Привезти додому тих, хто не повернеться: історія волонтерів центру «На щиті» з Нововолинська

19 квітня 2026 р. 19:44

19 квітня 2026 р. 19:44

Голова Володимирської районної військової адміністрації Юрій Лобач (праворуч) вручає Подяку від Володимирської райдержадміністрації волонтеру Аліму Здизі.

Вони проходять найважчу дорогу війни, щоб провести Героїв в останню путь

Є теми, про які не пишуть

«Вони воювали разом – чоловік і дружина. Він живий, вона загинула. Він просить мене, щоб я відкрив труну вже в бусі. Хотів побачити востаннє. Я відкрив, вона була як жива, красива. Чоловік впав на коліна і ридав, ридав, ридав. Слів не знаходив для заспокоєння, але Бог мені їх послав і я заспокоїв чоловіка».

(Олександр Ренкас, волонтер волонтерського центру «На щиті» церкви «Воскресіння», м. Нововолинськ).

«Коли ми вже з тілами загиблих мали від’їжджати від моргу, прийшов їх побратим і мовив: «Розїжджайтеся, хлопчики, по домівках». Це так пролунало людяно і тужливо».

(Сергій Третяк, волонтер волонтерського центру «На щиті» церкви «Воскресіння», м. Нововолинськ).

«Це потрібно живим. Могила Героя – це пам’ять про подвиг, про незламність. Нагадування, щоб не забували через віки».

(Волонтер Олександр на псевдо «Бульдозер» (м. Київ).

«Везли тіло Героя. 2005-го року народження. Везли у тиші, яка була за плечима».

(Марк Здига, волонтер волонтерського центру «На щиті» церкви «Воскресіння», м. Нововолинськ).

Є теми, про які не пишуть. Не тому, що вони менш важливі. А тому, що вони надто важкі, аби вміститися у звичний інформаційний формат. Вони настільки важкі, щоб їх осмислити, пережити, щось виструктурувати – потрібні дні, місяці, роки. Для волонтерів центру потрібно було чотири роки війни, щоб створити цей пронизливий, правдивий, чесний відкритий відеофільм під назвою «Тиша, що за плечима».

Його справа – повертати додому тих, хто вже не повернеться сам…

…Ми на колінах зустрічаємо тіла загиблих Героїв. Проводжаємо. Молимося. А чи задумувалися: хто і як їх знаходить у моргах на сході України? Хто і як їх доставляє, переносить із рефрижераторів в автомобілі? Хто сідає за кермо в ожеледицю і сніг чи дощ? Хто першим знаходить слова розради для родини? Нарешті, де беруться ці буси з холодильниками, хто і за які кошти їх заправляє, ремонтує, купує запчастини? Кожна поїздка – це до трьох тисяч кілометрів. А ще є дорога вночі, коли сон застеляє очі, коли злітають з дороги. Про все це йдеться у цій годинній стрічці, перегляд якої відбувся нещодавно у переповненому залі міського Палацу культури. Коли фільм закінчився, стояла тиша. Потім її сколихнув шквал оплесків.

Вони воювали разом – чоловік і дружина. Він живий,  вона загинула. Він просить мене, щоб я відкрив труну вже в бусі. Хотів побачити востаннє…

У Нововолинську вже тривалий час діє волонтерський центр із символічною назвою «На щиті». Його організатор і керівник – пресвітер церкви «Воскресіння» Алім Здига. Людина, яка щодня бере на себе місію, від якої здригається саме слово «служіння». Його справа – це не тільки доставка гуманітарної допомоги і не збір коштів. Його справа – повертати додому тих, хто вже не повернеться сам. Хоча додамо, що для багатьох внутрішньо переміщених осіб ця церква вже у перший день війни, і до сьогодні, є другою домівкою: тут обігріють, приймуть, одягнуть, запросять щоразу, коли надходить гуманітарна допомога.

Але суперважлива місія волонтерів – евакуація тіл загиблих українських військових. Як мовила волонтерка Наталія Волохата, – це сльози матерів, дружин, родини… Це перелякані очі дітей. Це гірке мовчання побратимів.

Обов’язок перед тими, хто вже не може сказати нічого

Про це не заведено говорити вголос. Але винятком із цього мовчання став перегляд документального фільму «Тиша, що за плечима», який розповідає про діяльність центру «На щиті» та людей, які стоять за нею.

Голова Володимирської районної військової адміністрації Юрій Лобач, секретар Нововолинської міської ради Надія Жук, волонтери Андрій Лігун, Наталія Волохата розповіли про роботу волонтерів церкви.

Пресвітер церкви Воскресіння, організатор і керівник центру Алім Здига не шукає публічності. Його робота – не про героїзацію. Вона про відповідальність – тиху, важку, щоденну. Про обов’язок перед тими, хто вже не може сказати нічого. І перед тими, хто чекає останньої зустрічі. Виступаючи, він не говорив про подвиг. Він просто із братами у церкві робить цю важку справу, яка є сильнішою за будь-які гучні слова.

Зал був переповнений. Люди стояли у проходах, притискалися до стін, мовчали. Дивилися на одному диханні. Без телефонів, без зайвого руху, без шепоту. Лише інколи – стримане схлипування, яке розривало тишу гостріше за будь-який звук.

Це був не просто перегляд фільму. Це було спільне переживання болю, який кожен у цій залі впізнавав по-своєму. Бо війна – це не лише фронт. Це ще й дорога додому. Дорога, якою хтось має провести тих, хто віддав своє життя.

Волинські