Чи був знайомий В’ячеслав Липинський з Іваном Франком? Кілька штрихів до картини взаємин.

21 квітня 2026 р. 14:03

21 квітня 2026 р. 14:03

Об’ємна епістолярна спадщина В’ячеслава Липинського дає підстави стверджувати, що в поле зору вченого потрапляли найважливіші події не лише політичного життя, а й питання культури, літератури, розвитку філософської думки тощо. Не випадково у певні періоди перетиналися (кажучи умовно) шляхи молодого історика та геніального українського письменника і філософа Івана Яковича Франка. Знайомлячись з епістолярієм В’ячеслава Казимировича, мені неодноразово доводилось натрапляти на неспростовні свідчення про його зацікавлення літературною творчістю і громадсько-політичною діяльністю Каменяра. Про живі ж контакти між ними свідчень нема.

Але беззаперечним є факт листування В’ячеслава Липинського з Іваном Франком. Зокрема, про це сваідчить лист першого з них, написаний в родинному маєтку в Затурцях і відправлений на початку серпня 1912 року з пошти в Киселині. Що це була відповідь на лист Івана Яковича, прочитуємо з перших рядків: “Вельмишановний Добродію! Пане Докторе! Лист Ваш не застав мене вже в Кракові. Мені відіслали його сюди, до Затурець, але позаяк мене в тім часі не було вдома, то одібрав його тільки тепер і тому так запізнився з відповіддю, за що прохаю у Вас уклінно вибачення”.

Тут Липинський подає деякі пояснення щодо мети видання 1912 року у Києві під його редакцією польськомовного збірника історичних праць “Z dziejów Ukrainy”. При цьому наголошує на своїй приналежності до української сполонізованої шляхти. Він аргументовано та дуже тактовно заперечує хибне трактування Іваном Франком появу збірника, що нібито стане “вкладом в історію польської шляхти на Україні”, стверджує, що, навпаки, це буде внеском “в історію української шляхти, котра на Правобережжі більше і сильніше від инших верств (міщанства, духовенства, селянства, як на Холмщині!) підпала польським впливам”. В’ячеслав Липинський стверджує: “Вважаємо себе лише і виключно українцями. Хочемо розвивати свою культуру, виходячи з унаслідованих по історії українських традицій нашої верстви, а не тільки беручи культурні здобутки инших українських верств. Се потреба нашого духовного “я” і імператив нашого суспільного світогляду. Тому врешті для нас байдуже, чи в будучині верству нашу жде життя або смерть, байдуже також, як зустрінуть працю нашу сусіди. Від своїх же – від українського свідомого суспільства – бажаючи лише одного: зрозуміння. Цим бажанням і викликані оці рядки до Вас, Вельмишановний Добродію, як до одного з найвидатніших представників з українського суспільства, і як до діяча і письменника, котрому ми – правобічні Українці-латинники – дуже, дуже багато в своєму самопізнанні завдячуєм”.

На жаль, доля Франкового листа до Липинського невідома. Найімовірніше, він зникнув (як стверджував В’ячеслав Липинський: “від рук українських руїнників”) разом з усім архівом в його маєтку “Русалівські Чагари” на Уманщині в кінці березня 1918 року. В останньому томі 50-томного видання творів Івана Яковича такого листа не виявлено. Приблизний же зміст, викладеного в ньому, можемо зрозуміти лише з контексту відповіді.

Про їхні особисті зустрічі відомостей нема, за винятком хіба-що факту, поданого В’ячеславрм Липинським в листі до відомого західноукраїнського журналіста Осипа Назарука, про свою присутність у 1903 році на з’їзді Української Радикальної партії у Львові, де, як зазначеноЖ “в президії був Іван Франко”.

Пізніше Липинський міг контактувати з Франком через публікацію у 1909 році своєї ранньої історичної розвідки “Данило Братковський – суспільний діяч і письменник кінця ХУІІ століття”. Відомо, що вона була надрукована у “Літературно-науковому віснику”, редагованому письменником. Із листування В’ячеслава Липинського довідуємося, що ця перша історична праця була написана ним ще на початку 1908 року, а видана лише взимку 1909-го. Зокрема, у листі до відомого літературознавця Василя Доманицького від 5 травня 1908 року дослідник-початківець дивується, чому його праця не надрукована у Записках Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ), куди подавався рукопис, а вийшла у “Літературно-науковому віснику” (ЛНВ). У листі з гіркотою і розчаруванням у своїй спроможності проводити подальші наукові дослідження Липинський пише: “…для “Записок” це не важно, як взагалі, зрештою, не зовсім “важна” ціла та моя праця для “Записок”. Я не дуже радий цій переміні, бо що для “Вісника” годиться, то для “Записок” ні”.

Яким чином стаття потрапила до ЛНВ – прямих свідчень нема. Можна припустити, що цьому могла передувати домовленість Василя Доманицького (автора перекладу віршів Братковського, доданих до розвідки Липинського) з Іваном Франком. Саме у цей період вони активно листувалися, хоча в листах Івана Яковича до Доманицького згадки про це також немає.

Ініціатива щодо видання (за оцінкою Дмитра Дорошенка “невеликої, але високоцінної праці” Липинського) в ЛНВ могла виходити і від одного з редакторів львівської газети “Діло” Філарета Гладиловича, до якого звертався Липинський листом: “Від д. Доманицького я одержав вчора листа з проханням написати коротенький зміст праці про Данила Братковського і переслати його Вам”. На розміщенні цієї розвідки у “Віснику” міг також наполягти Михайло Грушевський, під редакцією якого виходили “Записки”. Але як би там не було, Іван Франко, як редактор, читав розвідку В’ячеслава Липинського. Він, думаю, не міг не звернути увагу на підтверджений дослідником факт приналежності Данила Братковського до української шляхти, що боролась проти утисків православного поспільства з боку польської маєтної верстви та католицького духовенства. Залишається загадкою: чому ж Іван Франко вважає Данила Братковського “польським шляхтичем”.

Нащадок давнього шляхетського гербового роду В’ячеслав Липинський присвятив своє життя здобуттю державної незалежності України. При цьому не відрікся від рідної йому верстви. Яскравим свідченням цього є його ствердження: “Доказ фактичного, а не словесного народолюбства я дав українською працею цілого свого життя; прийняттям за свою української мови народньої і ділами ствердженим бажанням сполучити себе і верству, до якої належу, в одну з цим народом українську націю та витворити спільну з ним одну Українську державу”.

Високе почуття громадянського обов’язку виходило з багатовікового досвіду його далеких предків, які не як завойовники чи посланці метрополії, а “в пошуку лицарського щастя” опинялися на землях сучасної України. Липинський наголошує на тому, що “навіть, коли право на землеволодіння походило від королів польських, то приймалося воно разом з обов’язком оборони цього краю, успадкованим з місцевої традиції, яка походить ще від князів литовських та руських”. Про це читаємо в його листі до автора генеалогічного дослідження “Lipinscy herbu Brodzicz i herbu Gozdawa” Казимира Пуласького (машинописну копію цього листа передано нам у фонди Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського з родинного архіву Липинських з Кракова. До речі, цей лист досі не був відомий укладачам епістолярної спадщини нашого видатного односельця).

Крім зацікавлення контактами В’ячеслава Липинського з Іваном Франком, ми (в силу своїх можливостей) долучалися до популяризації творів Івана Яковича, організовуючи літературні вечори, театралізовані дійства з нагоди відзначення ювілейних дат письменника та заходів до Дня української писемності та мови і Міжнародного дня рідної мови та інших.

Ми свідомі того, що літературна творчість і громадська діяльність Великого Каменяра не може залишатись поза увагою українського громадянства, незалежно від роду занять кожного члена суспільства. Адже багатогранна титанічна праця геніального мислителя, як і В’ячеслава Липинського, спрямовувалась на виховання в українців національної свідомості, збереження своєї самобутності, потреби захисту громадянських прав і свобод, необхідності об’єднання українців у єдину сім’ю та організацію незалежного державного буття.

Віталій КУШНІР,
Затурці

Волинські