Життєві історії з гірким присмаком

12 травня 2026 р. 10:49

12 травня 2026 р. 10:49

– Я хочу, аби люди знали свою історію, – каже Володимир Гендис, уродженець села Когильне Зимнівської громади. – Таку, якою вона є: без прикрас, інколи з гірким присмаком. Бо село, у якому народився і виріс, теж має свою пам’ять. І люди, які колись жили тут, залишили по собі не лише хати й стежки, а передусім  долі.

Він переконаний: справжня історія – не лише в архівах чи підручниках. Вона – у спогадах, у розповідях, що передаються від покоління до покоління, у тих простих, але щирих історіях, які зберігають тепло людських почуттів і водночас нагадують про складність пережитих часів.

Тому намагається зібрати якомога більше цікавих розповідей, учасниками й очевидцями яких були односельці, бо в цих спогадах – жива правда часу, людські долі, які не повинні зникнути безслідно.

Події розгорталися ще у 1939 році — в тривожний час, коли в повітрі вже витав запах великої війни.

Світ стояв на порозі катастрофи, і навіть у віддалених селах відчувалася напруга, що невдовзі мала вибухнути Другою світовою.

— У село увійшли радянські війська, — пригадує Галина Гнатівна. — Солдати розташувалися ближче до лісу, поставили намети, офіцери розселилися по хатах місцевих жителів.

З появою військових звичний ритм життя Когильного порушився. Село, яке ще вчора жило своїми щоденними турботами, раптом опинилося в епіцентрі великої історії. Люди з острахом придивлялися до нових «гостей», намагаючись вгадати, що принесе їхня присутність — спокій чи нові випробування.

Один із офіцерів оселився у хаті, де мешкала мати Галини — Олена. Тоді їй було сімнадцять чи вісімнадцять років. Вродлива, із довгою русою косою, вона не мала відбою від місцевих парубків, та трималася стримано й гордо.

Молодий лейтенант Василь, побачивши дівчину, закохався, здається, відразу й безповоротно. Він намагався впіймати її погляд, заговорити, знайти бодай найменший привід для зустрічі. А ще не підпускав до неї жодного залицяльника.

Хлопці трималися осторонь, бо боялися військового. Та Олена поводилася так, ніби нічого не помічала — чи то з дівочої скромності, чи, можливо, відчуваючи невидиму межу між собою і людиною у військовій формі.

Минали дні. І ось одного разу надійшов наказ вирушати далі. Військові вишикувалися в колону й рушили через центр села. Люди мовчки проводжали їх поглядами, кожен думаючи про своє.

Олена стояла біля хати й дивилася, як відходять солдати. Серед них був і Василь. Він ішов разом з іншими, але раз по раз обертався – туди, де під стріхою стояла дівчина з русою косою. І в тому погляді було більше, ніж могли сказати слова – щось світле, тривожне і прощальне.

У 1942 році Олена вийшла заміж. Село тоді вже перебувало під окупацією, і навіть такий світлий обряд, як шлюб, відбувався під чужою владою – реєстрацію вели німецькою мовою. Галина розповідає, що й досі зберігає батьківське свідоцтво про одруження – мовчазний документ тієї непростої епохи.

Та сімейне щастя виявилося нетривалим. Чоловіка Олени забрали на фронт у липні. Він пішов – і більше не повернувся. На той час жінка вже носила під серцем дитину.

У січні 1944 року на світ з’явилася донька, яку назвали Галинкою. Вона так і не відчула батьківської ласки і любові.

Залишившись удовою, Олена більше не наважилася будувати нову сім’ю – усе своє життя вона присвятила вихованню доньки.

Галина виросла, згодом вийшла заміж за військового, народила сина. Та й її подружнє життя не склалося – шлюб завершився розлученням. З часом разом із сином та матір’ю залишила рідне село й переїхала до міста.

– Це трапилося у 1985 році, на День Перемоги, – пригадує Галина. – Я приїхала в село Льотниче на урочистості. А коли вже поверталася додому автобусом, до мене підсів незнайомий чоловік – у формі, з орденами на грудях.

– Ви не можете мені допомогти? – звернувся він, простягаючи аркуш із адресою. – Я шукаю цей будинок.

Галина глянула – і завмерла від подиву: на папірці була написана її власна адреса.

– Звідки вона у вас? – запитала розгублено.

– Мені її дали в селі Когильне, – відповів незнайомець. – У домі, де я колись жив. Я шукаю жінку, яка там мешкала. Її звали Олена.

Автобус зупинився біля військового містечка, і вони разом вирушили до частини, де працювала прибиральницею в їдальні Олена Григорівна.

– Зачекайте тут, – сказала Галина. – Я покличу її.

Коли жінка вийшла, донька запитала, чи знайомий їй цей чоловік. Олена довго й уважно вдивлялася в його обличчя – ніби намагалася вирвати із пам’яті щось дуже давнє й призабуте. Але не впізнала.

– Я Василь… У 1939 році жив у вашій хаті, – тихо промовив він.

І в ту мить минуле ожило. Потім була довга, щира розмова. Василь розповів, що був пораненим і не раз писав Олені. Та відповіді приходили з коротким і болючим формулюванням: «адресат вибув». Зрештою він утратив надію.

Одружився, виховав п’ятьох дітей. Та доля знову виявилася невблаганною – дружина померла кілька років тому, він залишився сам. Діти виросли, роз’їхалися, кожен мав своє життя.

– Може, ми спробуємо бути разом? – несміливо запитав він, із надією дивлячись їй у вічі.

– Я не можу, – тихо відповіла Олена. – Не хочу залишати доньку.

Вони ще деякий час підтримували зв’язок, та згодом їхні дороги остаточно розійшлися.

– Якби не Василь, я б ніколи не дізналася цієї історії про маму, – каже Галина Гнатівна. – А так… лишилася пам’ять. Тиха, щемка, але дуже жива – про почуття, які не зникають навіть через десятиліття.

Трагедія старої солдатки

На околиці села Когильне, ще до лихоліття війни, жила самітна жінка – баба Мар’я. Односельці називали її солдаткою: чоловік колись пішов до лав радянської армії й зник безвісти, залишивши по собі лише спогад і гірку невідомість.

Її хата під стріхою стояла посеред поля, притиснута до землі – низенька, з крихітними вікнами, через що більше нагадувала стару землянку, ніж людське житло. Здавалося, ще трохи – і зовсім зникне, зрівняється з полем і травою.

Важким і непоказним було життя баби Мар’ї. Люди не раз бачили, як вона йшла до лісу, поверталася, зігнувшись під тягарем – несла на плечах оберемки хмизу. Крок за кроком долала дорогу до своєї низенької хатини, щоб мати чим обігріватися взимку.

Той хмиз вона складала під стріхою, дбайливо сушила, а коли приходили морози – топила ним свою оселю. Так і жила: у щоденній праці, у самотності, зігріваючи дім і себе тим, що могла здобути власними руками.

Сусіди співчували Мар’ї: доживала віку сама, хоч колись мала доньку – Ніну. Дівчина була напрочуд вродлива, тож не бракувало уваги з боку місцевих парубків. Та доля її склалася трагічно, і стара жінка на схилі літ лишилася наодинці зі своїм болем.

– Володю, – не раз гукала мати, – а піди-но до баби Мар’ї, подивися, як вона, бо давно її не видно.

І хлопець біг на край села, стукав у маленьке віконце, щоб пересвідчитися: жива, тримається. Інколи баба Маня й сама приходила до них – тоді мати пригощала її молоком та нехитрими домашніми смаколиками, ніби намагаючись бодай трохи зігріти чужу самотність.

Події ті припадають на 1945–1946 роки – час, коли Волинь жила між страхом і надією. У лісах, зокрема й когильнянському, діяли повстанські загони, а радянська влада вела з ними запеклу боротьбу. Для допомоги силовим структурам залучали місцевих добровольців – так званих «стрибків».

– У нашому селі тоді з’явилися двоє братів із Литовежа, – згадує Володимир Іванович. – Вони й стали тими «стрибками». Один із них побачив Ніну – і закохався так, що не захотів повертатися додому без неї.

Їхнє кохання спалахнуло швидко й так само швидко переросло у шлюб. Ніна поїхала з чоловіком до Литовежа. Та спільне життя виявилося коротким: про діяльність братів довідалися повстанці й розпочали полювання. Одного дня прийшли по них.

Тоді Ніна вже носила під серцем дитину. За однією з версій, на подвір’ї був сховок із запасним виходом. Саме там заховалися брати разом із Ніною. Та хтось із сусідів виказав їхнє укриття. Повстанці оточили схрон і стали кликати жінку, обіцяючи зберегти їй життя. Вона не вийшла.

– Хто знає, чому так вчинила? – тихо додає Володимир Іванович. – Може, брати не пустили. А може, вирішила залишитися з чоловіком до кінця, сподіваючись, що їх не зачеплять…

Коли повстанці відійшли, сусіди наважилися підійти до схрону. Там, у задушливій тиші, знайшли трьох – Ніну і братів – мертвими, сидячими на лаві. Подейкували, що всередину кинули шашку з отруйною речовиною.

Так обірвалося одразу три життя – і ще одне, ненароджене. А на краю Когильного ще довго стояла низенька хатина, де самотня баба Маня доживала віку, тримаючи в серці пам’ять про доньку, яку забрала не лише війна, а й жорстока доба, що не лишала місця для людського щастя.

– Цю історію підтвердила жителька села Литовеж, з якою я мав розмову під час відрядження ще у далеких 60-х роках, – розповідає Володимир Гендис. – Неподалік мешкала сестра тих братів, і вона, певно, могла б розповісти значно більше. Та я все відкладав свій візит до неї на потім… так і не зустрівся.

Тепер шкодую про це, бо разом із людьми відходять і їхні історії. Але, можливо, хтось прочитає ці рядки й зможе доповнити цю розповідь – розповісти більше про мою односельчанку Ніну.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські