Перед виходом на останнє бойове завдання воїн-волинянин промовив дружині: «Яка ж ти у мене красива!»

02 травня 2026 р. 10:01

02 травня 2026 р. 10:01

«Якби життя можна було повторити, мій Льоня обрав би знову свою долю, навіть знаючи, що загине на війні…» – каже дружина Героя.

Ще п’ять місяців тому волиняни Надія та Леонід Рекрути не переставали мріяти, як настане мир, чоловік повернеться з війни і вони будуть милуватися заходом сонця на лавчині за своєю добротною хатою, що мальовничо межує з полями в селі Брани Мар’янівської територіальної громади Луцького району

Цій життєрадісній сім’ї наймилішими були розмови про те, що Леонід повернеться з війни й серед буденних та святкових клопотів швидко настане пора одружити дітей, а уяву веселила думка, як невтомно вони бавитимуть онуків і якими зустрінуть в окулярах глибоку старість. А ще першого мирного дня всі Рекрути-Тимчуки неодмінно зібралися б під старою черешнею в садибі Рекрутів-старших, як це було до лихоліття, і молодий господар заспівав би українських пісень разом із своєю мамою Неонілою. Дуже гарним на їх родинних оказіях завжди чувся селу той дует найрідніших людей!

Не сталося… 43-річний Леонід Рекрут повернувся додому в домовині минулоріч 12 грудня, якраз у день народження коханої дружини. Брани й довколишні села сумували від горя, не вірячи, що проводжають у засвіти чоловіка, який був настільки шляхетним, людяним, розважливим, щедрим на допомогу, що, здавалося, смерть не посміє відібрати від нього життя…

«Не розлучатися ми вирішили ще в 11-му класі…»

«Ти ж знаєш, що в житті відбувається все так, як має бути, й що приготованого долею не обійдеш і не оминеш», – скаже Леонід своїй Надії вже в розквіті їхньої зрілості. А кохання, що для обох стало першим і єдиним, прийшло до них ранньої весняної юності – в одинадцятому класі. Ще тоді, зустрівши разом із мріями схід сонця, пара вступила до Кам’янка-Бузького вищого професійного училища й через два роки стала на рушник сімейного щастя.

Цьогоріч 27 жовтня Надія та Леонід Рекрути могли б святкувати своє «срібне весілля». З притаманною обом щирістю пригадали б, як, маючи лише по 20 літ, сміливо винайняли квартиру в Луцьку. Новоспечений глава сім’ї влаштувався водієм тролейбуса, а дружина – працівницею поштамту. І неймовірне почуття бути татом-мамою спершу донечки Яни, а через шість років – сина Дмитра, Леонід та Надія теж пригадали б найгарнішими словами!

А ти змогла б мене поважати, якби я поїхав в іншу сторону – за кордон, коли б залишив вас усіх на поталу невідомості?

– Ще в школі він подобався мені спокійним характером, який перейняв у мами Неоніли Дмитрівни. Був дорослий не по роках думками про життя, дивував рішеннями та вчинками чоловіка, для якого понад усе були батьки, дружина, діти! За 22 роки спільного життя я почувалася за чоловіком, наче за кам’яною стіною. Коли ми почали жити з моїми батьками, вони Льоню не називали зятем. Для Людмили Миколаївни та Ярослава Івановича Тимчуків він був сином, який шанував мудрість, сільську роботу, родинну злагоду. Так само по-рідному ми почувалися в світлиці його тата й мами. Не вмів сваритися, лукавити. Власне, не було такої людини, з якою він не знаходив би спільної мови завдяки своїй доброзичливості… – пригадує пані Надія дні свого щасливого заміжжя.

Навіть коли чоловік став їздити далекобійником у довготривалі закордонні відрядження, подружжя завжди знаходило радість в коротких зустрічах та телефонних розмовах, ділити долю розставаннями – це було не для них. Леонід планував закінчити поїздки за кордон і почати власну справу в Україні. Не встиг, однак розлуки, яка чекала родину ще попереду, не мав би сили навіщувати навіть найжахливіший сон.

«А щоб ти про мене подумала, якби я залишив вас у війну і поїхав за кордон?»

24 лютого 2022 року пополудні Леонід Рекрут мав виїжджати в плановий закордонний рейс, але відмовився від нього, не вагаючись і не допускаючи думки про шанс уникнути мобілізації. Натомість разом із односельцями він став одним із перших, хто облаштовував сільські блокпости, робив «коктейлі Молотова», патрулював сільськими вулицями, плів маскувальні сітки й не переставав чекати повістки з військкомату. Не вважав перепоною для служби свою обмежену придатність, спричинену хворобою бронхів, а вмовлянь дружини, з думкою якої рахувався завжди, цього разу, здавалося, не чув. У визначені дні з початку війни в село приїжджав автобус за добровольцями. Леонід Віталійович сів у нього другого березня.

– А ти змогла б мене поважати, якби я поїхав в іншу сторону – за кордон, коли б залишив вас усіх на поталу невідомості? – розсудливо, як завжди, попросить Леонід дружину зрозуміти цей вчинок, прибувши у відпустку. І вона зрозуміла: будь-який інший крок він вважав би найбільшою чоловічою зрадою сім’ї в найстрашнішій біді – війні. І стала чекати. Спершу – телефонних дзвінків із навчального полігону, а за тиждень – думаючи, що з полігону, та хтось із чоловікових знайомих проговорився, мовляв, Леонід Рекрут восьмого березня вже був у рядах оборонців на Луганщині.

Не переповісти словами, як же Надії хотілося почути в телефонній слухавці рідний голос, та вона раділа б до сліз, отримавши бодай «плюсик» у месенджер Telegram. Той маленький знак був для неї красномовніший за всі слова: Льоня живий, а по-іншому сказати про це не може.

Коли ж випадали безпечні короткі хвилини, Леонід Віталійович найперше телефонував неньці, і в цьому подружжя вбачало особливу сутність істини: мама – це святе!

Знаходив такі слова, що всі вірили: він повернеться живий

Другого березня виповнилося б чотири роки, як Леонід Рекрут пішов на війну. Життя під щосекундним ворожим прицілом, суворі воєнні будні, постійне відчуття ненависті до ворога можуть змінити вдачу морально найстійкішого воїна та Леонід приїжджав у відпустки таким, яким рідні та друзі обожнювали його в їх найрадісніші миром дні: усміхненим, доброзичливим, упевненим і люблячим. Не нарікав, не жалівся, не каявся. Не міг наговоритися з сестрою Мар’яною, яка була поруч його сім’ї, відколи пішов воювати. Знаходив такі слова, що всі свято вірили: війна скоро закінчиться і він буде вдома. В такі дні не відходив від батька Дмитро й не стихала в очах Янина радість.

Аж на четвертому році служби, пройшовши пекло Луганщини, Донеччини та бої Запорізького напрямку, Леонід лише раз мовив Надії, ніби жартома, що звідти «чи приїде, чи привезуть». Вочевидь, далася взнаки втома. І їй, і йому. Щоб чоловік не переймався ще й домашніми клопотами, дружина навчилася не розказувати про них, вчуваючи в голосі свого воїна потребу відпочити бодай годину, загрозу обстрілу чи настання чергового завдання…

…Він же старався потрапити при можливості додому, коли було найбільше роботи біля хати чи в полі! Тоді обом завжди до сліз хотілося простих, звичних, нескінченних мирних вечорів, якими дружина готувала б вечері, накривала на стіл для коханого чоловіка.

– Ну, куди ж ти вже від мене подінешся, Надько? – пригортав до серця дружину зрозумілим лише їй жартом. Вона підхоплювала той неповторний сміх найгарнішим для неї йменням «Льонька», жартувала, що він стає занудою, а обоє невимовно раділи щастю вміти розуміти одне одного з пів слова…

Смертельну ношу дрона прийняв на себе

Ввечері 8 грудня 2025 року Леонід, наче глянувши в очі та в серце своєї Надії водночас, лише й сказав: «Яка ж ти у мене красива!» З тими словами пішов на чергове завдання, запевнивши, що подзвонить вранці. Та дзвінка вже не дочекався ніхто.

Бойовий екіпаж зенітників переїжджав на інше місце. Всі речі та спорядження побратими завантажили в вантажівку, та враз у небі безшумним привидом з’явився ворожий безпілотник і скинув свою смертельну ношу. Вся її сила впала на Леоніда. Воїн загинув раптово...

…Грудневого дня в день маминих іменин за батьком ридали діти, родина. Кричма кричала Леонідова мати, почорнів від горя батько Віталій Васильович, а в Надію вселилося відчуття, що світу навколо без чоловіка вже нема.

– Думала, що не зможу ходити на кладовище, настільки не вірила, що він уже там. Не дозволяю собі плакати тепер, бо поруч діти, рідні та спогади, які мають силу тримати, спонукають думати та вирішувати так, як це робили б ми удвох із Льонею. «Щось ти розкисла!» – сказав би він мені про сльози, усміхаючись, якби жив… – каже пані Надія з невимовною тугою і додає: – Якби життя можна було повторити, мій Льоня обрав би знову свою долю, навіть знаючи, що загине на війні.

Волинські