Снайперка Тетяна Хіміон: «Ми платимо 2 тисячі з брата, щоб місцевий не здав»

12 квітня 2026 р. 15:53

12 квітня 2026 р. 15:53

«Мені не дозволяють в хату заходити у військовій формі, бо сусіди побачать і здадуть».

В її родині не було воїнів. Вона не закінчувала військових вишів. «Усе життя танцювала, ходила на підборах, носила панчохи. Але в мене – бійцівський характер. Я виросла в гуртожитку з хлопцями. Все дитинство «воювала» за своє місце під сонцем», – розповідає 47-річна снайперка Тетяна Хіміон із позивним «Танго»

«Стріляла і відчувала: снайпінг ідеально підходить моєму тілу і мисленню»

– Влітку 2022-го я потрапила до Сил спеціальних операцій, – розповідає Тетяна Хіміон «Українській правді». – Тоді вже починався людський голод. Попросила знайомого, який заходив у підрозділ ССО, взяти мене з собою. Він подав мої документи. Пройшла перевірку і долучилася. Ніяких Q-курсів не проходила.

Не знаю, чому захотіла бути саме снайперкою. Ця професія здавалася мені крутою. Адже снайпер має бути хитрим і творчим…

Деякі речі одразу відчуваєш своїми. Я стріляла і дивувалася, що в мене вдається, ніби снайпінг ідеально підходить моєму тілу і мисленню. Так само ми й кохану людину обираємо. Іноді здається, що вона не підходить тобі за якимись параметрами, але відчуваєш її «своєю».

Я все життя любила смуглявих хлопчиків-бандюганів, а заміж вийшла за найспокійнішого і найрозсудливішого чоловіка. Якби він був такий емоційний, як я, може б, ми вже повбивали одне одного. А так разом уже більше 30 років і насолоджуємося далі.

Чоловік дуже негативно поставився до того, що я приєдналася до війська. Він приїхав додому з фронту і не знайшов мене. Поїхав у волонтерський центр, де я допомагала з початку повномасштабки, там і дізнався про мою службу. Набрав і запитав. Я коротко відповіла: «Так». Він засмутився, бо дуже кохає мене і турбується.

«Мої гвинтівки мають чоловічі імена»

…Мене намагалися до останнього стримувати. Як казав мій друг із позивним «Морячок»: «Танго, не суєтись, почекай. Зараз за тиждень хлопці закінчаться, підеш і ти, не турбуйся». Так приблизно і сталося. За тиждень хлопці закінчилися, і мене покликали прикривати штурмову групу…

Хоча вперше я використала снайперську гвинтівку за призначенням улітку 2024 року в Миролюбівці на Донецькому напрямку. Прикривала хлопців. Була дуже хороша позиція – бугорочок, висота, 1,5 кілометра до цілі. Тіло вийшло і «ушло».

Мої гвинтівки мають чоловічі імена. Чому? В мене чоловік, два сини. В нас були різні тваринки – собаки, хамелеони, хорьки – всі чоловічої статі. Я єдина і неповторна жінка в своїй родині (усміхається).

Багато хто сприймає жінок, які прийшли у військо, як феміністок, які борються за свої права і комусь щось доводять. Я точно не за цим прийшла. Дуже люблю чоловіків. Мені з ними набагато простіше. Тому мої гвинтівки мають чоловічі імена – «Тімоха», «Дім Дімич», «Мишко» (М-14), «Ген» («Алігатор»)…

Друзі, ви можете фінансово підтримати підрозділ, в якому служить Тетяна «Танго» Хіміон. Номер картки у «Приваті»: 5168 7521 4615 0761.

Свій рекордний снайперський постріл я зробила з відстані 3,3 кілометра за допомогою дрона. Постріли на такі великі відстані коригуються безпілотниками. Це снайперський терор, а не влучна робота. Як правило, для зупинки штурму.

Наприклад, десь далеко починається штурм, ми стріляємо, щоб розігнати нечисть і вберегти наших хлопців. Кулі більше лякають росіян, ніж убивають. Бо ти не бачиш, в кого безпосередньо стріляєш. Мені найбільше подобається в снайпінгу бачити ураження. Як би це жорстоко не звучало, одразу видно – +1 убитий.

«Кацап, мабуть, подумав, що «своя»

1 червня 2024-го в Нетайловому на Донеччині нашу групу з чотирьох бійців відправили на позицію, яка була дуже близько до кацапської – буквально 30–40 метрів. Там усе було сильно заміновано.

Ми прийшли на зміну іншої групи. Хлопці виходили, зачепили розтяжку. Зразу – троє «трьохсотих». Я сказала своїм бійцям віднести поранених. Залишилася сама на позиції. Попросила командира відправити на підмогу когось із сусідньої позиції, де стояла 132-га бригада.

До мене вийшов хлопчик. Дорогою теж зачепив розтяжку – поранило шию, ногу. В мене двоє друзів загинули якраз із пораненням шиї, я бачила, наскільки швидко і безпорадно це відбувається, тому була готова робити все, що завгодно, аби тільки зупинити кровотечу.

Поранений викликав групу евака, але йти треба було 2 кілометри по замінованих стежках. Він стікав кров’ю, був дуже слабкий. В якийсь момент мені ніби вдалося зупинити кровотечу.

Хлопець лежав і просив пити, але я знаю, що не можна давати воду, бо він був контужений, міг початися набряк мозку. Потім він попросив посунути рюкзак, щоб зручніше лягти. Коли поміняв позу, знову відкрилася кровотеча на шиї. У нас уже не було бандажів. Я використала і свої, і його. Вирішила тримати рану руками, поки не прийде евак. Зрозуміло, що я в цей момент не мала в руках зброї.

Піднімаю очі, проходить кацап. Прийшлося з ним поспілкуватися. Як виявилося, він із підрозділу «Сомалі». Я «включила» Донбас, почала говорити їхніми улюбленими кацапськими фразочками, фу. Він, мабуть, подумав, що «своя». На щастя, я тоді була не в пікселі.

Поки росіянин ішов, намагалася підкласти коліно під рану, взяти гвинтівку. Думала навздогін стрельнути, але ліс був дуже густий, то не стала провокувати. Якби він зрозумів, що я по ньому стріляю, то повернувся би і вбив нас обох із пораненим.

За хлопцем прийшов медевак. Він вижив. Бійці з моєї групи повернулися. Ми потім разом «розбиралися» з росіянами. Вони не знали про нашу точку, думали, що то захоплена територія. Там ми їх повбивали.

«Я все життя була, як електровіник, а поранення мене обмежило»

Наступного дня я отримала перше кульове поранення. Ми опинилися в оточенні. Прийшлося з нього виходити. Вийшли не дуже вдало. Нас чекали. Довелося поборотися за свій вихід. На жаль, не всі вижили, але ми вийшли.

Мені «вдало» прострелили коліно, куля не зачепила жодної кістки. Я навіть змогла дострибати до еваку сама, спираючись на гвинтівку. Не довелося мене виносити. Десь через місяць я повернулася в стрій – знову була на «БРці» в Донецькій області.

А в листопаді 2024-го біля Курахового отримала важке поранення. Нас із побратимом атакував російський дрон. Я перенесла вісім операцій.

Вся війна – як лотерея. Міліметри вирішують долю. Уламок застряг у моїх ребрах, бо я худа. Була б я повніша, він би пройшов. Можливо, все було б інакше.

Зрозуміло, що є речі, з якими складно впоратися, але найголовніше, прийняти їх. Я все життя була, як електровіник, а поранення мене обмежило.

Перші 2–3 місяці я боролася за сприйняття себе нової. Нікого до себе не підпускала. Відчувала себе неповноцінною, якоюсь недолюдиною. Усвідомлювала, що тепер не можу бути ні штурмовичкою, ні снайперкою. Але потихеньку приходжу до тями. Йокалемене, це ж не найгірше, що могло статися.

На щастя, в мене залишилися свої кінцівки. До року після поранення мені давали 5% шансу, що права нога запрацює. Рік уже минув, вона не запрацювала. Я не стала тими 5%. Статистика не на моєму боці. Але я пристосувалася. Ходжу. Навіть бігаю. Вже каталася на ковзанах і стала на лижі. Це, звісно, смішно виглядало, пару разів мене витягували з сіток, але з’їхала нормально.

Я продовжую воювати на Запорізькому напрямку. Мій новий напрям роботи – керування дронами. Межі людського організму – їх немає. Усе в голові.

«Приймати таке ставлення цивільних – найскладніше для мене»

В нашому підрозділі немає потрібного забезпечення. Просто немає сил – треба платити за все.

Була цікавою історія з орендою. Село майже розвалене. Ще не стерте, але вже на межі. Шукаємо позицію. Стоять дві хатки поруч – одна ціла, а друга підрозвалена, але в ній підвал хороший. Займаємо цей підвал, приходить сусід і каже: «Це хата мого сина. По 2 тисячі на місяць із людини за зйом».

Ми тупо були в шоці. Хотілося послати людину, але не дозволяють цінності. Хлопці заплатили, бо не хотіли сваритися, щоб не здав позиції. Дрібниця, 2 тисячі – то копійки, але сам факт. 2 тисячі не за житло, а за позицію, з якої працюємо. Це просто анекдот.

Ми навіть паливо самі купуємо. В нас проблеми з постачанням води. У нас немає сухпаїв. Елітний підрозділ, але коли я йду на позицію, сама купую собі їжу. Наш командир боїться запитувати щось у вищого командування. Він тримає репутацію людини, яка сама все вирішує.

Хтось каже про мотивацію військових... Немає ніякої мотивації. Була, може, в перший місяць повномасштабки. А зараз немає, бо бачиш ставлення до себе.

Я їду з бойового завдання в цивільному одязі. Мені не дозволяють в хату заходити у військовій формі, бо сусіди побачать і здадуть.

Не можу свою військову машину поставити біля орендованого житла, бо мене ганяють. Підходять сусіди і просять переставити. Може, нам із Запоріжжя взагалі виїхати? Я розумію, люди бояться. Сама стараюся сховати машину, де можна. Але зараз такий період, коли немає листя. Як її сховати? Щодня їжджу по провулках, шукаю місце для парковки, а потім ходжу пішки по пів кілометра до хати. І так скрізь.

Приймати таке ставлення цивільних – найскладніше для мене. Я через це стала страшним соціофобом, хоча завжди була душею компанії. А зараз живу на горищі, щоб нікого не бачити, ні з ким не спілкуватися. На жаль, докотилася до такого.

Повний текст про нашу Героїню за цим посиланням.

Ангеліна СТРАШКУЛИЧ, pravda.com.ua

Волинські