«Якщо не знав гімн Росії – били шокерами»: спогади військового з Волині після 19 місяців полону

01 червня 2026 р. 21:42

01 червня 2026 р. 21:42

У квітні в селі Оконськ Маневицької громади на Волині зустріли звільненого з російського полону військовослужбовця Олександр Ковбасюк , який провів у неволі майже 19 місяців. Після важкого поранення, знущань і тривалої ізоляції боєць повернувся додому під оплески рідних і односельців, а його перші слова після звільнення — «Я в Україні» — стали символом повернення до життя.

Про це пише Сергій Гусенко «Нова доба» .

– Від хвилювання я не могла стримати сліз, мене трусило, я плакала. Тільки почула його голос, зрозуміла – він живий, він повернувся, – каже цивільна дружина Олександра Ковбасюка пані Олена .

51-річний уродженець села Оконськ пройшов через російський полон, важке поранення, знущання та майже 19 місяців неволі. Сьогодні він знову вдома – поруч із рідними та людьми, які чекали його щодня.

Дорога життя до мобілізації

Народився чоловік у 1975 році в Оконську. Тут виріс, закінчив школу, звідси пішов до армії, яку відслужив у Югославії. Коли повернувся додому, одружився із дівчиною Оксаною з Черевахи. У подружжя народилася донька Іванна . Та доля випала йому непроста – його дружина померла. Згодом чоловік залишив доньку з бабусею, а сам подався на заробітки до росії, як виявилось на довгих 16 років.

– Олександр ніде в росії офіційно не був приписаний, тому зрештою у 2014 році його депортували назад в Україну, – розповідає його цивільна дружина Олена.

Чоловік повернувся до матері в Оконськ й працював у лісі. Коли різали ділянку поблизу села Хопнів Луцького району, доля звела його із Оленою, з якою прожив наступні десять років у цивільному шлюбі в тому ж селі.

Покровський напрямок і полон

До лав Збройних Сил чоловіка мобілізували 25 травня 2024 року. Потрапив у 47-му окрему механізовану бригаду, де був солдатом-стрільцем. Воював на Покровському напрямку.

– Чоловік уночі з другого на третє серпня повернувся із “нуля”, – розповідає пані Олена. – Я ще встигла з ним поговорити телефоном. Потім їх знову підняли й відправили на позиції. На третій день вони потрапили в оточення біля с-ща Желанне (нині Благодатне)  Покровського району на Донеччині. Я бачила те відео… Він своїх хлопців вивів, але сам уже був поранений. Їх оточили. Він навіть хотів гранату кинути, але ззаду вже стояв рашист з автоматом. Казав, що його 12 кілометрів тягнули, а він говорив їм: “Стріляйте мене тут, бо я далі не піду”.

За розповідями жінки, тоді дехто з побратимів чоловіка загинув на місці. Дружина одного із них, коли Олександр Ковбасюк повернувся з полону, спеціально приїхала, аби почути від нього, що саме тоді сталося, бо її чоловік вважається безвісти зниклим.

Сам Олександр попри важке поранення, вижив і був у полоні.

«Їв овес, як коняка»

Російський полон став для чоловіка важким випробуванням. Про пережите він говорить неохоче й більше про всі ці поневіряння розповідає його Олена.

Українського військового утримували у різних місцях, зокрема в Кіровській виправній колонії на території тимчасово окупованої території України та в м. Орськ Оренбурзької області росії, де є кілька установ федеральної служби виконання покарань. Але саме в Кіровській колонії, за його словами, було найважче.

– Чоловік казав: “Я їв овес, як коняка”. Їжі практично не було. Якщо не знав гімн росії – били шокерами. Навіть сліди лишилися, – каже жінка. – Умови ув’язнення в Кіровську були виснажливими й утримували його там довго. Били й знущалися. Одне “криве слово” і луплять.

У Кіровській колонії українських полонених тримали у великих приміщеннях, де перебувала понад сотня людей, в Орську – у камерах по четверо. До роботи не залучали, просто сиділи, іноді виводили на прогулянки в дворик. Піднімали о 6-ій ранку, відбій оголошували  о 22-ій вечора.

– Коли ми були в Орську перші півтора місяці, з ранку до відбою мали стояти, не давали присісти, – згадує пан Олександр. – А коли лягали спати, то дивилися в камери.

Найбільше чоловікові боліло не за себе.

– Найтяжче було дивитися на побратимів. Хлопці худнули на 20-35 кілограмів. Сам я теж схуд, але не надто, бо від природи є худорлявий, – розповідає він.

– Чоловік вже як повернувся в Україну і побув місяць у Хмільнику, то трохи поправився, – додає дружина.

Думки про рідних рятували

У найважчі хвилини в неволі Олександрові допомагали триматися думки про сім’ю.

– Я тільки думав про дружину, про дочку, про всіх рідних, – каже військовий.

Полонені також підтримували один одного як могли.

– Ми шукали “мертві зони”, де камери не бачать, щоб хоча б словом перекинутися між собою, аби вони не чули, – розповідає Олександр Ковбасюк. – Бувало й в нас рашисти питали чи підемо під росію. Казав, що ні, бо в мене дружина й дочка і я їх люблю.

Чоловік розповів, що коли когось із полонених забирали на обмін, решта наших захисників у неволі по-доброму їм заздрили й щиро раділи за них.

– Ми чули, як по інших камерах називали прізвища. І всі знали – хлопець іде на обмін. Кожен радів за свого побратима.

«Поки не почую його голос – не повірю»

Рідні знали, що Олександр живий ще з перших відео, які з’явилися після полону. Але росія довгий час офіційно не підтверджувала його статус.

– Спочатку він узагалі вважався безвісти зниклим. Ми тільки відео бачили. Але я не вірила ні в які списки, поки сама не почую його голос, – каже жінка.

–  Коли я йшов на обмін, то не знав куди мене везуть. Доставляли трьома літаками,  – пригадує колишній полонений.

Дзвінок до дружини пролунав 6 березня цього року після обміну.

Через білорусь звільнених українських військових доставили до Чернігова.

– Працівники СБУ дали їм телефони і Олександр одразу подзвонив мені. Сказав: “Я в Україні”, – розповідає пані Олена. – Я плакала, мене всю трусило. Вже потім їх відвезли до лікарні в Чернігові, де хлопці помилися та переодягнулися, їм видали телефони із картками і вже тоді можна було наговоритися досхочу. Потім усіх поділили на групи і відправили кого куди.

Олександр з іншими хлопцями поїхав у Хмільники. Там вони обстежувались у лікарів, проходили реабілітацію, спілкувалися з працівниками СБУ. Дружина хотіла приїхати туди до чоловіка, але він попросив зачекати.

– Умови для нас були дуже хороші. Проживали по двох у кімнаті з холодильником та зручностями. Харчувалися спершу в самій кімнаті, а вже пізніше ходили до їдальні, – розповідає Олександр.

Під час перебування на реабілітації, до військового приїхали представники його 47-ї бригади й вручили йому орден «За мужність» ІІІ ступеня (на фото).

Через місяць лікування та відновлення чоловік повернувся до Оконська, де його гідно зустріли рідні з односельцями, представниками влади та небайдужими мешканцями громади.

Бажання повернутися

Попри пережите, Олександр Ковбасюк і досі думає про фронт.

– Йому дуже болить те, що та погань ходить по кістках його хлопців, його просто це дуже нервує… – каже жінка. – Намагаємося переконати його берегти себе і залишити службу, адже вже й роки не ті, 16 травня виповнився 51 рік, і здоров’я після полону сильно підірване. У нього залишився уламок у нозі, стара травма зрослася неправильно. Слава Богу, що він хоча б ходить.

Сьогодні боєць перебуває у себе вдома в Хопневі із дружиною Оленою. Він досі офіційно є військовослужбовцем та проходить необхідні процедури після звільнення з полону. Його вже доросла дочка Іванна, на жаль, вже вдова, проживає в Черевасі з донькою Ілоною, онучкою пана Олександра. Рідний брат, житель Оконська Микола Ковбасюк, з початку повномасштабного вторгнення активно волонтерить. Має чоловік ще брата Михайла та сестер Тетяну й Наталію.

Тож бажаємо усій його великій родині швидше дочекатися завершення війни і не мати більше в житті таких важких випробувань.

• Зі сльозами радості та прапорами: на Волині емоційно зустріли звільненого з полону воїна Вадима Яковського
• Росіяни у полоні закатували начальника медслужби "Азову" Олександра Крохмалюка
• Сльози радості на площі Героїв: на Волині зустріли воїна, який повернувся з полону

Волинські