Власниця першої на Волині етногалереї Марія Доліновська: берегти своє – навіть коли світ хитається

18 квітня 2026 р. 20:07

18 квітня 2026 р. 20:07

«Вивчення локальної культурної спадщини розширяє наше уявлення про самих себе», – наголошує Марія Доліновська.

Десять років вона збирала вишиванки Волинського Прибужжя, а сьогодні об’єднує жінок, які тримають культуру, родину і країну

Перша приватна на Волині етногалерея «Русовичі» – справа життя Марії Доліновської, її продовження, її внутрішня розмова з історією. Тут, серед тканин, візерунків і кольорів, зібрана унікальна колекція вишиванок Волинського Прибужжя (у пошуках вишиванок пані Марія з чоловіком Ярославом об’їздила багато сіл Волині та Львівщини). Тому кожна сорочка – не просто річ. Це чиясь доля, чиясь любов, чиясь молитва, зашита у нитку…

Логічним продовженням активної громадської роботи Марії Доліновської став факт обрання її  наприкінці  минулого року головою «Союзу українок» Нововолинської громади. Бо це не просто посада – це відповідальність. Бути голосом жінок, які тримають тил, культуру, родину. Бути точкою опори, коли світ хитається.

– Маріє Василівно, – запитую її, – чи спонукає до переосмислення попередньої активної діяльності у царині етнографії, фольклору обрання  на такий відповідальний пост у громаді?

– Спочатку задумалася над таким трактуванням, – ділиться співбесідниця, – але проаналізувала свою діяльність у руслі етнографічних пошуків і побачила, що моя  робота і колег у багатьох напрямках співзвучна зі Статутом діяльності «Союзу  українок». Ми пам’ятаємо, і це надихає до роботи, що з 1927 року «Союз українок» у нашому краї очолювала  дружина знаного на наших теренах громадського і політичного діяча Арсена Річинського Ніна ( Арсен Річинський (1892–1956) – волинський український громадський, політичний і церковний діяч, композитор, фотограф, краєзнавець, основоположник української етнології релігії, святий сповідник, лікар. – Ред. ). Їхня донька пані Людмила у нашому місті пам’ятна всім як талановитий педагог-математик і активістка громадського життя. У Нововолинську діяльність осередку була відновлена у 1991 році і її очільниці Ольга  Кириченко, Марія Рябченюк, Ореста Охримович, Надія Бєльська разом із членкинями були в авангарді всіх національно-патріотичних заходів. Неперевершеним є внесок «союзянки» Надії Войтюк і наших посестер при допомозі органів місцевого самоврядування у створенні і наповненні експонатами міського історичного музею. Запропонована і реалізована нововолинськими «союзянками» хода у вишиванках у День Незалежності держави відразу стала улюбленою для містян і виявом найвищого патріотизму. На посаді голови осередку мені відразу підставили плече допомоги мої заступники Лариса Вознюк і Лариса Жила…

Нагадаю читачам, що Марія Доліновська – підприємець за фахом, але культурна діячка за покликанням. Вона не просто збирає – вона повертає. Повертає імена, історії, сенси. В її галереї відбуваються зустрічі з людьми, які мають що сказати не гучно, але важливо. Тут говорять про Волинь і Волинське Прибужжя не як про географію, а як про живу тканину пам’яті.

До речі, зібрані експонати в етногалареї «Русовичі» свідчать про те, що наймолодше місто області Нововолинськ засноване не в чистому полі, а на місці чотирьох сіл із своєю прадавньою культурою (одне з них – Русовичі), яка визначає його ідентичність.

Зібрані експонати в етногалареї «Русовичі» свідчать про те, що наймолодше місто області Нововолинськ засноване не в чистому полі, а на місці чотирьох сіл із своєю прадавньою культурою (одне з них – Русовичі), яка визначає його ідентичність.

– Я побачила у попередній діяльності нашого осередку активну участь у багатьох загальноміських патріотичних заходах і спіймала себе на думці, – продовжує Марія Василівна, – що вже третій рік поспіль, у рамках  діяльності етногалереї «Русовичі», ми самі організовуємо і проводимо такі заходи. З початку відкриття  першої приватної на Волині етногалереї «Русовичі» вже реалізовані проєкти «Творчі люди Нововолинська», «Діалог з істориком», «Культурна спадщина наших земляків». Тому я бачу вже інші підходи в нашій діяльності, звичайно, із використанням набутків попередників. Через  відновлення зацікавленості етнографією, через  відкриття і вивчення скарбів бабусиних скринь, проведення етнографічних фестивалів, яких катастрофічно мало. Такі фестивалі проводяться в сусідніх областях – на Рівненщині і Галичині. Але ж вивчення локальної культурної спадщини розширяє наше уявлення про самих себе. І надає нашим землякам розуміння важливості кожної родини, яка, проживаючи в різних історичних епохах, зберегла свій неповторний побут, мову, звичаї, а також традиційний для Прибужжя національний костюм. Вишита сорочка на наших прибузьких  землях має свої характерні особливості і вважається одним із маркерів нашої місцевості та ідентичності, а також незаперечним символом нашої незламності у всі періоди визвольної боротьби. Ми  повинні  відтворити свою прибузьку ідентичність, коли війна загострила наші національні почуття, тож така робота надто потрібна. Наші сусіди львів’яни, сокальчани, вже  пішли набагато далі в цьому напрямку.

– Пані Маріє, але ви очолили осередок у час війни?

– Це накладає дуже великий відбиток на нашу діяльність. Без зайвих слів мовлю: тільки минулого року ми зібрали кошти для ЗСУ на придбання шести дронів. Зараз вже будемо передавати знову кошти для цього…  Майже у всіх наших «союзянок» громади хтось захищає Україну. Он наш зять Роман Охримович – оператор  безпілотників у лавах 14-ої «князівської» бригади. Пішов на фронт добровольцем із перших днів війни, – скромно каже Марія Василівна, промовчавши, що після початку повномасштабної війни ця незвичайна жінка розгорнула широку благодійну діяльність – організовувала фотосесії, передаючи таким чином кошти на підтримку ЗСУ.

Її власна родина – ще один доказ того, що сила не завжди гучна. Три доньки, чоловік В’ячеслав – її тил, її опора. Зять – на фронті. І це вже інша реальність, яка входить у дім без запрошення. Але навіть у цій реальності пані Марія знає: культура і свобода – це дві сторони однієї боротьби. У її історії немає пафосу. Є праця. Є тиша, в якій народжується сенс. Є впертість берегти своє, навіть коли навколо все змінюється.

Марія Доліновська не називає себе берегинею. Вона просто робить свою справу. Але саме з таких людей і складається країна – не з гучних слів, а з тих, хто щодня, крок за кроком, не дає зникнути тому, що робить нас нами. Українцями і українками.

Як створювалася перша на Волині приватна етногалерея «Русовичі» – шукайте за цим посиланням .

Ігор ЛІСОВИЙ.

Волинські