вологість:
тиск:
вітер:
Ім’я, яке найбільше не люблю, і… кохаю. Історія на вечір
17 травня 2026 р. 20:21
17 травня 2026 р. 20:21
«У нього був такий сміх, що в мене всередині ніби хтось відчинив вікно після довгої зими».
Я ненавиділа ім’я Трохим. Серйозно
Мені здавалося, що так можуть звати або діда, який свариться на курей, або сусіда, котрий усе життя лагодить мотоцикл «Мінськ» і кричить на телевізор.
Але точно не чоловіка, в якого можна закохатися.
– Трохим? – перепитала я тоді подругу. – Ти зараз жартуєш?
– Ні. Дуже хороший хлопець.
– Хороші хлопці не називаються Трохимами.
Подруга сміялася так, що аж кавою вдавилася.
А я стояла на своєму.
Бо в моїй голові чоловік мрії мав зватися якось красиво.
Максим. Артем. Данило. Ну, в крайньому випадку – Сашко.
А не… Трохим.
І коли за два тижні ми випадково зустрілися на дні народження спільних знайомих, я вже наперед була налаштована скептично.
А потім у двері зайшов він. Високий. Темноволосий.
З трохи втомленими очима й такою усмішкою, ніби він точно знає щось хороше про це життя.
– Привіт! Я – Трохим.
Я мало не сказала: «Шкода». Але стрималася.
Того вечора він жартував найменше з усіх.
Не намагався нікого вражати.
Трохим? – перепитала я тоді подругу. – Ти зараз жартуєш?
Не розповідав, яка в нього машина.
Не крутився біля дзеркала.
Він просто тихо допоміг господині носити тарілки. Накрив пледом чужу дитину, яка заснула на дивані. І непомітно полагодив кран у ванній.
Я чомусь увесь вечір дивилася тільки на нього.
– У тебе таке обличчя, ніби ти все ще не можеш змиритися з моїм іменем, – раптом усміхнувся він.
Я ледь не вдавилася соком.
– А ти звідки знаєш?
– Бо ти щоразу трохи морщиш носа, коли його чуєш.
І тут він засміявся.
Господи…
У нього був такий сміх, що в мене всередині ніби хтось відчинив вікно після довгої зими.
Потім були прогулянки. Кава. Дурні повідомлення серед ночі.
Його: «Я вже під твоїм під’їздом».
Моє: «я ще голову не помила!».
Його: «То я почекаю. Хоч до пенсії».
А ще – дивне відчуття спокою поруч із ним.
Наче я нарешті перестала комусь щось доводити.
Одного разу мама запитала:
– Ну що, як там твій… Трохим?
І я раптом усміхнулася так, що сама себе не впізнала.
Бо вперше це ім’я прозвучало для мене красиво.
Дуже красиво.
…Минуло два роки.
Тепер щоранку я чую:
– Маленька, ти де поділа мою синю футболку?
І щоразу думаю про одне й те саме: «Яке ж це все-таки рідне ім’я – Трохим».
Хоч колись я була певна, що ніколи його не полюблю.
А тепер так звати чоловіка, без якого я вже не уявляю свого життя.
Мене, до речі, офіційно звати не Оля, Ольга, а… Олівія. Проте це вже інша історія.
Василина ПИСАНКА.
Джерело: www.volyn.com.ua
Новини рубріки
Поліцейський-доброволець з Волині вдруге став батьком
17 травня 2026 р. 21:13
У Ковелі двоє дітей зникли з двору будинку
17 травня 2026 р. 20:56
На Волині зустрінуть траурний кортеж із тілом загиблого захисника Олега Дерев’янчука
17 травня 2026 р. 20:24