Повернутися з фронту і не потонути в чарці: думки волинського фахівця

13 червня 2026 р. 20:09

13 червня 2026 р. 20:09

Повернення з війни – це не завжди дорога додому. Іноді це довгий шлях крізь біль, мовчання, спокусу забутися в чарці – до підтримки, лікування і нового життя.

Чесна розмова про ветеранів та алкоголь

Коли ми говоримо про військових – діючих чи демобілізованих – наше суспільство часто кидається у крайнощі. Ми або романтизуємо їх, створюючи образ бездоганних титанів без страху й докору, або лякаємося, коли реальність не збігається з картинкою у нашій свідомості.

Поклавши руку на серце, визнаймо: армія – це насамперед люди. Такі самі, як ми. Це – частина суспільства і його зріз. Сили оборони не були, не є і не будуть ювелірною майстернею, де кожен алмаз шліфується до ідеального діаманта. І точно не інститутом шляхетних дівчат.

Туди йдуть різні люди – з різним минулим, характерами, звичками, болями й життєвим досвідом. Війна не стирає попереднього життя людини автоматично. Навпаки – вона накладає колосальний, часто травматичний досвід. І коли ветеран повертається додому, старі чи нові проблеми можуть проявитися дуже гостро. Зокрема – через алкоголь.

Ми всі знаємо, як часто чарка стає найдоступнішим «ліком» від душевного болю. І від ПТСР – посттравматичного стресового розладу – теж. На перших порах алкоголь справді може приглушити нервову систему: допомогти заснути без жахливих снів, притлумити нав’язливі спогади, зменшити почуття провини вцілілого. Або, навпаки, стати каталізатором ще важчих станів. Це – пастка, яка зачиняється напрочуд швидко. Бо спиртне лише посилює депресію, руйнує залишки самоконтролю і заганяє травму ще глибше.

Ведмежу послугу ветеранам робить ідеалізація. Цим грішимо майже всі. Поблажки, заплющування очей, ілюзорні індульгенції, пошуки виправдань – усе це лише підсилює проблему. Людина, яка відчуває, що не відповідає статусу «ідеального героя», якого від неї чекають, часто закривається і починає пити ще більше – від сорому, провини та самотності.

То що робити родині й близьким?

Насамперед треба зрозуміти й визнати: робота з алкозалежним ветераном, який має ПТСР, потребує величезного терпіння. Тут не працюють стандартні фрази на кшталт: «Ну ти ж мужик!», «Де твоя сила волі?», «Просто візьми себе в руки». Це не допомагає. Часто – лише погіршує ситуацію.

Дуже важливо розділяти людину, її хворобу і її бойовий досвід. Військовий п’є не тому, що він «поганий», «слабкий» чи «невдячний». Він п’є, бо йому нестерпно болить усередині, а алкоголь – єдиний відомий йому спосіб анестезії. Не знецінюйте його заслуги через залежність.

Ветеранам потрібні не ідеалізація й осуд, а повага, чесна розмова, фахова допомога і люди, які не відвернуться у найважчий момент.

Уникайте мови ультиматумів, криків і сорому. Фрази «як тобі не соромно, ти ж захисник!» або «ти ганьбиш себе, нас, пам’ять про побратимів!» найчастіше викликають лише агресію або глухий захист. Психологи радять говорити через «я-повідомлення»: «Я дуже люблю тебе і боюся за твоє життя, коли бачу тебе в такому стані», «Мені важко і страшно. Давай шукати вихід разом».

Водночас не варто ставати «рятівником-співзалежним». Не ховайте пляшки, не розв’язуйте за людину всі проблеми, які вона створила під дією алкоголю: не віддавайте її борги, не вигадуйте виправдань для роботодавця чи друзів. Людина має бачити наслідки своїх дій – інакше мотивація змінюватися може так і не з’явитися.

Спробуйте знайти для ветерана «своїх». У таких випадках часто добре працює принцип «рівний рівному». Буває, що ветерани майже не довіряють цивільним, але готові почути тих, хто пройшов через подібне. Допомогти можуть ветеранські спільноти, групи підтримки, військові, які самі подолали залежність.

Слово побратима: «Брате, я теж бухав, щоб забути той вихід, але це шлях у нікуди. Мені допомогло ось це», – іноді важить значно більше, ніж сотні лекцій від цивільних.

І найголовніше: треба працювати не лише з наслідком, а й з першопричиною. У випадку з військовими просте кодування чи детокс організму часто не спрацюють, якщо в голові ветерана й далі тривають бойові дії. Потрібна комплексна допомога: нарколог – для роботи з фізичною залежністю, психіатр або психотерапевт – для роботи з військовою травмою, сном, тривогою, депресивними станами.

Суспільство має навчитися приймати реальність, у якій ветерани – живі люди. Вони не ідеальні. Вони можуть мати слабкості, помилятися, хворіти, зриватися, потребувати допомоги. Наш обов’язок – поважати їхній подвиг, цінувати жертовність, віддавати шану їхній мужності, патріотизму й відвазі. Але ми не повинні вимагати від них святості.

У багатьох випадках алкоголь – це крик про допомогу. Якщо демобілізований військовий починає системно пити, це не примха і не «поганий характер». Це симптом того, що психіка не справляється з перевантаженням. І допомогти тут може лише комплексний підхід. Лікування алкоголізму у ветеранів без паралельної терапії ПТСР часто перетворюється на марну боротьбу з наслідками, бо доки не зменшиться душевний біль, тяга до «анестезії» не зникне.

І ще одне. Дуже важливе – для рідних і коханих. Обов’язково дбайте про себе. Вам самим теж може бути потрібен психолог або група підтримки для сімей військових. Бо допомогти близькій людині повернутися до тверезого життя можна лише тоді, коли у вас самих є на це внутрішній ресурс.

Олеся КОЗАЧУК,
фахівчиня із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Любомльської міської ради.

Волинські