«Вмерти без спротиву не хотілося…»

03 травня 2026 р. 18:33

03 травня 2026 р. 18:33

«У мене тоді все життя перед очима пролетіло…» – чесно каже «Жокей».

Воїн «Жокей» кинувся з одним ножем на озброєного автоматом «гереушника» і переміг, здавалося б, у безвихідній ситуації. Після бою його подали на звання Героя України

Під час штурму позиції український воїн із позивним «Жокей» та інший боєць були поранені. Крім того, у захисника були глибоко попечені долоні – під час бою він намагався полагодити автомат, який заклинило. Саме через це ворог не тільки підібрався впритул до окопу українського штурмовика, а й стріляв по ньому. Але той навіть у цій, здавалося б, безвихідній ситуації, зміг перемогти у рукопашному бою. Командування 1-го штурмового полку імені Дмитра Коцюбайла зробило подання на цього бійця, якому 43 роки, на звання Героя України.

–У той день, коли стався ближній бій, було попередження від командира, що в наш бік є рух. У «тепляк» наші помітили, що вони по посадці просуваються. Тому ми вже стояли на «стрьомі» в «колодязях». Вони тихенько до нас підібралися. Так ішли, що навіть ніде ні гілка не хруснула ( це була російська «спецура» ГРУ. – Ред. ). Фух – і винирнули. П’ять метрів – і вони біля нас. Почалася стрілкотня. Зав’язався бій, – розповів «Жокей» в інтерв’ю виданню Цензор.НЕТ.

– Ви кажете, що були в «колодязі» – що це значить?

– Це яма, в якій ти можеш стояти на повний зріст, і в бійницю спостерігати за ворогом. Це індивідуальний окоп розміром 80 на 80. Кожен копає під свій зріст. Ще потім робиться заглиблення під ноги. Окремо копається «льожка», де можна лягти, куди можна скласти речі. Бо все знаходиться під землею. Зверху такий колодязь накривається щитами, маскується, робляться і бійнички… Нас було троє. Кожен розміщувався в такому індивідуальному окопі. Я спостерігав за заднім сектором. Моя штатна зброя була направлена назад. А вперед – трофейна. Я два трофеї там поклав.

– Де ви їх взяли?

– У попередніх боях. Підпустили поближче ворога… А потім зброю, «калаші» російські, забрали. В попередньому бою я використав трофейні боєприпаси. У мене лишалося лише два з половиною магазини. На штатну зброю патронів було повно.

Почався бій. Я схопив трофейний автомат – працював по передньому флангу з неї. Одного «затрьохсотив». Один по центру робив простріли, але до нас не наближався. Його «мавіком» чи «фпв» шуганули, і він здалеку працював. А двоє почали нас у кліщі брати, обходити. У мене закінчуються патрони на трофейну зброю. Два з половиною магазини відпрацював. Беру свою штатну.  Магазин відпрацював. Перезаряджаю другий. Половину відпрацював, і автомат ловить клин. Все. Що я зроблю? Не стріляє. В цей час противник мене обходить. Починаю кидати гранати. Одну, другу. Одночасно намагаюся привести свою штатну зброю в робочий стан.

Знову гранати кидаю. В рукавичках, які були у мене на руках, «Кольт» – це західна зброя – не розбереш. Зриваю з себе рукавички. Намагаюся розібрати два штифти. А що робити? Стояти та чекати? Виходу немає – треба щось робити. Навколо стрілкотня. Противник ще й гранатами працює. Все вибухає. Я знову кидаю одну гранату, другу, і – до «Кольта». Дістаю патронозахоплювач. Він у жорсткому клині був. У мене під рукою був «Балістол» – мастило для догляду за зброєю, але і він не допомагав. По дошці б’ю тією деталлю – не рухається. Мертво стало. Знову – граната, друга. І далі намагаюся розібрати заклинену деталь. Вже і гранати закінчилися. Все. Я «голий». Зброя штатна не працює. Гранат немає. На трофейну зброю набоїв немає. При цьому мого боєкомплекту повно. Але калібри не збігаються. У мене 5.56, а трофейна – 5.45. Ніяк.

Забрав автомат противника – і почав насипати по напарнику вбитого москаля. Він пішов на «відкат». І третій замовк.

У цей час москаль підповз уже до самого мого колодязя. Я ту детальку намагаюся привести до ладу, а він прямо в бійницю стріляє. Куля пройшла над рукою, частинки пороху навіть на шкірі лишилися, але вона пролетіла повз голову. Я ж якраз стояв на повний зріст. Після пострілу я падаю на коліно на дно колодязя. А той урод лежить біля мого колодязя, навалює по моєму напарнику і перегукується зі своїм напарником. Кричить йому: «Що там, ти як?». Той відповідає: «Я – трьохсотий». «А цей готовий, – про мене цей каже. – Заваліл». Я чую, що вже і «Трач» замовк – це боєць з нашої трійки. Лише «Шершень» відстрілюється, також із трофейної зброї. В результаті, як вияснилося пізніше, всі три «Кольти», які були у кожного з нас, в тому бою заклинили!

– «Шершень» на всі боки відстрілювався з трофейного автомата, – продовжує «Жокей». – «Трач» сидів вже з останньою гранатою. І цей москаль біля мого колодязя лежить. У мене тоді все життя перед очима пролетіло. Думаю, зараз або мені гранату кине в колодязь – «законтролити» мене, або дострелить. Вмерти без спротиву не хотілося. Схопив трофейний ніж, підриваюся, а противник вже біля мене. Однією рукою я схопився за ствол його автомата, до себе тягну. Очі – добре запам’ятав – як у філіна. Не очікував він, що я на нього нападу. Я бив його ножем по пальцях. Він пустив курок і схопився за пістолетний приклад. Я однією рукою тягну, а другою – з ножем – махаю, щоб він не перехопив автомат. Він почав крутитися. Хотів автомат вивернути…

Я відчував біль у руках – вхопився ж за розжарений від пострілів ствол автомата противника. Але не звертав на це увагу. Вже двома руками тягну за гарячий ствол. Підтягаю до себе того москаля, хапаю його за загривок. І пішов працювати ножем. Крутився, вертівся він. Але я затягнув його до себе в колодязь. Він у броні, касці. Боролися ми з ним ще якийсь час. Забив я його. І вискочив.

Забрав автомат противника – і почав насипати по напарнику вбитого москаля. Він пішов на «відкат». І третій замовк. Почали вони відкочуватися. Тут і наші ФПВшки почали працювати. Чую, в рацію мене питають: ««Жокей», то ти? Помахай рукою». Я помахав… І вже лише тоді побачив, що у мене долоні аж до м’яса попечені.

– Ви знаєте, що вас подали на отримання звання Героя України?

– Так, але для мене головна нагорода – що я живим лишився. Це вже добре. На війні починаєш дивитися по-іншому на дуже прості речі, які раніше навіть не помічав. Тепер знаєш, яка вода смачна, яка вона цінна, бо коли по п’ять діб без води... А ще класні речі – душ, в туалет піти на унітаз…

– У суспільстві є така думка, що штурмові війська – це квиток в один кінець. Але ж це не так?

– Звісно, що не так. Вбиває лінь! Потрібно не лінуватися. Якщо тебе вчили, що один копає, а інший – цинкує, значить так і треба робити. Спати по черзі – значить, спати по черзі. Тому що бачиш приклади, як «забили болт» на це правило, і група з трьох бійців втрьох лягли спати. І позиція не прокинулася вранці. Бо ніхто не стежив, ворог заскочив і убив усіх…

А ще брехня. От набрехав ти, що закопався, що все добре, а потім поруч стався мінометний обстріл, – уламками тебе посікло. Приходять по пораненого, а там окопчик по коліно, і він так і сидів. Нас учили копати, пояснюючи: це твоє життя, і слухати рацію. Зв’язок – це 95 відсотків нашого виживання. 70 відсотків загиблих – це лінь і внутрішній «довбо..б».

– Як це все закінчиться?

– Ми так глибоко не «копаємо». У нас є правило в підрозділі: ми не п’ємо, не колемося, не торчимо від всяких препаратів, не граємо в азартні ігри і не обговорюємо політику.

Віолетта КІРТОКА, censor.net.

Волинські