобув фах автослюсаря. Згодом вступив на строкову службу ЗСУ, служив у Національній гвардії України стрільцем-радіотелефоністом. Саме тоді розпочалася війна на сході, й Ігор став її учасником. Пройшов бойові дії, отримав контузію й повернувся додому.

Невдовзі зустрів Ірину – дівчину із сусіднього села Заставне. Між ними швидко народилося щире почуття. Вони одружилися, й стали жити у батьків Ірини. А вже за рік у їхній сім’ї з’явилася донечка Юля .

«Ігор дуже хотів мати свій дім, – згадує Ірина. – Щоб це було наше місце, наше життя. Заради цього він поїхав на заробітки. На зароблені гроші купили будинок поруч із моїми батьками. Чоловік поступово приводив його до ладу, бо той був недобудований. Робив усе сам… Ми так чекали того переїзду на Великдень. Але війна перекреслила усі плани…».

25 лютого 2022 року Ігор добровольцем вступив до лав ЗСУ. У складі механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого на посаді водія вирушив для виконання бойових завдань. Брав участь у бойових діях на території Херсонської та Миколаївської областей.

«Іринко, це вже справжня війна… Те, що було в АТО, навіть не зрівняти», – сказав Ігор у слухавку під час однієї з розмов.

22 березня він востаннє вийшов на зв’язок. Розмова була короткою. Наприкінці лише тихо додав, що не знає, коли зможе подзвонити знову – бо їх відправляють у саме пекло. Після цього зв’язок із ним обірвався.

«Про те, що Ігор отримав поранення, дізналися від односельчанки, котра працювала у лікарні в Новому Бузі. Вона упізнала його серед поранених військових, яких евакуювали разом з чоловіком»,  – згадує Ірина.

Згодом стало відомо: Ігор разом із побратимами їхав на завдання на БТРі в селі Засілля на Миколаївщині. В одну мить усе змінив ворожий обстріл. Хлопці отримали поранення різного ступеня тяжкості. Ігор – найважче, осколкове поранення в голову. Його евакуювали з поля бою: спочатку до Баштанки, потім до Нового Бугу, звідти – до Кривого Рогу. Лікарі боролися за нього до останнього. Але 30 березня Ігор помер. Дзвінок, якого так чекала Ірина, так і не пролунав…

Того вона мала виїжджати до нього з волонтерами. Вранці зателефонувала до лікарні, сповнена тривоги та надії, щоб дізнатися про його стан – натомість отримала страшну звістку про смерть.

Він повернувся додому напередодні дня народження донечки – того дня, який обіцяв зробити для неї особливим і радісним. Та замість обіймів і подарунків дитина тримала тата за руку, прощаючись із ним назавжди.

«Ігор обіцяв, що це буде найкращий день народження Юлічки, – зі сльозами згадує Ірина. – Натомість довелося пояснювати їй, що тато приїде попрощатися. Вона його побачить, але він уже не зможе взяти її на руки…».

Жінка не наважилася вести дитину на кладовище – не хотіла, щоб та бачила, як прощання стає остаточним. Тихо підвела до труни. Маленька рука торкнулася холодної батькової руки. Так Юля попрощалася з татом – назавжди.

За життя улюбленим заняттям Ігоря була риболовля. У їхній сім’ї навіть була своя маленька традиція: у вихідний Ірина відвозила його на Буг. Там він сідав у човен і годинами рибалив, знаходячи спокій у воді й тиші. Потім вона поверталася вже разом із донечкою, забирали його додому, і з улову готували вечерю.

До початку АТО Ігор тримав голубів. Доглядав їх, тішився ними. Але з часом довелося їх випустити.

Поховали Ігоря Модіна в селі Заставне на Волині. За свою мужність і відданість Україні посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У нього залишилися дружина і донечка, яка вже закінчує третій клас.

«Мамо, ходімо до тата…» – каже вона і поспішає до стели, де серед світлин полеглих воїнів є і його обличчя.

Жанна БІЛОЦЬКА

• Пройшов сотні кілометрів на фронті, а смерть зустрів у рідному дворі: Герою з Волині навіки 36 років
• «Він був для нас усім. Він був справжнім чоловіком»: спогади про 34-річного Героя Романа Любиха з Луцька
• Це був його перший вихід на бойові позиції: захисник з Волині загинув, закривши собою побратима

Волинські