Під прицілом людського осуду. Слово - волинянкам, які втратили на війні чоловіків

13 червня 2026 р. 20:09

13 червня 2026 р. 20:09

Ірина разом із донькою посадили нинішньої весни дубочки на честь свого чоловіка і тата Олега Пронцевича, котрий загинув торік, 8 квітня, під час виконання бойового завдання поблизу Покровська.

Дружини загиблих воїнів мають право і на пам’ять, і на біль, і на життя без чужих вироків

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК

... «Яка скорбота? – їй треба відволіктися й жити далі»

Тему розмови підказав (чи спровокував) відеозапис молодого чоловіка, розміщений у соціальній мережі. Коротко його зміст можна передати так: дружини загиблих на війні дуже швидко забувають про своїх чоловіків: «Два – три дні – чорна хустка – і все... Головне –  виплату одержати, після чого починають тачки, курорти...» Одне слово, «яка скорбота? – їй треба відволіктися й жити далі». І якщо кого й треба шанувати, то матерів, які, втративши сина, старіють з кожною годиною, й багато материнських могил з’являється на кладовищах, бо після того, як жінка похоронила свою дитину, – в неї – інсульт, інфаркт».

Я готова проголосувати, як мовиться, обома руками за таку точку зору щодо матерів, котрі втратили на війні синів (на п’ятому році  вторгнення путінської росії в Україну маю щемні враження від особистих зустрічей із тими жінками, в яких війна забрала дітей, і в яких одна дорога залишилася в житті – на могилу до свого хлопчика). Але наразі мова – про жінок, яким «треба  відволіктися й жити далі». У згаданому відеозаписі є слова-вибачення автора перед дружинами загиблих, бо «не всі такі, й нікого не хотів образити». Те ж, мовляв, що сказав, – це власні спостереження. І про них чоловік говорить з обуренням, не стримуючи емоцій на адресу таких жінок (баб, як називає їх зневажливо): «Я знаю, що дружина мого товариша через декілька днів кохалася... з іншим моїм товаришем!»

Зразу скажу, що при спробі щось процитувати із почутого, змушена була в тексті для нашої газети підчищати ненормативну чи табуйовану лексику, пропускаючи слова чи замінювати їх м’якшими синонімами, зважаючи на те, що в публічному просторі (ЗМІ, література, офіційне спілкування) загальноприйнято уникати відкритого мату. Ну а те, що автор відеозапису дав волю словам, в якійсь мірі можна навіть виправдати, якщо врахувати думку психологів із цього приводу. А вона – така: «Ненормативна лексика – це не завжди ознака низького інтелекту. Це – потужний психологічний інструмент, який допомагає вивільнити емоції, знизити стрес...»

...що «пам’ять може бути живою»

Зазвичай, із героїнями своїх публікацій, які були надруковані на сторінках газети «Волинь», ми стаємо згодом фейсбучними друзями. І вже в соцмережах можна простежити за подальшим їхнім життям, за тим, чим переймаються, що їх радує, до чого прагнуть. Одна із них – лучанка Ірина Пронцевич, котра втратила на війні чоловіка: Олег Пронцевич три роки воював у найгарячіших точках – загинув торік, у квітні, у віці Ісуса Христа. Ми спілкувалися з нею минулого літа. З того часу й заходжу періодично на її фейсбук-сторінку, де жінка розміщує пости, частина яких – своєрідні освідчення коханому чоловікові.

Ось і недавно, у травні, вона повідомила, що разом із донькою в лісі, що неподалік Луцька, в селі Кульчин, посадили дубочки: «І коли я йшла між цими маленькими деревцями, мене не полишало відчуття, що пам’ять може бути живою. Вона може рости. Дихати. Тягнутися до світла...». До такого пошанування Олега, як і інших захисників-Героїв, Ірина запросила й тих, хто знав її чоловіка: «Мені буде дуже тепло бачити, як ця пам’ять проростає у різних куточках України й світу. Так ви зможете увічнити Олега в місцях, де він не був за життя, але таким чином матиме можливість подорожувати й після того, як завершився його земний шлях...»

Я знаю точно, що місце Олега в моєму серці – місце мого чоловіка, батька нашої доньки – ніколи ніхто не займе.

А ось тепер, коли обурений чоловік заговорив у соцмережах про те, що для дружин, котрі втратили на війні чоловіків, «головне – виплату одержати, після чого починаються тачки, курорти...», зателефонувала Ірині з надією, що вона дасть свій коментар з приводу цього. Посилку на відеозапис, до речі, не скидала (не хотілося, щоб молода жінка почула ту брудну зливу звинувачень на адресу дружин, хоч і з уточненням-вибаченням, що «не всі такі»). Просто переповіла суть сказаного. Зрештою, всі ми живемо в соціумі, тож вона, мабуть, і без цього відеозапису чула подібні думки.

Ірина погодилася на розмову й ось що сказала:

– Я не можу відповідати на чиїсь провокації чи бажання набрати більше лайків. Але можу сказати про те, що стосується нашої сім’ї. Бо я знаю точно, що місце Олега в моєму серці – місце мого чоловіка, батька нашої доньки – ніколи ніхто не займе. Перша юнацька любов і все, що було в моєму житті, я мала з ним. І взяти в один день перекреслити те, чим ти жила, це знищити своє минуле, яке тобі дороге... Кажуть, що життя продовжується, але це не так. Воно було побудоване на принципах того, що ми маємо бути разом із чоловіком, а цей принцип зруйнувала війна. І я точно знаю, що яким би не було моє подальше життя, в ньому все одно буде присутній Олег – в іншій формі, але незмінно, бо моя любов не зменшилася, не забулася.

...«Коли тебе нема поряд, то я, як тіло без душі»

Хтось, читаючи ці рядки, мабуть, подумає, що мені просто пощастило на зустрічі з дружинами, котрі, втративши чоловіків на війні, бережуть їх у своєму серці. Не стану заперечувати. Так воно і є. Бо й сама переконана, що на спілкування для газетної публікації погоджуються ті, хто має що сказати на загал. Кому болить і буде боліти, що вдруге в житті не повторюється та любов, з якої народився їхній із чоловіком шлюб.

І зараз, вертаючись до окремих публікацій, можна скласти своєрідний портрет дружин, перед якими у згаданому відео-записі його автор вибачився, зазначивши, що «не всі такі, – нікого не хотів образити».

«Вітя часто мені казав: «Коли тебе нема, то я, як тіло без душі». Тепер теж знаю, що це означає. Я багато його слів зрозуміла. Бувало, він дивиться телевізор. Я – біля нього. Питаю: «Ти мене любиш?» – «Так», – каже коротко. Я далі допитуюся: «А як ти мене любиш?» і чую у відповідь: «Як рибка воду». Вітя не міг без мене жити, як риба без води не живе», – ось що говорила, пригадуючи зворушливі моменти, коли коханий був поряд, Ольга Дмитрук – переселенка з Дніпропетровщини, котра нині мешкає в Луцьку. «Наші щасливі роки. А зараз – вирвана частина серця», – так лаконічно й промовисто підписала сімейне фото для газети дружина захисника-Героя Сергія Бурдака з Любешова, Інна. На світлині – вона, її коханий чоловік і донька. А коли ми з пані Інною спілкувалися, то вона додала до цього: «Хоч і кажуть, що час лікує, – далі буде легше, це не так. Знаєш, що вже ніколи в дім не зайде Сергій, що в тебе нема повноцінної сім’ї, якою ти дорожила. Психологічно дуже важко згадувати незабутні миті – що він сказав, як подивився...»

«Скажу, що багатьох війна не зачепила, – вони живуть всі ці роки, як і раніше жили. Їм важко зрозуміти нас – дружин, котрі втратили чоловіків. Вони тільки стежать, як ми живемо, що ми робимо, що одягли, чи посміхаємося («Як так – не зламалася, встала?»), – говорила Людмила Бірук із Каменя-Каширського.

І не тільки вона відчула на собі, як непросто жити під таким «прицілом» людської цікавості, а то й осуду, й іти далі.

Волинські