Совість Волині: і лікар від Бога, і патріот у важкий час

03 травня 2026 р. 15:10

03 травня 2026 р. 15:10

Михайло і Анастасія Рощини – їх поєднувала любов, любов до справи і любов до України.

Або Не даймо падати зіркам!

Розбурхала мою пам’ять публікація Лесі Влашинець у Великодньому номері «Волині» про увічнення пам’яті Михайла Івановича Рощини, інших знаних людей, які залишили яскравий слід не лише на Горохівщині

Славну справу започаткував у Горохові міський голова Віктор Годик – оголошення конкретного року іменем відомої особистості краю і розміщення зображення цієї постаті на великому банері на центральному майдані міста. Достойна увага й місце…

А в моїй пам’яті цей майдан 1 вересня 1991 року, коли я виступав тут перед тритисячним мітингом. Мою пропозицію знести пам’ятник Леніну, що стояв неподалік, підтримали голосуванням усі, крім одного. За лічені хвилини від гіпсової скульптури валялися друзки. Горохівчани показали, що навік прощаються з комуністичним минулим.

Мені невідомо скільки і чиї ще імена вшановано тут. А з названих – безперечно лікар-хірург, завідуючий відділенням райлікарні Михайло Рощина, іконописець Олександр Корецький, у якого я був і дома, і в його одухотвореній майстерні. Один раз зустрічався з автором Гімну Волині Степаном Кривеньким у його рідному селі. А ще на моїй пам’яті колега і товариш Петро Боярчук, колишній політкаторжанин Андрій Криштальський, директор радгоспу-технікуму Микола Чечель, з якими я комунікував у бурхливі часи майбутніх важливих подій.

Знайомство з Михайлом Івановичем Рощиною припало в найбільш гарячі передвиборчі перегони до історичного парламенту. Воно переросло у дружні контакти. У чудового подружжя Рощин часто бував удома. Анастасія Володимирівна теж була лікарем. Пекла смачні торти, печиво. За філіжанкою кави від Михайла Івановича прознав дуже багато з нашої історії. Тим більше, що у нього була гарна бібліотека, то ж кількома книгами скористав­­ся і я.

Квартира цих патріотів була одним із центрів, де зустрічались проукраїнськи налаштовані освічені люди, тут панувала якась особливо приваблива аура. Тут я познайомився з Євгеном Сверстюком, відомою в Україні і поза нею людиною, товаришем Михайла Івановича.

Так, горохівчани знають його, як Лікаря від Бога. А я знаю, як щирого патріота, діяльну і мужню людину.

Два тижні область стояла «на вухах» – перевірки для відбілювання Івана Семенцова, і лише доказовість фактів врятувала мене.

У Горохові, у пору горбачовської перебудови, я провів дуже багато часу. Це була важка, складна і дуже небезпечна робота журналіста, боротьба з «семенцовщиною», як явищем, і спадком, шо зоставив його носій – Іван Семенцов, Герой Соціалістичної праці, кандидат наук, який щойно з посади першого секретаря Горохівського райкому партії пересів у крісло секретаря, члена бюро обкому партії, став «сірим кардиналом» області. В реальності ж – досвідчений кар’єрист, шулер, нахаба і грубіян, фальшивий герой і науковець, який мав високих покровителів у Києві, москві, безкарно поламав, скалічив долі багатьох людей. Але все це треба було довести переконливими фактами.

Громом пролунали дві розлогих публікації «Столкновєніє», згодом «Послє столкновєнія» у всесоюзній газеті «Сєльская жізнь». Резонанс на весь Союз. Факти були настільки гострими, обурення ними і бездіяльністю обкому такими, що в Луцьк прибули з ЦК КПРС, Комітету партійного контролю при ЦК КПРС комісії, а з Києва теж відповідні. Два тижні область стояла «на вухах» – перевірки для відбілювання Семенцова, і лише доказовість фактів врятувала мене. Але боротьба продовжувалась, бо покровителі робили спроби утримати таку цінну особу на плаву, але й вони зрозуміли, що він став і для них обтяжливим.

І ось перша перемога. Всесильний «Рабіть» (так називали Семенцова за його безграмотне «працювати») написав заяву на звільнення «по састаянію здаровья», хоча цей здоров’як, мабуть, до того й не хворів. Заяву задовольнили. На мої виступи в газету «Сєльская жізнь» і мені особисто було безліч відгуків і оцінок. Та, мабуть, найбільш незвичайну, навіть якусь незручну привіз мені з Горохівщини її уродженець, мій колега Леонід Лагановський від голови колгоспу, якому «Рабіть» поламав життя: «Передай Бондарчуку, що я йому цілую ноги лише за те, що поставив на місце цього негідника. Це ж Берія в мініатюрі».

Якраз на той час виник серйозний конфлікт після моєї публікації у «Правді України», кореспондентом якої у Волинській і Рівненській областях я був, про загадковий «теремок» у лісі, на землях колгоспу-маяка ім. ХХV з’їзду КПРС, який очолювала член обкому, кандидат на Золоту зірку Героя соцпраці, особливо наближена до Семенцова, Катерина Ващук. Йшлося, що загадковий «теремок» служить для зустрічей із потрібними людьми, впливовими особами, що тут вирішуються важливі справи, він є механізмом розподілу матеріально-фінансових ресурсів. Це при державному плануванні. Тут для мене настали набагато важчі моральні випробування, аніж ті, які закінчились. Мої човникові поїздки для пояснень у Київ – редактору, редакційній колегії, зборам, голові парткомісії при ЦК КПУ, робота виїзної комісії ЦК і редакції накінець вилились у сувору догану з попередженням про «вильот».

Якраз тоді колектив Горохівського радгоспу-технікуму висунув мене кандидатом у депутати до Верховної Ради УРСР. Не вийшло. Окружна виборча комісія знайшла зачіпки і відмінила рішення зборів. На другі збори прибув інспектор ЦК КПУ Гончар. В піку мені висунули ще дві впливові кандидатури, в т.ч. другого секретаря обкому Володимира Блаженчука, хоч він вже був зареєстрований. Однак я одержую абсолютну більшість голосів. Та різні каверзи продовжуються. Викладач технікуму Наливко проти мого кандидатства навіть оголосив голодування. У газеті «Сільські вісті» з’являється стаття проти мене і моєї довіреної особи Миколи Чечеля, на довірених осіб у Іваничівському, Локачинському районах робиться тиск і вони відмовляються.

Та от в таких умовах Михайло Іванович Рощина погоджується бути моєю довіреною особою. Попри те, що в такій же просьбі Катерині Ващук – моєму опоненту, відмовив. При всій своїй зайнятості, він їздив зі мною в Сенкевичівку, Берестечко, кілька сіл. Все проходило добре. Та от в селі Терешківці виникла конфліктна ситуація. В конторі колгоспу нікого не було, тому ми поїхали на тваринницький двір, до людей. Голова колгоспу Трачевський, теж Михайло Іванович, толковий господар, але надто різкий, рішучий, здаля побачив чужу машину, двох невідомих людей і негайно примчався. Мої пояснення мало допомогли: чому, мовляв, без дозволу? Михайло Рощина в делікатній інтелігентній манері розговорив надмір емоційного керівника, той відтанув, ще й зустріч із працівниками організував.

Затим друга, найважливіша, перемога. Після другого туру голосування я випередив Володимира Блаженчука на п’ять тисяч голосів. В першому – на стільки ж відставав від нього. Прихильники і він, впевнені у перемозі, навіть підготували банкет… Інший сановитий кандидат пролетів ще у першому турі. Одним із перших телефоном поздоровив мене Михайло Іванович.

Кожен із депутатів нового парламенту прийшов туди за волею людей, їхнім переконанням у правильності вибору. Тримаю в собі щиру вдячність тим, хто повірив мені. Це виборці Горохівського, Іваничівського, Локачинського районів. Голоси першого були найваговитішими. Вони й зберегли честь Волині. Ні, тут не йдеться про мене, як особу, яка хизується. Йдеться про інше. Адже із 450 обраних депутатів, в тому числі дев’яти від Волині, у складі парламенту, який утвердив Акт Незалежності України, я був єдиним корінним волинянином. Нещодавно Закон, підписаний президентом, надав статус Засновника держави тим, хто проголосував за цей доленосний історичний документ.

Неймовірно жаль: Михайло Рощина, ця прекрасна людина, лише півроку не дожив до проголошення Незалежності, про яку мріяв. Вкоротили йому віку бюрократи, зліг. Ще перед тим готував вертеп, з його ініціативи обрали місце під пам’ятником Тарасу Шевченку. В лікарні я ще встиг відвідати його, ніби на краще пішло. Але ні. З Горохова в Київ мені повідомили про сумну подію. Я зателефонував Євгену Сверстюку і негайно виїхав. 7 лютого – похорони. Людей дуже багато, хоч зима вельми сніжна, двадцятиградусний мороз. Багато добрих слів сказано було. Я запропонував назвати одну з вулиць Горохова прізвищем Рощини.

І ось нинішній рік оголошено роком Михайла Івановича Рощини. Його ім’я, портрет – серед знаних горохівчан на видному і почесному місці. Людина оцінена за добрі справи. Бо, коли такі як він відходять у засвіти, у пам’яті людей вони живуть і нагадують нам про себе з небесної висі. Це – зорі. Їх безліч, їх міріади. З усього світу. Там і наші. Час від часу ми бачимо, як звідти падає зірка. Окреслюючи востаннє яскравий слід, згорає. Кажуть, що це згоріло чиєсь життя. Неправда. В такому разі був би зорепад.

Це згорає ім’я, пам’ять наша про цю людину. Вона зникає, її нема. Зірки від Горохівщини не падають, їх підтримують живі своєю пам’яттю. Не падають і з інших місць, де шанують достойних, не забувають. Так, від них світлішає небозвід, їм стає тісніше. Але нам стає гіркіше. Бо летять туди багато звідти, де мужні захисники України виконують святу справу, захищають рідну землю. Ми, живі, не даваймо їм падати і згоряти!

Андрій БОНДАРЧУК , народний депутат України І скликання, Почесний громадянин Волині, Луцька, рідного села.

Зараз також читають: Воїн з Волині: «Я вже хліба і цукру не їв 2 місяці, а, може, й більше…»

Волинські