Духовні скарби родини Панасевичів

14 квітня 2026 р. 13:48

14 квітня 2026 р. 13:48

Кожне маленьке місто має свою неповторну атмосферу – будь-яка вуличка, провулок чи сквер може «розповісти» неймовірну і цікаву історію. Жителі міста – теж непересічні особистості, кожна родина має свої традиції. Сім’я Панасевичів належить до старожилів Володимира. Голова родини Святослав уже відійшов у Вічність, але мені вдалося записати спогади його молодшої доньки Олени.

Святослав Володимирович народився у 1930 році і був п’ятою дитиною в сім’ї, де вже підростали сестри Віра. Надія, Любов і Софія. Їхні батько – Володимир Антонович і мама – Олена Вітівна Козак були порядними і працьовитими людьми, які важко трудилися, щоб прогодувати велику родину. Сім’я належала до заможних міщан – обробляли землю, доглядали худобу, продавали молоко на ринку у військовому містечку – з цього і жили. Будинок Панасевичів і донині знаходиться на колишній вулиці Гноєнській, яка прямувала до села Гнійне, котре тепер називається Красностав, тепер це вулиця Генерала Шухевича. Панасевичі – корінні володимирчани, а Олена Козак походила із запорізьких козаків – чорне волосся, гарні блакитні очі свідчили про це.

У 1939 році, з приходом радянської влади, Володимир Панасевич зрозумів, що землеробам буде непросто. Держава наклала на господарів великі податки, відбирала землі. Тому сказав сину: «Іди вчися! Шукай кращої долі!» Спочатку Святослав Володимирович навчався у фахово-підготовчій школі при Успенському соборі. Згодом закінчив технікум зв’язку і працював у районному відділі зв’язку, пройшов шлях від техніка-телеграфіста до головного інженера і заступника начальника. Із дружиною Марією Василівною познайомився на робочому місці: відсилав телеграму до Луцька, поспілкувався із молодою луцькою телеграфісткою. Став вистукувати їй віршовані освідчення, а згодом вони одружилися. У мирі і злагоді прожили довге життя, виростили доньок – Ірину і Олену, дочекалися онуків і правнуків.

Старша донька Ірина працювала в Інституті української мови Національної Академії Наук України в Києві, укладала словники. Олена закінчила Одеський інститут зв’язку, 32 роки пропрацювала в «Укртелекомі», гордиться сином Андрієм і донькою Іриною, онуками Даринкою і Устином.

Сестри Святослава Панасевича були добрими господинями, працювали у теплицях, обробляли землю, ростили дітей, одна з них – Софія працювала швачкою у військовому ательє.

Коли пані Олена розповідає про батька, на її очах бринять сльози. Він дуже любив Україну, був хорошим господарем, чоловіком і татом. З величезною відповідальністю ставився до роботи. Його шанували колеги і сусіди. Чоловік усе життя боровся зі складною хворобою, переніс 12 операцій.

Родина Панасевичів нині немов велике дерево з багатьма новими гілками і пагонами, адже і у сестер пана Святослава народилися діти, онуки і правнуки.

«Тато намагався дотримуватися родинних традицій: на Коляду, Пасху і Трійцю численні родичі збиралися разом, колядували і молилися. Дідусь зробив для онуків зірку, аби вони гарно колядували на Різдво», – згадує пані Олена.

З душевним трепетом про Святослава Панасевича розповідала свілої пам’яті Наталія Грабарчук – племінниця професора Цинкаловського. Пані Наталя вчилася з Святославом у фахово-підготовчій школі, яка діла у 40-х роках минулого століття у єпископському замку поблизу Успенського собору. Особливо зворушливо згадувала спільні заняття у володимирській «Просвіті».

Родина Панасевичів ходила на молитву до Миколаївської церкви, пожертвувала свого часу гроші для придбання церковних дзвонів.

Святослава Володимировича завжди вабила історія, він прожив довге, складне, але змістовне життя. Вже у старшому віці, доглядаючи хвору дружину, взявся писати спогади про пережите – про історію роду, про життя володимирчан, про події у місті та на околицях.

Ми теж пропонуємо читачам газети ознайомитися з частиною цих спогадів, якими з нами люб’язно поділилася донька Олена: «…Мені пригадується святкування Трійці. Віками стоїть на високій горі Зимненський монастир (у війну він був поруйнований), аж три церкви побудовано там. На Трійцю у всіх трьох правилася Божа Служба, співали церковний і монастирський хори. На подвір’ї стояли каруселі, торговці продавали багато морозива. Під брезентовими зонтами поблизу дзвіниці чого тільки не продавалося: губні гармошки, металеві дудочки, глиняні свистки і коники, заводні машини, хустки, прикраси. А сходилися до Зимна православні з усіх довколишніх сіл і містечок. Батько казав, що люду було тисяч двадцять! Кожну неділю у тиху погоду було чути чарівну музику – дзвони Зимненського монастиря».

Є спогади і про українську гімназію у Володимирі, яка діяла до 1942 року: «Життя в гімназії йшло весело і цікаво. Ми вивчали математику, українську, німецьку і латинську мови, читали історію України Михайла Грушевського. Співали пісні «Ой, у лузі червона калина» та «Їхав стрілець у далеку сторонку». Одного дня прийшов схвильований директор гімназії Комаревич і сказав, що її закривають нацистські окупанти. В його очах стояли сльози. Він побажав нам бути чемними, поважати старших, бути вірними Богу, Церкві і Батьківщині …»

Я з захопленням читав ці спогади і подумав: як то важливо берегти родинні традиції, як це вміють робити Панасевичі. Кожна сім’я повинна брати з них приклад, адже духовні скарби – це найважливіше у житті кожної людини.

Богдан ЯНОВИЧ,
науковий співробітник історичного музею імені О. Дверниького

Волинські