Діти не винуваті, що батьки дурнуваті: як «свєтки»-москальки маскуються під українок

16 травня 2026 р. 11:31

16 травня 2026 р. 11:31

Таким міцним ланцюгом ми повинні сьогодні стояти перед Україною.

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього тижня редакторка відділу інформації газети «Волинь» Леся ВЛАШИНЕЦЬ

…із sms-повідомлення від друзів-поляків

Споглядаючи, як українці швидко пристосовуються до європейського життя, часто згадую свій перший візит за кордон. Років із 20 тому це була поїздка в складі делегації горохівчан у Поморське воєводство, очільники якого запросили Горохівщину до співпраці в соціальній сфері. Лідери сторін урочисто підписали кількарічну угоду про це в гміні Чарна-Домбрувка, мені ж пощастило зустріти серед поляків особистостей, якими досі дорожу, наче рідними людьми.

Спілкування з ними складалося по-різному. Раніше ми бачилися раз у рік. Нові знайомі на моє прохання підшукували мені сезонну роботу в своєму регіоні (заробіток під час відпустки бачився суттєвим до скромної журналістської зарплати), а на дозвіллі запрошували до себе на гостини. Разом із подружжям Ірени та Мірека Бураків (був тоді бургомістром) містечка Дебжно ми переспівували українські пісні чи їхали на гостини до їхніх родичів Марилі та Генріха Кур’ят в Кошалін (нині Генріх – радник у Кошалінському повіті Західнопоморського воєводства), де й вони розпитували мене про Волинь.

Минали роки, а ми не забуваємо вітати одні одних зі всіма сімейними та державними святами. Коли в Україні почалася повномасштабна війна, поляки телефонували мені вже за години зо дві після тривожного повідомлення й пропонували прихисток. За тиждень із Поморського воєводства прийшла посилка з гуманітарною допомогою для ЗСУ, слідом за нею – друга, хоча я й гадки не мала просити про це. А недавно разом із  великодніми віншуваннями ці шановані в своїй країні люди надіслали мені sms із відео,  в якому начебто хтось із німецьких психологів  розмірковує, чому українці – це найрозумніша нація. Власне, цей короткий сюжет нині часто можна зустріти в соціальних мережах. Щоправда, у нього немає конкретного прізвища, тому його авторство приписують ще й логіці ШІ. Для мене ж важливий інший факт: влучно-гарна думка про нас, українців, шириться світом, а коли її іншою мовою переповідають друзі, тоді від гордості за Україну, здається, виростають крила!

…із жертовності українців, яких об’єднує біда

У названій вище інформації чи то фахівця, чи штучного розуму, і справді, не пафосно – аналітично йдеться про вміння українців вирішувати проблеми без інструкцій, виживати та ставати креативними не в комфорті, а з необхідності. У ній  вирізняю ще й таке: ваш мозок (себто, мозок українців) звик творити воістину диво-рішення, потрапляючи в екстремальні умови!

Під цю аксіому пригадався цьогорічний квітневий випадок, який мало не закінчився трагічно для 10-річного Владислава із села Клесів, що на Рівненщині. Хлопчик поїхав кататися на велосипеді й зник. Майже добу його шукали поліція, нацгвардійці, рятувальники, лісники, односельчани, дрони, собаки… Й таки знайшли на уступі глибокого камінного кар’єру, дістатися до якого не бачилося можливим жодною технікою. І тоді люди, аби врятувати дитину, наважилися на геройство, якого ні не порекомендують, ні зметикують усі разом взяті ШІ в світі: українці стали пліч-о-пліч живим ланцюгом на страшенно крутому схилі й передавали дитину з рук у руки з такою вірою один в одного, наче всі були  родичами чи друзями.

Українці стали пліч-о-пліч живим ланцюгом на страшенно крутому схилі й передавали дитину з рук у руки з такою вірою один в одного, наче всі були  родичами чи друзями.

Навряд чи хтось у цій ситуації думав про свою безпеку більше, ніж про біль чужої дитини й про нагороду чи славу. Дуже швидко фото з цього порятунку на кручі миттю майнуло країною та зарубіжжям. Як на мене, в соціальних мережах хтось дуже влучно назвав цю світлину «біблійною картиною». Світилися вдячністю та мудрістю почуття в коментарях: «Ось таким має бути ланцюг проти ворога», «Мабуть, сам Господь нам показує, як маємо триматися один за одного у нинішній війні, «Було б добре, щоб українці так само не ховалися від фронту, а йшли на боротьбу з «рашею». Мій син із 2022 року воює добровольцем. Таким солдатам треба теж прийти на поміч. Херсон і Україна чекають на допомогу…»  Як мовиться, без коментарів.

…із думки співвітчизників у зарубіжжі про «дєнь пабєди» та мову

– «Празднік набліжаєтса, да?» – різанула цими днями одна з біженок у товаристві, яке зібралося на спільній кухні в одному з копенгагенських прихистків.

– Ти, мабуть, Світлано, про День матері кажеш. То, дійсно, свято, – таки обізвалася по-сусідськи одна з жіночок на ту паскудну мову.

– «Да нєт, пабеду нашу нада празднавать 9 мая. Вот ета празднік із всєх празднікав», – наче вистрілила відповіддю та Свєтка з Лисичанська. Вона обізвала марудною спробу співвітчизниці нагадати про перейменування радянського Дня Перемоги у День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні й пішла з кухні гонорово зі своєю «радянською правдою» в голові.

Відверто кажучи, навіть у Данії, яка в роки воєнного лихоліття  надає найбільшу допомогу Україні та гуртує в своєму суспільстві українських біженців навіть тим, що запроваджує в своїх школах вивчення української мови, такі «перепалки» не перестають чутися вже й на п’ятому році війни в нашій країні. Й «свєткок»-москальок, що маскуються під українок, є чимало не лише в Копенгагені. В цій ситуації заболіло інше: за своєю російськомовною бабусею з кухні побігло двоє внучок рочків трьох та пʼяти, навперебій галасуючи: «Бабушка, а кагда празднавать будєм, сєгодня?»

Подумалося: це ж такими вони й повернуться в Україну? Звісно, поки що ці діти не винуваті, що батьки дурнуваті, але мине час, і з маленьких москаликів, борони Боже, виростуть теж великі москалі. Хоча на москальщині їх все одно називатимуть малоросами.

…Неприємний осад на душі з тої ситуації вгамувала неймовірною зустріччю в метро. На одній із зупинок у переповненому вагоні розмовляли батько з сином.

– Дивись, Тарасику, ось цей поїзд – червоний, а цей – синій! А букви на них – чорні, – так красиво татусь навчав синочка, вочевидь, кольорів.

Не стримуюся і тепер уже не слухом, а очима шукаю співвітчизників на їхніх місцях і не обминаю нагоди почати розмову.

– Звідкіля така гарна українська мова? – запитую й дізнаюся, що Богдан родом із Тернополя, в Данії живе вже сім років, а Тарасик народився вже в Копенгагені. На моє цілком логічне запитання, чому дитя навчають  не данської, а української мови, мудрий батько відповів просто: спершу нехай вивчить рідну, батьківську, найгарнішу, якої душа щодня просить, а чужої –життя навчить.

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

Волинські