вологість:
тиск:
вітер:
Чому я обходжу будинок матері десятою дорогою. Історія на вечір
27 травня 2026 р. 22:10
27 травня 2026 р. 22:10
Між двома домами іноді пролягяє відстань у ціле життя.
Вона обрала любов. Я обрала батька. І між нами – сім років тиші
Коли я приїжджаю до рідного села, я не звертаю з центральної дороги праворуч. Там – її будинок.
Я йду прямо. До батька.
Сусіди дивляться. Хтось відвертається, хтось – навпаки, довше затримує погляд.
Я знаю, що вони думають: «Дочка, яка не ходить до матері».
Але вони не знають головного.
…
Колись у нас була звичайна сім’я. Така, про яку кажуть: «живуть душа в душу».
Мені так здавалося.
Тато мовчки робив усе – працював, ремонтував, тягнув дім.
Мама – усміхалася, варила борщ, накривала на стіл.
Я поїхала вчитися до столиці – і саме тоді все розсипалося.
Мама пішла.
Не хочу бачити, як можна так легко відрізати ціле життя і почати нове – ніби нічого не було.
Не просто пішла – перейшла в інше життя, яке, як виявилося, давно вже існувало паралельно.
Вона просила мене зрозуміти.
Казала, що закохалася по-справжньому.
Що серцю не накажеш.
А я дивилася на батька, який збирав речі, і думала:
«А кому тоді наказувати?»
Він поїхав до своїх стареньких батьків.
У п’ятдесят років.
Без свого дому. Без дружини. Без пояснень, які могли б це витримати.
Я закінчила університет, влаштувалася на роботу, вийшла заміж.
Життя ніби склалося.
Тільки от кожні вихідні я повертаюся не «додому».
Я повертаюся до нього.
Везу продукти. Ліки. Допомагаю по господарству.
І намагаюся не дивитися йому в очі занадто довго.
Бо там – тиша.
І щось таке, що не лікується ні часом, ні словами.
А в неї – інше життя.
Майже одразу після того, як пішла, вона завагітніла.
У сорок років.
Я тоді не вірила, що так буває.
Але буває.
Вона народила дівчинку.
Соломія.
Я ніколи її не бачила.
Минуло сім років.
Сім років – це багато, щоб забути.
І замало, щоб пробачити.
Я могла б забрати батька до міста.
Я пропонувала.
Він тільки хитає головою:
– Тут моє життя було. Тут і закінчиться.
І я не сперечаюся. Бо знаю – він уже програв усе, що міг програти.
Я не заходжу в той двір. Не тому, що не можу.
А тому, що не хочу бачити, як можна так легко відрізати ціле життя і почати нове – ніби нічого не було.
Можливо, вона справді щаслива. Можливо, зробила єдиний чесний вибір у своєму житті.
Я не знаю.
Я знаю інше: є люди, які вміють іти.
І є ті, хто потім усе життя залишається стояти на місці, де їх покинули.
Мій батько – із других.
І я – поруч із ним.
Я не спілкуюся з матір’ю.
І нехай мене не розуміють. І нехай засуджують.
Бо в цій історії я обрала не правду.
Я обрала сторону.
І, можливо, це єдине, що я могла зробити.
Любов ПЛІТКАРКА.
Джерело: www.volyn.com.ua
Новини рубріки
У Турійській громаді відкрили меморіальні дошки на честь чотирьох полеглих Героїв
27 травня 2026 р. 22:51
Продавали авто, ввезені як допомога для ЗСУ: на Волині викрили схему
27 травня 2026 р. 22:38
У Луцьку запланували тимчасове прикриття вулиць
27 травня 2026 р. 22:22