Українська родина

27 квітня 2026 р. 15:58

27 квітня 2026 р. 15:58

Але зелений гай України був потоптаний. З нього, як писав Іван Франко, зробили зів’яле листя:

Розвійтеся з вітром,
листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.

…Ми жили-робили поступ. І той поступ для нас здорових, мудрих і сильних повертався доброю стороною. Мали мізинську культуру, потім трипільську, ліпили посуд, малювали на ньому орнаменти, в орнаменти закодовували свою ж мудрість, своє знання світу. Глибоко-глибоко пустили коріння у рідну землю, в якій крилася її сила життя. І ми тим корінням тягнули соки і вчилися у неї мудрості, щоб гнати у високе гілля, яке упиралося у наше українське небо. І це небо для нас було відкрите своєю мудрістю і ми ту мудрість ізчитували. Знали, що воно бігуче в русі. Мали знак того пізнання і цілого Всесвіту. Цей знак був сварга, свастика (Сва – небо, тика – текти, бігти). Знали, що земля наша є в бігу. І бігає навколо свого сонця.

До нас добре приглянулися. Їм стало заздрісно від нашої мудрості, нашого здоров’я, нашої сили. У нашій костяній коморі, це за пророком Тарасом, горів національний огонь, і вони поставили собі за ціль той огонь погасити. Про це наш Тарас Шевченко мовить так:

Дурні та гордії ми люди
На всіх шляхах, по всій усюді,
А хвалимось, що ось-то ми
І над землею, і водою
І од палат та до тюрми
Усе царі, а над собою
Аж деспоти — такі царі,
І на престолі і в неволі.
І все то те по добрій волі,
По волі розуму горить,
Як той маяк у синім морі,
Чи те… в житейськім. Само так
У нас у костяній коморі
Горить розумний той маяк,
А ми оливи наливаєм
Та байдуже собі співаєм —
Чи то в годину, чи в напасть.
***
Орли, орли ви сизокрилі,
Поки вам лихо не приснилось,
Хоч невеличке, хоч на час!
А там — під лавою в шиночку
Сховаєтесь у холодочку.
Огонь небесний той погас,
І в тую костяну комору
Полізли свині ізнадвору,
Мов у калюжу, та й сопуть.
І добре роблять, що кують
На руки добрії кайдани
Та чарки в руки не дають
Або ножа, а то б зарані
Гарненько з лиха б напились,
А потім з жалю заридали
Та батька, матір прокляли…

Кують кайдани не тільки на руки, але й на душу. Бо що може вдіяти душа, коли в костяній коморі погашений її національний світильник. Огонь небесний.

І кінця тому віршу немає. І так з людей нас просвітили, що ми стали свиньми. І слухаємо, і схиляємо голови, а що олиликаємо, то не знаємо, кому воно служить і чи зачнеться плід із того. Якщо зачнеться, то він точно не буде національний, бо там, куди нас відіслали і куди ми прийшли, України немає.

А є їхня хроніка життя. Їхні настанови, які мають їм служити. А де наша мудрість? Де наша золота пектораль? Чи може і вона не наша? Хтось її зробив і нам підкинув? Не для забави, не для нашого розуміння…

А й так собі добре, що хоч вона залишилася в Україні, бо усе розрили, добули і вивезли. І цьому зеленому гаю треба знову вернути його красу і його чари, щоб він забрунився і розпук, і зацвів, і у світі відбувся злюб. І зачалось національне життя. І вродився національний плід нашої мудрості, нашого здоров’я і нашої сили. І тому бути, бо Україна – понад усе!

Дмитро СЕБІЙ

*Головне фото згенероване ШІ

Волинські