Як працювала їдальня для ліквідаторів у Чорнобилі: спогади Світлани Богайчук

26 квітня 2026 р. 20:41

26 квітня 2026 р. 20:41

«…Сказали, що в Чорнобилі пожежа і потрібні добровольці, які б поїхали готувати їжу для пожежників. Я зголосилася. Це ж моя звична повсякденна робота…»

Світлані Богайчук тоді було 23 роки. У лютому 1987 року вона на місяць полишила роботу в нещодавно відкритому кафе «Казка». Зібрала у валізу змінний одяг, а також – фартухи, уніформу, рулони марлі – усе необхідне для роботи, до кінця не усвідомлюючи, з чим доведеться зіткнутися, але твердо вирішивши їхати – група з працівників системи громадського харчування Волинської області вирушала в Чорнобиль працювати в їдальні.

« Не було жодних пояснень та інструктажів. Ніхто нічого про роботу в небезпечних умовах не розповідав, інформація про радіаційну небезпеку довго замовчувалася… А ми, молоді, сприймали цю поїздку, як пригоду », – ділиться спогадами пані Світлана. Наша розмова відбувається напередодні 40-х роковин Чорнобильської катастрофи – у приміщенні Володимирської міської добровільної організації «Спілка Чорнобиль», яку Світлана Богайчук очолює вже 15 років. Озираюся навколо: на стінах фотолітопис організації: знімки ліквідаторів, фото зі спільних заходів, а на столах – книжки про Чорнобиль і… ящики з допомогою, які готуються до відправки воїнам на передову. Та до цієї теми повернемося пізніше.

Рудий ліс огорнув страхом

…З Володимира цим автобусом їхали лише двоє. Софія Неродик, теж за професією кухарка, була вдвічі старшою за Світлану і вже вдруге після двомісячного перебування вдома вирушала у Чорнобильську зону – працювала там у листопаді 1986-го. З нею Світлані було спокійно і безпечно, бо знала, що не сама уже, а, наче з рідною людиною, хоч знайомство їхнє відбулося на автостанції перед посадкою.

За увесь шлях групу з одного автобуса в інший пересаджували двічі, щоб транспортний засіб з умовно чистої зони у забруднену не в’їжджав. Так зупинялися в Києві, Вишгороді.

Змінювалися пейзажі за вікном: подекуди чорнота вже в’їлася в залишки кучугур колись білюсінького снігу – довкола було по-лютневому сіро. І коли на цьому фоні постала щітка рудого лісу, дівчину вперше огорнув страх.

« Ми побачили, як радіація надала зеленій хвої неймовірно рудого забарвлення. Ставало не пособі й від загублених і покинутих на дитячих майданчиках біля опустілих будинків ляльок та інших іграшок, вицвілих під сонцем і брудних через дощі, як по одній із них проїхав БТР… », – пригадує перші враження від побаченого у постраждалому від аварії міста пані Світлана.

Володимирчанок поселили у трикімнатну квартиру в п’ятиповерхівці біля школи. Ще зовсім нещодавно у ній мешкала звичайна сім’я – зі своїми турботами, мріями й планами, та від попередніх власників, як і від їхнього минулого життя, в оселі не лишилося й сліду.

« У квартирі не залишилося жодних речей попередніх господарів. Ми з Сонею оселилися у дитячій кімнаті, де було облаштовано три спальні місця. У просторому залі стояло вісім ліжок, у середній кімнаті – трохи менше. Так мешкало разом близько п’ятнадцяти жінок. Душ був лише один. Кухня теж залишалася практично порожньою – без техніки й посуду для приготування їжі », – розповідає про побутові умови Світлана Богайчук.

Щоденна робота кухарів у Чорнобилі

Працівниць їдальні забирали автобусом біля будинку і відвозили до місця роботи прямою дорогою, обабіч якої стояли п’ятиповерхівки. Світлана ще зловила себе на думці, що місто чимось нагадує Володимир, – такі ж  будинки, схожі вулиці, але без людей, без життя. Пересуватися тут можна було лише за перепустками, і кожна з них діяла в межах визначеної зони. Територію поділили на окремі ділянки з блокпостами, де постійно чергували патрулі.

Їдальня для ліквідаторів наслідків аварії була облаштована у величезному приміщенні колишньої станції технічного обслуговування автомобілів.

« Лише на роздачі страв були дві довгі поточні лінії, і на кожній працювали по десятеро людей. Мене поставили в кінці однієї з них – я виставляла підноси з готовими стравами. Так за день ми забезпечували харчуванням до десяти тисяч людей », – пригадує Світлана Богайчук.

Для роботи у їдальні працівникам видали лише білі костюми з цупкої тканини – штани та куртку, а також марлеві пов’язки. У кожного на шиї обов’язково мав висіти пропуск, а на грудях – дозиметр, який звуковим сигналом реагував на підвищення рівня радіації. Світлана ж, прагнучи трохи вирізнитися серед одноманітності, замість звичного кухарського чепчика одягала власноручно створену з накрохмаленої марлі пов’язку у формі квітки – такої не було ні в кого з команди.

Працювали у цій їдальні не тільки жінки, а й чоловіки, зокрема й старшого віку з числа військовозобов’язаних резервістів, яких мобілізували з цивільного життя – їх називали партизанами. Вони відповідали за приготування перших страв у величезних котлах і м’яса.

« Так я познайомилася з колишнім військовим Володею з Кіровограда. Вперше він приїздив у Чорнобиль у травні 1986-го, тоді отримав дозу радіації, що у півтора раза перевищувала допустиму норму. Це вплинуло на його здоров’я, згодом розпалася і сім’я, тож він не мав куди повертатися, казав, лишиться й допомагатиме скільки зможе. Він по-батьківськи мною опікувався, підтримував ».

Світлана Анатоліївна розповідає, що меню для ліквідаторів не вирізнялося різноманітттям. Переважно готували каші, пюре, супи і борщі. До страв додавали  м’ясо шматками. Макарони готувати не дозволялося, як і страви з фаршем. Окремо видавали сметану, кефір, повидло – усе порційно в герметичних ємностях. Раціон був одноманітним.

« Ми теж харчувалися у їдальні. Інколи так хотілося смаженої картоплі чи котлет. Тож іноді, як випадала вільна хвилина, кухарі могли приготувати щось просте й домашнє – уже для себе », – пригадує моя співрозмовниця.

У їдальні для приготування страв було усе необхідне кухонне обладнання, але воно часто виходило з ладу. Ламалася техніка, посудомийні машини, котли… Тож багато процесів працівники виконували вручну: нарізали хліб, чистили картоплю, мили посуд… Тому між видачами страв, для Світлани завжди знаходилася робота на кухні.

Так працювали 30 днів без жодного вихідного – з самісінького ранку і до пізнього вечора.

« Ми були молодими, жартували, сміялися. Попри обставини, які стали причиною нашої зустрічі… Хлопців привозили в їдальню просто з об’єкту. Пожежники, водії, будівельники у робочому одязі та кірзових чоботах приходили підкріпитися. Уже десь на середині їхньої трапези ми, працівники їдальні, відчували, як наступає сонливість – якась непереборна втома. Простір навколо просячувався  невидимими і нечутними на запах молекулами радіації. Бувало, станеш на одне місце – фонить, станеш на інше – наче норма. Найбільше фонила підлога – через усе те, що на підошвах взуття переносилося », – розповідає Світлана Анатоліївна.

Все, що залишалося після чергового прийому їжі вивозилося в могильник. А приміщення – стіни, стелю, підлогу, мили зі шлангів спеціальними розчинами. Після цього самопочуття колективу їдальні покращувалося.

Близько до зруйнованого реактора

За час перебування у Чорнобилі Світлані Богайчук довелося побачити й розвалини зруйнованого ядерного реактора. Звісно, її заздалегідь не попередили, що опиниться так близько до цього об’єкта.

« Одного разу заввиробництвом запитав, хто з працівниць їдальні зголоситься відвезти їжу на певний пункт. Я поїду, – відгукнулася. Так ми ще з трьома дівчатами після вечері для ліквідаторів (нас підмінили колежанки), отримали не лише термоси з їжею, а й додаткову перепустку. Відразу кинулося в очі, що вона була червоного кольору, із написом зони дії – «Всюди». Та хто тоді замислювався що це означало. На вулиці було холодно, ми одягли куфайки, вийшли назовні, де на нас чекали поліцейський УАЗик і БТР, в якому ми й вирушили в дорогу. Ніхто з нас не запитував, куди їдемо. Один шлагбаум, інший. Зупинилися. Вийшли на вулицю. Довкола – темрява. Лише подекуди світло осяває розвалини об’єкта, який не вдавалося розпізнати – такої споруди ми ще не бачили.  Лише згодом прийшло усвідомлення, що це була частина зруйнованого енергоблока. Хлопці з БТРу занесли термови в одне з приміщень. У довгій кімнаті ми накрили великий овальний стіл. Не сервірували – просто розставили бенкетні страви, такі, які в нашій їдальні зазвичай не готують. Завдання виконали й повернулися ».

Для кого був цей бенкет пані Світлана так і не дізналася. Припускає, можливо, найкраще, чим можна було поласувати в такому місці у той час було для тих, хто вже були невиїзними, хто вже там і залишилися. Більше подібного завдання працівники їдальні за час її роботи там не отримували.

Дім із відчиненими дверима

« Якось я попросила земляка-правоохоронця провести мене у приватний сектор, бо хоч перепустку для пересування містом мала, але вештатися вулицями не дозволялося… А так кортіло подивитися людські будинки, які уже майже рік стояли пустками. Одного вечора ми, підсвічуючи ліхтариками, увійшли на чиєсь обійстя: хвіртка відчинена, будинок не замкнений. У домі все було так, як його поспіхом лишили господарі. Меблі, одяг, взуття, дитячі іграшки, посуд і навіть харчі. Десь щось перекинуто – господарі збиралися поспіхом », – розповідає пані Світлана.

…Через 15 років Світлана Богайчук приїхала в Чорнобиль знову. На екскурсію у зону відчуження, яку організувала обласна спілка чорнобильців. Знову побачила ті вулиці, п’ятиповерхівки й приватні будинки. Не було уже біля них автівок, які ще у 1987-му недоторкано стояли у дворах, бо дуже фонили.

«З нами в Чорнобиль їхали уже мешканці Луцька, яких колись евакуювали з цієї зони. Вони прагнули побачити свої колишні домівки. Побачили голі стіни. З їхнього, як і з інших жител, мародери повиносили усі речі: меблі, ванни й навіть люстри і крани», – згадує Світлана Богайчук.

Того разу вона побувала й біля накритого саркофагом реактора. Та це була не єдина ескурсійна поїздка в чорнобильську зону – на 35-ту річницю Чорнобильської катастрофи жінка відвідала місто знову.

« Місто позаростало деревами і чагарниками і вже до під’їздів не добратися. Поруйнувалися стіни й покрівля будівель, колишні вулиці зникли під зеленими хащами. Але в цій занедбаності дивним чином вирізнялося рясне цвітіння яблунь », – розповідає Світлана Іванівна.

Світлана вийшла заміж через пів року після повернення з Чорнобиля. Невдовзі завагітніла. Народився син Дмитро.

« До семи років з сином все було добре, ріс жвавим, допитливим. Коли вже був у першому класі, у дитини стали проявлятися проблеми зі здоров’ям… ПЕроявлялися наслідки Чорнобильської катастрофи ».

31 грудня 1995 року у Богайчуків народилася донька Іванка. Зараз вона уже має свою сім’ю. З чоловіком Макісом і двома дітками живе у Греції – на батьківщині  обранця, з яким познайомилася ще під час навчання в університеті ім. Лесі Українки, коли поїхала у цю країну проходити практику.

Світлана Богайчук до виходу на пенсію працювала кухаркою. У її трудовій книжці – чимало записів: кафе «Волинь», «Казка», «Молодіжне», «Слов’янське» – заклади, в яких вона працювала протягом різних періодів свого професійного життя. Та разом із роботою і сімейними турботами невід’ємною частиною життя завжди була й активна громадська діяльність.

Володимирська спілка об’єднує ліквідаторів

Люди, які їздили у Чорнобиль ліквідовувати наслідки катастрофи, у Володимирі об’єдналися в спілку, щоб підтримувати одне одного та разом відстоювати свої права. Організація то розпадалася, то відновлювала діяльність. У нинішньому вигляді її офіційно зареєстрували у 1997 році, а засновником став Сергій Чавлюк (нині він захищає Україну). Того ж року до спілки долучилася і Світлана Богайчук.

У той час кістяк організації становили люди, які були готові відстоювати інтереси інших: Віталій Герез, Олександр Ігнатенко, Микола Баковський.  Згодом спілку очолював Володимир Нечепуренко і вже 15 років її незмінною головою є Світлана Богайчук. Нині організація об’єднує 72 особи, серед яких 35 ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС: військові, водії, правоохоронці, пожежники, будівельники.

За словами очільниці організації, їй довелося опановувати юридичні тонкощі та норми законодавства у сфері соціального захисту й медичного забезпечення, аби ефективно допомагати людям.

Особливо складним, пригадує, був період, коли ліквідаторам необхідно було збирати численні документи та доводити на лікарських комісіях, що інвалідність настала саме внаслідок участі в ліквідації аварії на ЧАЕС.

Спілка стала для багатьох місцем, де вислухають, підкажуть і допоможуть знайти вихід навіть у складних життєвих обставинах.

Ліквідатори аварії на ЧАЕС проходили регулярні медичні огляди, їм надавали вітаміни для укріплення організму, отримані від країн-донорів, препарати з вмістом йоду, розторопшу… Колись більш доступним було й санаторно-курортне лікування та оздоровлення в Криму, Одесі, Закарпатті, Трускавці…

Та з роками наслідки трагедії давалися взнаки. У багатьох ліквідаторів погіршувалося здоров’я. Люди не залишені наодинці зі своїми труднощами.

« Серед найактивніших членів організації – Сергій і Світлана Чавлюки, Володимир і Наталія Мориси, Віктор Поліщук, Валентина Баковська, Алла Капітанюк, Неля Неродик, Світлана Пасічко, Тоня Янець. Вони живуть справами спілки. Саме на таких небайдужих людях тримається діяльність організації », – каже очільниця ГО.

Волонтерство і поїздки на Схід

Коли в 2014 році росія напала на Україну, Світлана Богайчук долучилася до волонтерства. Спершу допомагала речами першої необхідності людям, які покинули свій дім і знайшли прихисток у Володимирі. Так приміщення «Спілки Чорнобиль» відчинило свої двері для переселенців. Кожен, хто цього потребував міг прийти сюди за постільною білизною, посудом, одягом. Згодом почалася допомога військовим: спершу для племінника і його побратимів, які у 2015 році перебували у гарячій точці, згодом і для інших захисників. Пані Світлана разом з однодумцями завантажувала допомогою бус і особисто вирушала на Донбас у зону АТО/ООС. Після розвантаження автівки, повертаючись додому, відвозили у лікарню Дніпра поранених воїнів. Скільки таких поїздок здійснила – не полічити, двічі потрапляла під обстріл.

Після початку повномасштабної війни збір і відправлення допомоги продовжується. Активні члени організації, колишні колежанки пані Світлани, які мешкають за кордоном, присилають допомогу, котра розподіляється і фасується для відправлення на передову.

« Передаємо шкарпетки, ліки, сухі борщі, солодощі та інше через волонтерів із Зимнівської громади на чолі з Віталім Клаком, дещо надаємо за запитами ГО «Крила матері» та її очільниці Діани Шевчук для відправлення захисникам, тісно співпрацюємо Нововолинським волонтерським об’єднанням «Перемога UA». Постійно збираємо допомогу для стабілізаційного пункту в Ізюмі, польового шпиталю в Чугуєві. Постіль, ковдри, ноші, одяг, засоби гігієни, знеболюючі препарати – це розхідний матеріал, який потрібен постійно », – розповідає Світлана Анатоліївна.

За чотири роки повномасштабної війни за підтримки володимирських чорнобильців вдалося зібрати та відправити на передову близько двадцяти тонн гуманітарної допомоги для наших захисників. І ця робота невтомно продовжується.

«Уже чотири десятиліття 26 квітня перед очима так явно постають ті люди, з якими упродовж місяця довелося працювати в Чорнобилі. Молоді, усміхнені і щирі… Люди, які були у центрі найбільшої техногенної катастрофи на землі і зробили все можливе, щоб зупинити трагедію… Забулися імені, не запам’яталися прізвища, але пережиті разом моменти не стерти рокам», – каже Світлана Богайчук.

Фото з архіву Світлани Богайчук.

Валентина ТИНЕНСЬКА

Волинські