Любов, що витримує всі випробування долі: історія подружжя волинян, які разом уже 53 роки

30 травня 2026 р. 10:59

30 травня 2026 р. 10:59

Подружжя Віктора та Катерини Дарчуків із Волині разом уже 53 роки, і за цей час їм довелося пройти через радощі й втрати, буденні турботи та непрості життєві випробування . Пара познайомилася ще в дитинстві, жили по сусідству, разом ходили до школи, згодом почали зустрічатися і одружилися у 1973 році.

Історію подружжя пише Надія Роденко для газети Нова доба

– Ми обоє з невеличкого села Градиськ, – повідують вони. – Жили по-сусідству, разом ходили до школи, в ліс збирати ягоди, гриби. Просто як діти товаришували. Про кохання не думали…

Віктор Дарчук два з половиною роки служив у внутрішніх військах у місті Донецьк. Повернувся в рідне село, де тоді молодь збиралася в клубі: під музику танцювали пари, розмовляли, веселилися, від душі жартували. І ось вона – чорнобрива Катруся, стоїть із подружками. Сусідка подорослішала, змінилася. Запросив її на танець. Розговорилися… І вечір за вечором були разом. Прикипіли молодими серцями одне до одного й вирішили пов’язати своє життя.

5 травня 1973 року офіційно стали подружжям. Молодий чоловік завжди впевнено казав своїй дружині:

– Не переживай, кохана. Заробимо грошей, збудуємо будинок і щасливо заживемо. Ти ж, моя Катюшко, найкраща в світі жінка!

Свій будинок вони звели майже на краю колишньої вулиці Торгова в Маневичах, яка нині має назву Андрія Дудіка. Збудували його на місці старенької хатини кремезного, дужого діда Вермія, котрий жив там зі своєю дружиною, бабусею Єлизаветою.

Катерина з теплом говорить про свого чоловіка:

– Мені навіть бракує слів, аби описати, який він. Лагідний, уважний, працьовитий. Просто – чудовий. Він спокійна й надійна людина, яка вміє тримати слово. Щирий, простий, багатогранний…

Дивлячись на них, є чому повчитися. Відчувається їхня шана одне до одного, взаємна турбота.

Віктор ділиться роздумами про життя:

– Ми маємо все необхідне. Працюємо. Садимо. Доглядаємо. Робимо закрутки на зиму. Аби щось мати, треба трудитися. А як без цього? В домі чоловік має бути хазяїном, а його дружина – хазяйкою. Життя треба любити наперекір усім негараздам та викликам.

– Чи ревнували Ви колись свою Катерину? – питаю у Віктора.

– Ревнувати жінку можна тоді, коли вона дає привід. Моя ж Катруся дивовижна – справедлива, добра, щира в усьому. Тому яка може бути ревнивість? Тільки повага, вдячність, взаємне кохання. Половинку свою треба цінувати, як і всіх, хто є в твоєму житті. Треба любити своїх рідних, адже без них важко в світі жити…

ДУША ЦВІТЕ, РАДІЄ, КОЛИ ЦВІТУТЬ ТРОЯНДИ

Віктор Михайлович здобув середню спеціальну освіту, закінчивши Кременецький лісотехнічний технікум за фахом лісового господарства та деревообробки. 47 років сумлінно відпрацював у Маневицькій ВК-42 на посаді майстра виробничого навчання. Має багато відзнак, його фото було на обласній Дошці пошани.

Його дружина 43 роки трудилася в санепідемстанції Маневич, яка нині іменується Маневицьким відділенням ДУ «Волинський обласний центр контролю та профілактики хвороб». Вона закінчила курси дезінфектора в Києві. Катерина Григорівна також має високі нагороди, зокрема Почесну грамоту Міністерства охорони здоров’я України.

Невістка подружжя Оксана Дарчук уже 16 років працює в цьому закладі. Була колегою свекрухи, а нині Катерина – пенсіонерка.

Попросила Катерину Дарчук згадати своє село, батьків, дитинство:

– У нас у батьківській сім’ї було дев’ятеро дітей. Ми з дитинства привчені до праці, вміли виконувати різну роботу. Батько Григорій мав інвалідність першої групи, був ветераном Другої світової війни. Я з дитинства і до сьогодні дуже люблю ліс. Весну люблю! Ранні первоцвіти дарують щастя і радість буття! У дитинстві ми плели віночки з квітів, якими були вкриті лісові галявини. А вже як дозріють чорниці, виростуть гриби, то душа аж рветься до лісу!

Каже моя співрозмовниця, що її улюблена квітка – троянда: «Це квітка мого життя. Насаджую її скрізь, вирощую з пагінців. Душа цвіте, радіє, коли цвітуть троянди!».

Замовк для неї світ, коли втратила сина Анатолія. Це важкий удар долі. Залишилися молитва за внучку Юлію , правнучку Аню . Круговерть буденних клопотів допомагає Катерині Григорівні справлятися з болем утрати. Згадуючи про сина, вона тихо втирає непрохану сльозу.

У житті трапляється так, що щастя й біда ходять поруч. До її чоловіка Віктора підкралася хвороба, та їй самій дошкуляє гіпертонія. Вона знаходить розраду у вирощуванні квітів, заглядає до бджілок, якими вони всією родиною опікуються.

Сім’я Дарчуків є прекрасним прикладом любові та взаєморозуміння. Низький уклін таким людям, які, попри всі негаразди, вміють із гідністю нести нелегку ношу долі.

Катерина підкреслює:

– Мусимо йти тільки вперед, незважаючи ні на що.

ЗВІДКИ ТАКА ЛЮБОВ ДО БДЖІЛОК?

У домашньому саду Дарчуків розміщені охайні бджолині вулики. «Це ж треба мати навики, вміння, знання, щоб їх доглядати?» – запитую в господарів.

– Моя мати Марина Дарчук займалася бджолами і передала це мистецтво нам. Мої брати Василь і Микола теж бджолярі. Ми всі любимо цю справу. Цьогоріч була сувора зима, і, на жаль, мої бджілки загинули – лишилася одна бджолосім’я, – розповідає Віктор.

А Катерина додає:

– Вони найпрацьовитіші істоти серед усіх земних створінь. Новонароджені бджоли починають трудитися вже на другий день. Вони – єдині комахи, що виробляють їжу для людей. Їх розводять по всій земній кулі для одержання меду та інших бджолопродуктів, які використовують для лікування багатьох захворювань. Трудяться бджілки, трудимося і ми – і це велика насолода життя.

НАША НЕВІСТКА – НАЙКРАЩА

Каже Катерина Дарчук, що вони радо прийняли в свою родину невістку Оксану:

– Вона гарно господарює з нашим синочком Валентином. Усе горить у їхніх руках. Виховують двох діток: Ангеліні – 16 років, Владиславу – 14. Стараємося жити з ними з повагою та шаною. У збудованій нами хаті вони зараз проживають сім’єю, а ми перейшли мешкати поруч у літню кухню. Хай молоді живуть і радіють життю.

Невістку сприймаю як свою доньку, адже вона того гідна. Вдячна їй, що народила нам онуків – вони для нас із Віктором найдорожче, найважливіше в цьому швидкоплинному житті. Від онуків хата повниться світлом, радістю, добром.

Буває, що я невістку по-материнськи чомусь навчаю, адже життєвий досвід у мене більший. Свої непрості роки як на нитку намистинки нанизала – вона це розуміє, не перечить, до моїх порад прислухається. При вирішенні складних сімейних питань радимося всією родиною. Щось, може, і не так було. Які ми свекруха зі свекром – судити нашим дітям…

ДУША РОДИНИ ДАРЧУКІВ – ПІСНЯ

Градиська родина Дарчуків уся співуча. Мабуть, їм із покоління в покоління передаються творчі гени.

Февронія – сестра матері Віктора – виводила народні пісні так, що заслухаєшся. Сестра Ніна Вацик своїм ніжним голосом щемно й сердечно співала в церковному хорі. Брат Василь усе життя працює в культурі, співає завзято, по-козацьки, й інших навчає, заохочує до пісні. Має звання заслуженого працівника культури України.

Музика та пісня володіють величезною силою, яка мелодійними звуками торкається людських душ.

Подружжя Дарчуків розповідає:

– Наші рідні щасливі, що пов’язали життя з музичним мистецтвом. Внуки продовжують цю родинну справу й мають співочі таланти. Дві наших внучки закінчили музичну школу з відзнаками: Юлія захоплювалася грою на бандурі, Ангеліна обрала фортепіано. Внук Владислав вчиться в школі мистецтв гри на саксофоні, а також грає в духовому оркестрі під керівництвом Володимира Гейка.

Концерти, фестивалі, культурно-мистецькі заходи традиційно проходять за участю наших внуків.

Болить те, що ніяк не зупиняється рашистська агресія. На війні, боронячи Україну, загинув племінник Сергій Колядинський . Хочеться, аби настав переможний мир, щоб усі жили в любові, злагоді та порозумінні.

Фото з домашнього архіву ДАРЧУКІВ

• У кавалера «Хреста бойових заслуг» Олега Собуцького з Волині народився син
• Ювілейне немовля: у Волинському перинатальному центрі народилася тисячна дитина від початку року
• «Треба побавитися»: як у волинському селі вирощують городину і тримають господарство

Волинські