Перед загибеллю був на передовій без ротації понад 3 місяці: життя командира з Волині обірвалося за день до 46-річчя

20 травня 2026 р. 09:44

20 травня 2026 р. 09:44

22 квітня 2026 року, виконуючи бойове завдання на території Дніпропетровської області, загинув молодший сержант, командир міномета мінометного взводу із села Велика Яблунька Маневицької громади Олександр Басюк . Йому було 45 років...

Для матері, Лариси Данилівни , він назавжди залишився турботливим сином, який навіть на фронті піклувався про батьків і молодшого брата. Історію Героя пише газета Нова доба .

Олександр загинув, захищаючи кожен клаптик української землі, за день до 46-річчя.

– Він був дуже спокійний, урівноважений. За що не візьметься – все в нього виходило, – розповідає згорьована мати. – Завжди допомагав нам. Треба картоплю садити – Саша приїде. Треба копати – теж він. А коли брат Юра хворів і лежав у лікарні, то завжди висилав гроші на лікування.

Народився Олександр у Великій Яблуньці. Там закінчив школу. Згодом навчався у Колках на тракториста та водія, а пізніше – в філіалі Університету розвитку людини «Україна», де здобув фах молодшого юриста.

Свого часу чоловік проходив строкову службу у військах ППО, а після армії працював у відділі охорони Маневицької виправної колонії.

Особисте життя Олександра складалося непросто. Перший шлюб із дружиною Оленою розпався. Чоловік пережив страшну трагедію – його маленький син Іванко трагічно загинув, коли йому ще не було й року. Згодом він знайшов сімейне тепло поруч із іншою Оленою , з якою прожив у цивільному шлюбі в Маневичах 13 років. За словами матері, жили вони дружно та підтримували одне одного.

Олександр Басюк воював у складі 42-ої ОМБр в найважчих точках фронту – під Бахмутом, Соледаром, Лиманом, Куп’янськом, Часовим Яром, Краматорськом, Покровськом, а також на Курському напрямку. Саме звідти телефонував додому і вперше розповів, що їхній підрозділ зайшов на територію росії.

– Каже мені: «Мамо, ми вже на 50 кілометрів у росію зайшли». А я ще тоді не могла повірити, бо про це навіть у новинах у той час не говорили, – пригадує Лариса Данилівна. – Розказував, що бачили покинуті села, переляканих людей. Казав, що по полю бігала корова, не знала куди подітися. То вони її загнали до найближчого двору й сказали господарям: «Користуйтеся». І дивувалися, що місцеві говорили: свої їм нічого не давали, а українські військові корову дали.

Саме на Курському напрямку підрозділ Олександра потрапляв і в особливо небезпечні ситуації. Одного разу група мінометників та двоє піхотинців опинилися фактично в оточенні.

– Кацапи кричали їм здаватися. А Саша сказав хлопцям: «Відстрілюємося до останнього». І вони всі семеро живими вийшли з того оточення, – розповідає мати захисника. – Він був справжнім патріотом України. Якось я просила його: «Синок, може вже не йди назад, бо ж навоювався». А він відповів: «Ні, мамо, я так не поступлю».

Особливо запам’ятався матері розказаний сином випадок, коли підрозділ Олександра врятував інших українських військових, які опинилися під загрозою оточення.

– Їм по рації передали, що на хлопців наступають ворожі сили. Командування не дозволило втручатися. А Саша сказав: «Ми своїх не кидаємо». Вони розвернули міномети й відкрили вогонь. Потім ті військові дякували 42-ій бригаді, бо всі залишилися живі, – пригадує жінка.

На війні Олександр пробув три роки і чотири місяці. За цей час двічі приїздив у відпустку. Після одного з боїв був поранений, проходив лікування, але після госпіталю одразу повернувся на фронт.

– Коли вперше прийшов у відпустку – анітрохи не змінився. Був таким ще спокійним і врівноваженим. Тільки волосся дуже посивіло, – зі сльозами говорить Лариса Данилівна.

Останні місяці перед загибеллю Олександр перебував на передовій без ротації понад три місяці.

– Ми навіть не знали, що вони вже на Дніпропетровщині. Ніколи не розпитували зайвого, де саме він є. А потім прийшло сповіщення… – каже мати.

У скорботі залишилися батьки – Олександр Федорович та Лариса Данилівна, брат Юрій, який вже три місяці перебуває в лавах ЗСУ і зміг приїхати додому, коли Олександра вже поховали, дружина Олена, рідні та близькі.

– Згадуємо його кожної хвилини. Плачемо… Але вже не повернемо… – тихо каже мати Героя, якій в день нашої розмови саме виповнився 71 рік. – Отакий нерадісний в мене день народження…

Вічна пам’ять і слава захиснику України Олександру Басюку. Щирі співчуття рідним та близьким Воїна.

Сергій ГУСЕНКО

Волинські