Подарована бібліотеці колекція вишиванок

25 травня 2026 р. 14:27

25 травня 2026 р. 14:27

Щороку у третій четвер травня на вулицях міста все більше можна побачити різнобарв’я вишиванок. Ініціатива, яка колись народилася зі студентської ідеї Лесі Воронюк та її одногрупника, тепер переросла у свято вишиванки.

Нині маємо можливість носити вишиті сорочки, плаття завдяки воїнам, які ціною власного життя захищали і продовжують захищати Україну.

У вишивці розкрилася душа народу, споконвічне прагнення до прекрасного. Це давнє і вічно молоде мистецтво, яке доступне усім і кожному, адже не потребує дорогих інструментів. Потрібно лише голка, нитка і бажання. Кожна дівчинка з дитинства вчилася вишивати у своєї мами, бабусі, а згодом сама була наставницею для доньки чи невістки. Максим Рильський писав: «В небі сонця золотий клубочок. Розсипає нитки промінні. Їх збирають рученьки дівочі і гаптують цвіт на полотні».

Жіночі руки, маючи лише тканину, створювали справжні шедеври декоративного мистецтва. У вишивці, як і в народній пісні, відображалися заповітні мрії на краще майбутнє. В узорах вишивки жінки розповідали про свої думки і почуття. Тому є вишивки сумні і радісні.

Коли Леся Українка з родиною переїхала на Волинь, її «королева-матір», почала збирати зразки народних вишивок. Вона стала першою в Україні знавчинею народного мистецтва, адже на основі власних досліджень у 1876 році видала перший альбом «Український народний орнамент (зразки вишивання, ткацтва, писанок). Його високо оцінили в Україні і за кордоном, альбом витримав аж п’ять перевидань. Саме тоді Ольга Косач взяла собі псевдонім – Олена Пчілка. Такий альбом є у нашій бібліотеці.

Іван Франко дуже любив вишиті сорочки. Він поєднав вишиванку з буденним одягом і носив її під піджак. Саме в такому вигляді письменник зображений на 20-гривневій купюрі.

«Розгортаю життя, як сувій полотна…» Так глибоко відчувала вишивку поетеса Ірина Сеник – мучениця за правду та ідею незалежності України. Мужня жінка, що провела в засланні Сибіру близько 32 років, останній арешт її був у 1972 році. Вона весь час вишивала на клаптиках полотна і це її рятувало під час перебування у пеклі.

Вишивка нині живе повнокровним життям. Для того, щоб оволодіти всіма її «секретами», необхідно лише зайти до бібліотеки і взяти книги, журнали, де детально описані усі техніки, етапи вишивання, розібрати малюнки-схеми, зразки народних орнаментів. Це дасть змогу долучитись до традицій нашого народу, зберегти їх і зробити свій внесок у національну спадщину. Крім цього, ви дізнаєтеся про історію вишивки від давнини до нашого часу, зрозумієте якою вона була впродовж століть.

Колись в Україні було свято вишивальниць – день Варвари, 4 грудня, коли не можна було нічого робити – тільки вишивати. У цей день дівчата збиралися разом і вишивали. У ці дні ще й ворожили на врожай, на долю. Збереглися зразки давньоруських вишитих календарів, які мають форму українських узорів. Вважалося, що Варвара «золотими нитками Ісусові ризи вишивала». Тому, таке рукоділля у цей день було святим ритуалом, значення якого, шкода, уже втрачене. А можливо з часом відродиться.

Українська вишивка ніколи не обмежувалась винятково сорочками. Її застосовували для оздоблення не тільки одягу, а й постільної білизни, скатертин, простирадл, наволочок для подушок, фіранрк, рушників, вишивали серветки, килими, гобелени. Все це є у нашій бібліотечній кімнаті народознавства.

Одного весняного дня до нас завітала Марія Рарата. Вона передала у спадок бібліотеці 69 власних виробів: картини з янголами, великі й малі серветки, трикутні й великі доріжки, наволочки-ясички на подушки, накидки на телевізор, двох різнокольорових півників, гномів. Цього року наша ялинка буде особливою. Пані Марія подарувала вишиті новорічні іграшки. Більшість речей виконано хрестиком у традиційних червоно-чорних кольорах. Хоча у молоді роки виконувала складний стиль – рішельє.

Марія народилася у 1946 році на мальовничій Вінниччині, де змалечку й перейняла любов до голки та нитки. У 1966 році закінчила педагогічний коледж, а вже наступного року доля пов’язала її з нашим містом.

У 1967 році вона прийшла на роботу до Володимир-Волинської школи-інтернату для дітей-сиріт. На посаді виховательки пані Марія пропрацювала майже 41 рік. Віддала вихованцям усю свою материнську любов, доброту та турботу. Навіть через роки після виходу на заслужений відпочинок цей зв’язок не перервався. Дорослі, але «діти» пам’ятають свою наставницю, а вона досі береже спогади про кожного з них.

Поряд із пані Марією усе життя йшов її чоловік – Ростислав Рарата. Його добре знають у місті як «Відмінника народної освіти», котрий багато років сумлінно працював у Володимирському ПТУ і автошколі. У пана Ростислава земний шлях завершився і він відійшов у Вічність. Разом подружжя створило міцну сім’ю. Вони виростили та вивчили двох дітей – доньку Наталію та сина Олександра, які стали їхньою гордістю.

Як свідчить історія української вишивки: мистецтво живе і буде жити тисячоліття. Допоки українці одягатимуть одяг із вишитими елементами, доти триматиметься зв’язок між поколіннями.

Подарована бібліотеці колекція стане частиною святкової експозиції до Дня вишиванки, де кожен охочий зможе побачити результат багаторічної праці талановитої, простої українки.

Тетяна ГІЛЕВИЧ,
бібліотекарка бібліотеки-філії №2

Волинські