Волинянка промовляє кожного дня: «Господи, якщо син є десь живий – то бережи його, чи верни нам...»

16 травня 2026 р. 20:38

16 травня 2026 р. 20:38

Світлана Головій: «Невістка першою довідалася про те, що Ігор пропав безвісти».

Уже понад дев’ять місяців лучанка Світлана Головій повторює щодня ці слова, як священну мантру

Торік, 14 березня, Ігоря Головія мобілізували на службу, а 1-го серпня родина отримала офіційне сповіщення, що він пропав безвісти. По суті, вперше пішов на позицію виконувати бойове завдання, і з того часу телефонного зв’язку з ним уже не було. Наскільки знають, селище Мирне, місто Слов’янськ, Лиман на  Донеччині – ті населені пункти, з якими пов’язане його перебування на Сході України. А ось де обірвався слід – так і невідомо...

«Я бачила, що мої повідомлення вже непрочитані, але продовжувала писати»

Ми зустрілися зі Світланою Миколаївною в квартирі, де зростали п’ятеро дітей, – Бог дав їм із чоловіком три сини й дві дочки. Давно покинули батьківське гніздечко. У всіх – свої сім’ї. Десять років тому жінка похоронила чоловіка й залишилася сама там, де колись було гамірно. Про велику родину тут нагадують хіба що світлини (жінка має невісток, зятів, уже тринадцять онуків і одного правнука). І серед них на видному місці – фотознімки Ігоря, на яких він – у військовій формі. Небагато їх, бо ж недовгим був його шлях на війні.

Наша розмова почалася дещо незвично – із переписки матері й сина в мобільному телефоні.

«Привіт, мамо моя дорогенька! Зі мною все добре. Навчаюся, гонюся, нарощую бойовий дух. Молюся й дякую Богу, що дав мені це випробування, аби я зрозумів всі свої помилки і грішність. Щоб він охороняв моє життя, а я буду його воїном у доброті й любові. Люблю вас. Бажаю здоров’я й гарних снів! Все буде добре тільки з нашим небесним Батьком. Моліться й ви за нас, й ми вернемося здорові, неушкоджені...», – Світлана Миколаївна читає повідомлення від сина й говорить: «А ось що я йому написала: «Я люблю тебе й молюся за всіх твоїх побратимів. Вірю, що Господь буде поруч і захистить та збереже вас – тих, хто зараз із тобою».

Це переписка з того періоду, коли, як зазначає мама бійця, Ігор був на навчанні в Черкасах, тож і закінчуються вони такими словами: «Можливо, сьогодні буде відправлення (на передову, – Авт. ). А Світлана Миколаївна відповідала: «Нехай думка про те, що Господь знає тебе, любить, має для тебе  призначення в Ісусі Христі, приносить мир у твоє серце!» Наступного дня, точніше – вечора,  що випливає з тексту, Ігор повідомляв: «Сьогодні вже були відправлення. В основному забрали мужиків, яким за п’ятдесят. Гарних вам снів! Бережіть себе!»

За словами матері бійця, відправити Ігоря мали в Мирне (селище, що відноситься до Лиманської міської територіальної громади Краматорського району Донецької області). «Мали», бо звідти вісточок не було: як пішов на позицію – так і обірвався  з ним зв’язок.

– Я бачила, що мої повідомлення вже непрочитані – значить не вернувся з позиції, де був без телефона, але про-
довжувала писати. 9 червня привітала його з днем народження, – каже жінка й читає своє послання: «Сину мій милий, вітаю тебе! Не знаю, де ти, але вірю, що ти є. Нехай Господь благословить тебе, береже  на кожнім кроці твого життя! Люблю тебе!»

У серпні мине рік, як родина отримала офіційне сповіщення, що боєць Ігор Головій пропав безвісти. Світлана Миколаївна вже не пише синові, розуміючи, що відповіді не буде. Тільки час від часу заходить на вайбер і читає їхню переписку, яка їй дуже дорога. А перечитуючи те, що, по суті, знає напам’ять, щоразу, мабуть, сподівається знайти щось нове – те, що говорило б про настрій сина, про те, як він почувається. З приводу цього говорить:

– Ніби розмовляю з сином – живу тим, що він мені писав, а я – йому.

«Ігор був прихильним до Церкви адвентистів сьомого дня, але хрещення не приймав»

Йдучи до Світлани Головій, знала, що вона сповідує віру протестантської християнської конфесії – адвентистів сьомого дня. Почула про неї, як одну з волонтерок, які при церкві «Ковчег» у місті Луцьку з першого року повномас-
штабного вторгнення почали допомагати нашим захисникам. Група жінок об’єдналася й плете маскувальні сітки, готує для бійців домашні страви та сухі енергетичні набори.

І того дня ми зустрілися після відпрацьованої «зміни». Познайомилися наживо й поспілкувалися.

– Я – родом із села Рудка-Козинська, що на Рожищенщині, – розповідає жінка. – Зі своїм майбутнім чоловіком-одновірцем Володимиром Головієм побачилися в молитовному домі. Закінчивши школу, я поїхала в Луцьк, вивчилася на бухгалтера – знайшла роботу у «Волиньвторресурсах». То припало на такі роки, коли адвентистам сьомого дня було дуже трудно працевлаштуватися, аби мати вільну суботу ( адвентисти сьомого дня сповідують і дотримуються суботи як дня відпочинку та поклоніння. – Авт. ). Володя, відслуживши в армії, теж сюди прийшов – уже я йому допомогла знайти роботу. Одружившись, ми перш винаймали житло, а потім одержали трикімнатну квартиру. Бог дав нам п’ятеро дітей – три сини й дві доньки.

Ігор, який народився в 1985 році, за словами жінки, теж був прихильний, як і його брати та сестри, до Церкви адвентистів сьомого дня, але хрещення не приймав. Тож коли досяг віку призову на строкову службу, то пішов в армію. До того ж – на три роки, оскільки потрапив на флот, де, зазвичай, служба триває довше, ніж у сухопутних військах, через складність техніки, яку треба опанувати, навчитися її обслуговувати. Це вже було в незалежній Україні.

– «Учебку» проходив у Миколаєві, там присягу прий-
мав, а потім його забрали на корабель в Одесу, – пригадує Світлана Миколаївна й показує світлину, на якій її, зовсім юний, Ігор – у моряцькій формі.– Тоді він вперше побачив море, полюбив його й мав бажання залишитися на понадстрокову службу, маючи, звичайно, таку пропозицію. Й ми з чоловіком були не проти, щоб син залишився в армії. Але Ігор в останню мить поміняв своє рішення. Повернувшись додому, вступив у профтехучилище – обрав спеціальність столяра. І хоч до кінця не довчився, але освоїв столярну справу й працював на будівництві. Женився, з дружиною, Валентиною, ростив двох доньок –  Емілію й Діану.

«Невістка першою довідалася про те, що Ігор пропав безвісти»

Зі слів матері, в АТО Ігоря не призивали, бо «після строкової служби документи його десь загубилися, тож він не стояв на військовому обліку». І в повномасштабну війну не зразу мобілізували. А торік, навесні, коли вертався з роботи, його «бусифікували». Одного дня Ігор прийшов до матері (батько десять років тому помер) і сказав, що йде у військо. Спочатку якийсь час   служив на Луцькому аеродромі. Рідні до нього ходили, щоб побачитися, він додому – теж. А потім, у складі 60-ї бригади, потрапив перш на навчання в Черкаси, а звідти, зовсім скоро, їхній підрозділ відправили в Мирне, на Лиманський напрямок.

По суті, після 10-го травня, коли Ігор пішов на позицію, звістки від нього не було ні матері, ні дружині. І вже від невістки Світлана Миколаївна мала хоч якусь інформацію. Валентині вдавалося додзвонюватися в частину, й там її заспокоювали, що з Ігорем – все добре.

– Невістка першою довідалася і про те, що Ігор пропав безвісти. Валя, не знаючи, як то мені про таке сказати, подзвонила моїм дочкам, котрі з сім’ями живуть у Пожарках на Рожищенщині, а  вже вони приїхали до мене з такою новиною. Я була в шоковому стані. Коли пішли в поліцію писати необхідні заяви на розшук, то, по правді, не могла назвати дні народження своїх дітей. Щось Валя знала, то виручала, а то до сестер Ігоря дзвонила.

Мати бійця Ігоря Головія та старша його дочка здали зразки ДНК, щоб можна було ідентифікувати тіло, якщо Ігор загинув і буде знайдений. Почалися тижні, місяці болісного очікування в надії, що син, чоловік, тато – живий.

На жаль, на війні – свої реалії: ти ворога уб’єш або він – тебе. Третього не дано.

– Я чесно скажу, – зізнається Світлана Миколаївна, – що все довірила Богові. Так і звертаюся до нього: «Господи, якщо син є десь живий, то бережи його, чи верни нам». А як нема, то я і з цим уже змирилася. Все в руки Бога даю: «Я не знаю, а ти знаєш – живий син чи ні...»

Розповіла жінка й про те, скільки ще невимовного болю принесла повномасштабна війна в їхню родину.

– Пропав безвісти зять Микола – чоловік дочки Нелі. Сваха, її свекруха пропонували через суд доводити, що він загинув. Але Неля сказала, що не хоче цього робити, бо стоїть на думці: «Може, Микола живий і вернеться додому». Хоч і знає, що багатьох хлопців, котрі пропали безвісти, згодом привозять у домовинах. Справа в тому, що свідчення побратимів доччиного чоловіка – різні: хтось говорив, що бачив, як його убили, від іншого – чула протилежне. На жаль, є в родині і непоправні втрати – загинули два онуки моїх брата й сестри.

А ще жінка згадувала слова сина, які чула від нього: «Ну як я маю людину застрелити?». За природою своєю, ніхто з нас не запрограмований на те, щоб убивати. Але, на жаль, на війні – свої реалії: ти ворога уб’єш або він – тебе. Третього не дано...

«Я вірю, що чоловік живий»

Ми поспілкувалися і з дружиною Ігоря Головія – Валентиною.

Жінка, вертаючись спогадом до минулорічної весни, розповіла:

– 10 травня Ігор пішов на позицію. З того часу зв’язку з ним не було. І тоді я почала телефонувати його командирам. А вже вони  виходили на нього. Якийсь час знала, що він живий-здоровий (не голодний, як мене заспокоювали). Та настав день, коли дізналася, що чоловік пропав безвісти. Це сталося 31 липня. А 1-го серпня одержала офіційне сповіщення.

Відомо, що в Україні, зокрема й на Волині, на п’ятому році повномасштабної війни рідні тих, хто пропав безвісти, організовують мирні акції, вимагаючи прозорості у пошуках та поверненні чоловіків, синів. Основна їхня мета – привернути увагу суспільства та влади до долі захисників, про яких тривалий час немає звісток, та пришвидшити їхні пошуки.  Коли про це зайшла мова, пані Валентина сказала:

– У нас є група у вайбері – там такі ж жінки, як я, спілкуємося. Дружини, матері їздять, наприклад, до тих полонених, які повернулися додому й проходять реабілітацію в медичних закладах. Показують їм альбоми із знімками зниклих безвісти – може, хтось впізнає когось із них, щось розповість, і тоді з’явиться якась ниточка-зачепка у пошуках.

А ось чи шукає хтось (на рівні держави) тих, хто пропав безвісти, то відповідь жінки така:

– Думаю, що – ні... Така реальність, на жаль. Йде просто розслідування.

І тут же жінка додала:

– Я вірю, що чоловік – живий...

Хоч у Валентини нема ніяких свідчень побратимів, «бо й не могла їм зателефонувати, оскілки й номерів не мала». Цю віру підтримує те, що чула від провидців, мольфарів, до котрих зверталася не раз. А говорили вони одне: «Бачимо його живим»...

Дружина Ігоря Головія на моє прохання надала сімейне фото, на якому – тато, мама і їхні дві доньки. Тож побажання їй одне: щоб її, така непохитна, надія здійснилася, щоб чоловік повернувся живий додому, й вони змогли знову зробили сімейну світлину – вже на пам’ять про день зустрічі, якого так чекала.

Катерина ЗУБЧУК.

Волинські