Недарма ж кажуть: «Дякую тобі, Боже, що я не москаль!»

16 травня 2026 р. 18:43

16 травня 2026 р. 18:43

Україна поділяється на тих, хто її любить, і тих, хто її не любить. І ніяк більше.

Бо козак – це ж не відтінок шкіри. А українські – дух і цінності

Зізнаюсь, що коли років 20 тому я побував в Парижі, і мене запитували про враження від цього міста, то найперше я розповідав про величезну кількість чорношкірих людей на його вулицях. Як я, блукаючи навмання вуличками столиці, зайшов у якийсь квартал, де крім мене не виявилось жодної людини з білою шкірою. На сто процентів відчув себе білою вороною.

Згадав про це, коли минулого тижня Україною прокотилась новинна хвиля про те, що в Черкасах, Івано-Франківську та інших містах «масово» з’явились трудові мігранти з Азії, які будуть трудитись на будівництві та в житлово-комунальному секторі. Хоч мова не про мільйони людей, а лише про сотні, противники міграції вже стали бити на сполох і малювати картини майбутнього, схожі на паризьку. Коли не приїжджі розчиняються в місцевому населенні, а навпаки. Видно, що ймовірний «чорний» Київ, Львів чи Луцьк багатьох налякав. А з націоналістичних середовищ залунали категоричні голоси: не допускати цього!

Водночас на просторах фейсбуку мені час від часу потрапляє на очі Еллі Баліка – британка, яка вийшла заміж за українця, переїхала в Україну і дуже щиро та цікаво розповідає про свої враження – у більшості позитивні! – від нашої країни, про своїх трьох дітей, які знають і українську, і англійську. Українці в захопленні від цієї пані. І навіть здається трохи горді. Побільше б таких європейців у наших краях, хіба ні?!

Тому приходить думка, що ми боїмося не мігрантів, як таких, а насамперед людей помітно іншої культури та ідентичності, тобто з Азії та Африки. Боїмося того, що такі люди не зможуть інтегруватись в наше суспільство і, зрештою, створять свої анклави, і Україна поступово перестане бути Україною.

По-перше. Я вважаю, що нерозумно і пізно зараз говорити про якусь заборону міграції в Україну. Це – нереально. Треба сприйняти як даність, що люди до нас будуть їхати (можливо і з тої таки Європи також). Як українці шукають кращого життя за кордоном, так і хтось бідніший шукатиме кращого життя у нас – Париж же не гумовий.

Не про це треба сперечатись. А про те, як не допустити, щоб не збулись наші найбільші страхи про «демографічне» захоплення України більш плодовитими народами. Щоб не допустити помилок Європи у міграційній політиці, але також взяти найкраще з того, що напрацювали європейці у цій царині. Наприклад, створити зрозумілі правила інтеграції для приїжджих, на зразок тих, які існують для українських біженців – з курсами мови, екзаменами з української, історії та основ державності (якщо людина претендує на громадянство), з можливістю дітей мігрантів повноцінно навчатись серед українців, а не закриватись у своїх громадах і таке інше.

Є ж у нас органи, які відповідальні за це. І які мали би пояснити вимоги і позицію держави. Щоб люди розгублено не кричали «ратуйте, що сі робе!».

Не забуваймо, що за Україну воюють тисячі іноземців, які кров’ю довели своє право на громадянство. Чи згадайте етнічного афганця Мустафу Найєма, із заклику якого фактично почався наш Майдан. Чи чорношкірого нардепа і призера олімпіад Жана Беленюка. Хіба вони не українці і не козаки? Ще й які!

Бо козак – то дух і цінності українські, а не відтінок шкіри. Чим швидше це усвідомимо, тим менше боятимемось.

Волинські