Волинський нардеп про свого побратима: «Перший Гонгадзе»… Вадим Бойко

06 червня 2026 р. 19:32

06 червня 2026 р. 19:32

«Його благословенна правда слів дарує вічні зерна…» – написано на меморіальній дошці будинку в Світловодську на Кіровоградщині, де народився Вадим Бойко (1962–1992).

В Україну повернулось похмуре середньовіччя, практика усічення голови звинувачених інквізицією. Саме такою жахливою смертю 15 вересня 2000 року був позбавлений життя Георгій Гонгадзе. Непомірно високу ціну заплатив мужній журналіст за правдиве, чесне, принципове слово про дії тих, хто заважав молодій державі стати правовою, наблизитись до європейських норм

Однак реально першим дуелянтом з потужною антиукраїнською силою в журналістській дружині України, яка щойно ступила за поріг Незалежності, був Вадим Бойко. Прикро, але про нього знає дуже мало людей. Цьому сприяла тодішня влада, слідство, яким нічого було сказати суспільству про цього мужнього борця за честь молодої держави. Вони й розписались у своєму безсиллі, а швидше в небажанні розкрити жахливий і складний злочин. Не так із хотіння, як під тиском і вимогою членів Народної ради, друзів, колег-медійників, громадськості кримінальна справа про смерть Вадима Бойка тричі відкривалась, стільки ж закривалась. Фіналом був висновок: закрита, оскільки «осіб, причетних до його смерті, не було виявлено». Ось як все просто.

То ж більше розповісти читачам про свого журналістського і парламентського колегу кличе професійна солідарність і просто поклик совісті. Адже Вадима я особисто знав, з ним були не лише в сесійній залі, а й працювали в одній Комісії Верховної Ради, були членами Народної ради більше пів року.

Вадима, як парламентаря від Полтавщини, глядачі за короткий час не встигли оцінити, та й виступив він, пам’ятається, раз чи два. Зате передачі молодіжних програм «Українського телебачення» (УТ), зокрема студії «Гарт», знали цього гарного ставного ведучого, який не обминав гострих на той час тем. Друкувався в «Комсомольской правдє», виступав і в центральній московській програмі «Взгляд». Телеглядачі старшого покоління, кінця 1980-их, пам’ятають її. Програма з москви користувалась величезною популярністю. Але проіснувала вона недовго. «Гарт» на Україні теж дивились з інтересом. Передачі готував Вадим. І ось трапилось незвичайне: в телепрограмі «Гарт» значився, а з екрану – щез. Була маса дзвінків обурених телеглядачів. Спрацювала цензура.  Виявляється, сюжет про трагічні литовські події, де 11–13 січня 1991 року більше десяти патріотів у Вільнюсі були вбиті, розчавлені гусеницями радянських танків, сотні поранено, що мало б стати «сіллю» передачі, було знято.

В піку керівництву УТ творча група, яку очолював Вадим, відмовилась далі виходити в ефір. Це був сміливий і мужній крок. Проте звільняти журналістів за нього «орудець» побоявся. Вадим, як талановитий фаховий журналіст, якого знали телеглядачі, старший редактор Головної редакції програм для молоді УТ, взяв участь у передвиборній боротьбі і вже в першому турі впевнено переміг опонентів. Стати у 28 років депутатом вищого законодавчого органу країни – це щось таки значить. При формуванні Комісії з питань гласності і ЗМІ ми обрали його заступником голови Комісії. Хлопець – товариський, хоч небагатослівний. Єдиний син у батьків, неодружений.

І ось 2 лютого 1992-го року. День, як день. Зима. Та громом вдарила трагічна вість: у своїй однокімнатній київській квартирі, на вулиці Довженка, загинув Вадим. Вибух був неймовірної сили. В сусідньому будинку вилетіли шиби. У квартирі Вадима прогнулось перекриття, все вигоріло, він лежав обгорілим біля дверей. Усі терзались догадками: що сталось?

Найоперативнішу інформацію оприлюднив сам… президент Леонід Кравчук: вибух телевізійного кінескопа. Далі були версії – вибух каністри з бензином, вибух побутового газу. Всі розраховані на наївних, бо їх наслідки абсолютно неспівмірні з силою вибуху невідомого предмета. Вадим, як акуратний і обережний хлопець, не став би зберігати дома каністру з бензином. До того ж, аби вона вибухнула, треба піднести до неї відкритий вогонь. Найбільш правдоподібне пояснення дав мені кримський депутат з Алушти, хірург Анатолій Матійко, який не так давно рятував солдатів в Афганістані:

– Що тут гадати? Наяву всі ознаки дії термобаричної гранати. Її наслідки я бачив на власні очі в Афгані. До неї можна під’єднати годинниковий механізм, таймер. Від вогню все вигорає, вибух дуже потужний.

У легенях Вадима – відсутні сліди кіптяви і чадного газу. Отже, смерть настала ще до вибуху.

Навряд чи слідчі не знали про такий варіант. Хімічний аналіз речовин, які залишив вибух, давали реальну можливість визначити його походження. Але чому цього не зробили і продовжували імітувати розслідування. Я, безперечно не слідак, але варіант гранати вважаю справжньою причиною вибуху. Питання надскладне: як і чому вона могла опинитись там. Адже Вадим такими «іграшками» не грався б. То ж, аби зважитись на вбивство журналіста-парламентарія, причина повинна бути архіважлива.

І вона була. Колеги, друзі Вадима Бойка впевнені, що вбивство його є політичним. Він проводив самостійне розслідування украй небезпечних тем: таємницю «Золота партії» після заборони КПРС, торгівлю зброєю, військовим майном під час виведення радянських військ із НДР. Глибоко, дуже глибоко копав. Колеги з програми «Гарт», як свідчить інтернет, розповіли, що перед смертю Вадим відверто заявляв про погрози на свою адресу, не виходив з дому без легкого бронежилета.

Вони ж, бачачи, як влада торпедує розслідування, довгий час вели своє власне, зібрали великий масив доказів спланованого підпалу та вбивства. Однак слідство не взяло їх до уваги, саботувало розгляд. По свіжих слідах до нашої Комісії дійшла інформація, що в день трагедії біля будинку був помічений невідомий легковик і нібито двоє чоловіків заходили до квартири Вадима.

Та всі версії слідства спростував короткий висновок паталогоанатома, який видобули журналісти з кримінальної справи і оприлюднили: в легенях Вадима –відсутні сліди кіптяви і чадного газу. Неймовірно! Отже, смерть Вадима настала ще до вибуху. Криміналісти припускають, що Вадима задушили або зламали шийні хребці, а потім інсценували вибух, аби приховати причину смерті. Але ж і цю версію можна було або ствердити, або спростувати при розтині і після аналізу. Не зробили. Ця обставина відкидає найменші сумніви в тому чи була смерть Вадима Бойка політичним убивством. Так, це – чисто політичне вбивство молодого, перспективного політика, талановитого журналіста.

Останнє десятиліття минулого сторіччя позначене не лише геополітичною подією – розпадом комуністичної імперії, відродженням незалежності держав, в тому числі України, а й трагічною смертю багатьох її синів, в першу чергу – журналістів, депутатів. Лише з нашої депутатської комісії пішли з життя Вадим Бойко, В’ячеслав Чорновіл, Юлій Мазур. Насильницькі дії, які влада нахабно намагалась пояснити нещасними випадками, самогубствами, призвели до смерті журналістів Вадима Іванова (Севастополь), Ігоря Грушецького (Черкаси), Бориса Дерев’янка (Одеса), Петра Шевченка (Луганськ). Наступні роки, особливо нинішня російсько-українська війна, додали до цього мартирологу десятки нових імен. Згадаймо їх, помолімось за них…

Естафету скорботи перейняв перший рік нинішнього століття – жахлива смерть Георгія Гонгадзе. Можливо, вона й символізує для нас, для світу дуже складне минуле. Адже світ стає ще більш жорстоким і непрогнозованим. Проте ніхто не відміняв принцип чесної журналістики, її осердя – бути «на нулі», на передовій, у боротьбі за справедливість, за правду.

Андрій БОНДАРЧУК,
народний депутат України 1-го скликання, Почесний громадянин Волині, Луцька, села Сераховичі Ковельського  району.

Волинські