Воїн з Волині: «У бою страху нема – найстрашніше було замерзати поволі в болоті»

26 квітня 2026 р. 13:51

26 квітня 2026 р. 13:51

Микола Романюк: «Я – чоловік, і це був мій обов’язок – захищати свою країну».

Лучанин Микола Романюк – один із тих, хто, пройшовши пекло війни (у 2022-му брав участь у важких боях в районах Красногорівки, Мар’їнки на Донеччині), повернувся додому. Через серйозні проблеми зі здоров’ям було тривале лікування, а в результаті в учасника бойових дій – 2-га група інвалідності, відповідна пенсія

Але в один день чоловік, якому на той час було лише 46 років зрозумів, що життя продовжується, що «треба встати і починати щось робити». Разом із однодумцями він узявся реалізовувати проєкти, спрямовані на те, щоб об’єднати ветеранів російсько-української війни, допомогти їм потрапити в таке середовище, де кожному, після пережитого в окопах, буде легше адаптуватися. А ще у цього чоловіка є свій погляд на війну. Про все це – наша з ним розмова.

«Знайомих попросив, щоб вони посприяли, аби мене швидше відправили воювати»

Найперше, звичайно, хочеться почути про життя лучанина Миколи Романюка до повномасштабної війни. Коли про це заходить мова, пан Микола говорить майже скоромовкою:

– Я – лучанин. Навчався в 17-ій школі. Життя складалося по-різному – було хороше й погане. Мав сім’ю – дружину, доньку (нині вона вже доросла). Наразі – розлучений. За професією – фінансист. Якийсь час займався підприємництвом. Потім сім років працював у селищі Мар’янівка на Горохівщині – на посаді старшого зміни ПП «Агро – Експрес – Сервіс», що спеціалізується з виробництва цукру. Тут і застала мене війна.

– І от – 24 лютого 2022 року... Згадайте цей перший день вторгнення російських військ.

– Був у Мар’янівці (я там і проживав у готелі). Вранці прийшов до мене охоронець, розбудив і сказав: «Васильович, війна почалася». Перше відчуття – почався хаос, люди не знали, що робити. Молодих хлопців забирали на військову службу. Я поставив начальство до відома, що буду йти добровольцем на фронт. Поїхав у Ківерцівський ТЦК, оскільки прописаний у матері, в Піддубцях. Перший раз мене відправили додому. І за другим не вдалося записатися у військо. Тоді знайомих попросив, щоб вони посприяли, аби мене швидше відправили воювати.

– Всі добре пам’ятають, що в 2022-му в людей був особливий дух – під військкоматами черги стояли...

– У кожного – свої мотиви. Я бачив, що молодь призивали. А я вже пожив на світі – дитину виростив, тож не міг вдома сидіти. Бо не зміг би закрити, як кажуть, на все очі й далі займатися своїми справами. Я – чоловік, і це мій обов’язок – захищати свою країну.

– Іншими словами, ви були психологічно готові до цього.

– Так, мені було неважко йти на війну. І не тільки психологічно – фізичну підготовку теж мав. Спочатку було навчання на полігоні в Старичах, що на Львівщині. Там познайомився з побратимом Русланом Хоречком із Рожища (родом він – із селище Дубище). Ми потрапили у 54-у бригаду. 10 – 11 днів було стажування, а звідти зразу – на позицію, в бій.

– На якому напрямку воювали?

– Спочатку були Кам’янка, Красногорівка – хто воював, той знає ці місця. Через місяців три нам сказали, що в нас – ротація. Оскільки наша бригада базувалася в Бахмуті, то нас перекинули на Верхнєкам’янськ – як мовиться, з одного пекла – в друге, ближче до Бахмута. Там Руслан через два місяці був поранений – переніс вісім операцій. Коли я йшов на війну, то мама мала другу групу інвалідності, батько теж був на групі, а я в них – один син. Плюс моя контузія, і в кінці 2022-го я звільнився зі служби. Новий 2023 рік зустрічав удома.

«Кожен несе свій хрест»

– Тобто на цьому для вас війна закінчилися...

– Але не покинула мене. Я приїхав додому. Мама одна була. Побув біля неї, але місця собі не знаходив, – давала себе знати залежність від адреналіну. На війні ти переживаєш сильний вплив цього гормону стресу, який допомагає вижити, – хотілося ці емоції відчути знову (ніхто не зрозуміє, що то таке, поки сам через це не пройде). І я думав повертатися на фронт. 1 березня, як зараз пам’ятаю, це було. Але стався приступ. У мене почалися страшні болі, які не можна було нічим пояснити. Закінчилося тим, що я потрапив на операційний стіл. Був лежачий деякий час. Виявилося, що внаслідок баротравми в мене був пошкоджений кишківник – довелося 50 відсотків кишок видалити. Після цього я вже не міг їхати на війну.

– Не раз доводилося чути, що тому, хто побув на війні, вже важко адаптуватися на «гражданці».

– Тим більше, якщо людина відвоювала сто днів на «нулі». А в нас з Русланом Хоречком склалося так, що ми з першого дня були якраз там. Ми не знали, що таке пішов на позицію – вернувся, а тебе підмінили. В 54-й бригаді такого не було. Жили в окопах, спали на нарах, воювали.

– Ніби й недоречне таке питання, та все ж задам його: «На війні страшно?»

– Найстрашніше було замерзати поволі в болоті. В бою цього страху нема. Людина до всього звикає. Хоча в принципі вона за своєю природою не підготовлена до таких випробувань, які доводиться переживати в тому пеклі. Є в людини такий стан (як то точніше сказати), коли вона не контролює деякі свої емоції. Наприклад, той же страх: реакція на нього в кожного – різна. Як і причини страху: хтось не може довго бути в закритому приміщенні, в когось при сильних вибухах дуже порушується емоційний стан – паніка починається...

– Пане Миколо, ви були старшим за віком, коли пішли на війну – вже пожили, як висловилися, на світі. А що скажете про зовсім молодих хлопців – як їм там? Буває ж читаєш, що загинув 19 -и чи 20-літній, – по суті, – дитина.

– Найперше скажу про те, що всім насамперед потрібний досвід. По собі суджу – я, відверто, не знав, що робити, коли почався перший для мене бій. А щодо молодих хлопців, то їм не можна йти на війну, принаймні, до 20 років. І те, що хтось все-таки – там, то це в них гору бере фантазія, – фільмів про героїзм надивилися й самі хочуть бути героями. А війна – жорстока, вона – зі своїми реаліями. Хто там був, той знає, що з ним назавжди залишиться її запах – запах пороху, гнилі...

А ще на війні є «біле» й «чорне». Вона показує, хто є хто – там не сховаєшся, не прикриєшся... І, мабуть, тому фронтова дружба – це вже назавжди.

Я говорив, що в моєму житті там з’явився Руслан – це не просто побратим, а брат. Я мав старшого брата, але він трагічно загинув у 1995 році (його вбили в Луцьку). Бачте, Бог забрав – Бог дав. Є в мене ще одна людина, з якою зустрівся на війні, якій довіряв більше, як собі, бо знав, що не підведе.

На війні є «біле» й «чорне». Вона показує, хто є хто – там не сховаєшся, не прикриєшся... І, мабуть, тому фронтова дружба – це вже назавжди.

– Якщо говорити про ці ж людські якості, порівнюючи, які вони на війні і мирному житті (чи, точніше, в тилу, бо мир – це те, про що ми тільки мріємо)?

– У мирному житті багато піару, маніпуляції. На війні ти не поманіпулюєш –там ти або нормальна людина, або гівно – третього не дано. І ті, шо з другого розряду, цього не цураються, бо кожен хоче вижити, і кожен робить все для того, щоб протриматися ще день, тиждень... Звідси – й результат, коли людина може тебе підставити, аби самому не виконувати солдатський обов’язок.

– Найтяжче, звичайно, втрачати побратимів?

– Не буду говорити того, чого не відчуваю, – я до цього нормально ставлюся. У кожного – свій шлях. Є Бог, є життєві випробування...

– І відоме біблійне: «Якщо Бог дав, значить знав, що витримаєш».

– Я в ці слова не вірю. «Кожен несе свій хрест», – так краще сказати.

– У цьому зв’язку не покидає думка: чим українці завинили, чим уже так нагрішили, що їм Бог послав такі страшні випробування?

– Чим согрішили? Народ має за все платити – за те, яку владу обирає, зокрема депутатів. Бачили, як все розкрадається й самі породили цю сатану всередині країни, а цим скористалася така ж сатана... Ми маємо відповідати за свої дії. От закінчиться війна – може бути інша, коли військовослужбовці повернуться й побачать, почують політиків, той піар при владі...

«На жаль, у нас люди вже так зневірилися, що і в контракті не бачать «панацеї»

– У перший рік війни під військкоматами хлопці в черзі стояли, доводилося вдаватися за допомогою до знайомих, як от і вам, щоб швидше піти на війну. Зараз із мобілізацією постала проблема – не вдаючись до якихось суб’єктивних міркувань, скажу тільки про те, що Міністр оборони України Михайло Федоров підготував комплексну реформу мобілізації, один із моментів якої – перехід на контрактну службу. Хотілося б почути в цьому зв’язку вашу думку.

– Скажу коротко і ясно, що проблема – не в людях, а в державі. Висновок простий: до так званої «бусифікації» військовозобов’язаних, про яку зараз часто говорять, не дійшло б, якби зразу все було зроблено правильно. От у нас створили рекрутингові центри. За задумом, це спеціалізована установа, що забезпечує прозорий підбір громадян на військову службу. На відміну від ТЦК, тут пропонують вакансії під навички (хтось – водій, кухар, медик, а хтось – оператор БпЛА), гарантують вибір підрозділу. Але в нас і тут з’явилася корупція... Хлопці не хочуть бути рабами, а прагнуть укласти контракт, наприклад, на рік, і знати, де, в якій бригаді воюватимеш. Знати, що воює на «нулі», але йому не ротний пише, скільки він був на тому «нулі», а це регулюється контрактом. Відвоював три місяці в гарячій точці – і стільки ж має відпочинок. Отримує відповідні грошові виплати і, звичайно, – належне спорядження. За таких умов, всі проблеми були б вирішені. Але тоді як комбати будуть красти?

У мирному житті багато піару, маніпуляції. На війні ти не поманіпулюєш –там ти або нормальна людина, або гівно – третього не дано.

Простіше – з рабами. А де їх взяти, як не за рахунок мобілізації? Я хлопцям кажу: «Підписуйте контракт. Тоді ваш адвокат зможе щось добитися. А мобілізований – нічого не доб’ється». На жаль, у нас люди вже так зневірилися, що і в контракті не бачать «панацеї». На мою думку, якби службу за контрактом, з усіма передбаченими пунктами, які не підправлятимуться по ходу, налагодили в 2022 – 2023-му роках, то цього б не було.

«Я зрозумів одне: треба встати і йти починати щось робити»

– Уже після звільнення зі служби, ви бували на Сході України – поблизу тих місць, де воювали?

– Мій кум, Андрій Лігун – керівник відділу перевезень Волинського обласного бюро судово-медичної експертизи – займається безпосередньо поверненням загиблих Героїв. Він попросив раз з’їздити з ним. Ми відправилися забирати хлопців «на щиті». Тоді я побував у моргах і зрозумів, що зараз мені, з моєю головою, не треба цього бачити і навіть згадувати.

– Ви відійшли від війни й побачили, що, незважаючи ні на що, життя продовжується – і треба далі жити...

– Я зрозумів одне: треба встати і йти, починати щось робити. Тож знову обрав підприємницьку діяльність, почавши з нуля.

– Відомо, що наприкінці 2024 року ви виграли грант від ветеранського фонду «Варто 11.0» і разом із сестрою та її чоловіком заснували виробництво крафтових шоперів із назвою «Чаруня» – від старовинного жіночого імені, що має значення «та, що має чари».

– Такий був початок. Зараз я відійшов від цього проєкту – допомагаю сестрі, коли виникають проблеми. Натомість – з’явилися інші, суто ветеранські, діяльність яких спрямована на те, щоб об’єднати ветеранів. Для недавніх військовослужбовців важливо потрапити в таке середовище, де їм буде легше адаптуватися. Ми створили ТОВ «Руками ветерана», а також ГО «Ветеран сенс». Перша структура – комерційна, друга, якою я й займаюся, – має соціальний напрямок. Сюди може звернутися будь-хто з учасників бойових дій і отримати консультацію юриста, психолога... Принцип такий – чим більше ми будемо об’єднуватися, тим впевненіше почуватимемося.

– А кошти? Без них – ніяк...

– По-перше, як я вже сказав, ТОВ «Руками ветерана» – комерційна структура, яка надає будівельні послуги. Тут, до речі, ми ще й навчаємо ветеранів, щоб у майбутньому хтось міг відкрити свій бізнес. ГО «Ветеран-сенс» має партнерів, серед яких, зокрема, обласний центр зайнятості, який надає нам людей із числа внутрішньо переміщених осіб і кошти для оплати їхньої роботи. У березні спільно з Центром ми залучили 27 переселенців до проєкту «Маскімора», що діє в рамках волонтерського руху «Меценати для солдата». Ці люди роблять свій внесок у Перемогу, виготовляючи маскувальні сітки – створюючи «невидиму броню» для армії.

А напередодні Великодня ГО «Ветеран-сенс» спільно з комунальною установою міста Луцька «Хаб Ветеран» та фондом «Тільки разом» провели майстер-клас із писанкарства для військовослужбовців, котрі перебувають на лікуванні та реабілітації у госпіталі МВС. І самі бійці зазначили, що така творча робота допомагає хоча б на якийсь час відволіктися від думок про війну.

Катерина ЗУБЧУК , заслужений журналіст України.

Зараз також читають: Два рідні брати з Волині – Іван  і Василь Теребейчики – своїм життям захистили Україну .

Волинські