Рожищенська громада попрощалася з Героєм Сергієм Мандзюком

08 квітня 2026 р. 12:07

08 квітня 2026 р. 12:07

7 квітня небо над Рожищем ніби жило власним болем. Воно то затягувалося важкими свинцевими хмарами й проливалося холодним дощем, ніби плакало разом із людьми, які зустрічали «на щиті» загиблого воїна Сергія Мандзюка, то раптом розривалося чистою блакиттю, пропускаючи яскраве сонце.

Про це повідомляють на сайті Рожищенської міської ради.

Траурна процесія спершу зупинилася біля рідного дому захисника – оселі, що ще зберігає тепло його рук. Та замість господаря – закрита труна, вкрита синьо-жовтим стягом. Найболючіше було дивитися не на квіти чи прапори, а на маленьку п’ятирічну донечку Оксанку . Вона ще не здатна осягнути значення слова «вічно», але вже відчуває той холодний біль, який війна принесла в їхню родину. Поруч – дружина Інна та батьки, для яких світ у цю мить звузився до розмірів цієї домовини.

Згодом щемлива мелодія «Плине кача» знову розірвала тишу в місті. Рожищенська громада, ставши на коліна, зустріла свого захисника. Біля пам’ятного знака Борцям за волю та незалежність України духовенство відправило громадську панахиду, підносячи спільну молитву за упокій душі воїна, який віддав за Україну найдорожче – власне життя.

Із щирими словами співчуття та вдячності до родини звернувся міський голова Вячеслав Поліщук . Він наголосив на неоціненному подвигу Сергія та закликав громаду єднатися й надалі підтримувати військових, аби жертва Героїв не була марною.

Сергій Мандзюк народився 29 вересня 1993 року в селі Навіз. Там минули його дитинство та шкільні роки. Згодом він навчався у коледжі Національного університету харчових технологій у Луцьку за спеціальністю «облік і аудит».

Створивши сім’ю, разом із дружиною Інною проживав у Рожищі, будував своє життя, виховував донечку Оксану. Працював на заводі «Кромберг енд Шуберт». Минулого року родина придбала власний дім, який облаштовувала з любов’ю та вірою в майбутнє. Та війна безжально обірвала ці плани.

Сергій був людиною внутрішньої сили, відповідальності та честі. Він неодноразово звертався до військкомату, прагнучи стати на захист України. Коли у січні 2023 року отримав повістку – сприйняв це як свій обов’язок і честь.

Службу розпочав у складі 33-ї окремої механізованої бригади. Влітку 2023 року брав участь у запеклих боях на Запорізькому напрямку – зокрема поблизу Роботиного. Саме там отримав поранення, і лише бронежилет врятував йому життя.

Після лікування та реабілітації Сергій повернувся до служби. Він продовжив її як боєць мінометного взводу мінометної батареї першого батальйону територіальної оборони 105-ї окремої бригади ТрО. Рідні згадують: він не міг залишитися вдома, бо там були його побратими, і вважав своїм обов’язком бути з ними.

2 квітня 2026 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Ямне на Сумщині, Сергій загинув. До останнього подиху він залишався вірним військовій присязі, мужньо захищаючи свою державу.

У пам’яті рідних і всіх, хто його знав, Сергій назавжди залишиться працьовитим, щирим і добрим чоловіком, люблячим батьком і чоловіком. Він любив життя, працю, природу – був рибалкою, дбайливим господарем. У рідному селі посадив фундуковий сад, у який вкладав працю й надію. Він вірив у перемогу і будував плани на майбутнє… але війна обірвала їх.

Після прощання траурна хода вирушила до храму Архістратига Михаїла, де відбулося відспівування Героя. У спільній молитві присутні просили Всевишнього прийняти душу воїна до Царства Небесного, адже він здійснив найвищий подвиг – віддав життя за ближніх, за Україну, за кожного з нас.

Під звуки військового оркестру та церковні піснеспіви Сергія Мандзюка востаннє провели до місця вічного спочинку.

З усіма військовими почестями Героя поховали на Алеї Слави міського кладовища. Синьо-жовтий стяг, яким була вкрита домовина, військові передали дружині як символ держави, за яку він віддав життя.

Світла пам’ять про Сергія Мандзюка, вдячність за його подвиг і жертовність назавжди житимуть у наших серцях.

Волинські