Від власної ініціативи – до співпраці з ООН – шлях засновника благодійного фонду «Волинь-тил» Іван Антонюка

16 червня 2026 р. 14:35

16 червня 2026 р. 14:35

Підприємець, власник і керівник ПП «Антоімпорт» Іван Антонюк із села Шахтарське Поромівської громади з перших днів повномасштабного вторгнення став надійною опорою для українських військових та цивільних, які постраждали від війни. Завдяки його ініціативності та небайдужості до благодійної діяльності долучилися громадськість, закордонні партнери й міжнародні організації, зокрема ООН. Допомога Збройним силам України, підтримка жителів прифронтових територій та внутрішньо переміщених осіб стали важливою частиною його щоденної роботи. Як виникла ідея масштабної волонтерської діяльності? З якими викликами доводиться стикатися бізнесу в умовах війни? І що допомагає вже п’ятий рік поспіль утримувати довіру людей та ефективно поєднувати підприємництво з благодійністю? Про це Іван Антонюк розповів у відвертій розмові.

«24 лютого друзі з Києва повідомили про обстріли, і я почав діяти»

– Вранці 24 лютого 2022 року прокинувся від телефонних дзвінків. Друзі з Києва повідомляли про бомбардування. Уже за лічені години я був у Нововолинській міській раді, щоб дізнатися про ситуацію та зрозуміти, чим можу допомогти. Оскільки для всіх події, що розгорталися, стали несподіванкою, ніхто тоді не міг дати чітких відповідей, – пригадує Іван Антонюк. – Попри те, що був комісований, звернувся до ТЦК. Там пояснили, що насамперед потребують боєздатних чоловіків із військовим досвідом, а добровольців на той момент вистачало. Проте ще не раз приходив, сподіваючись, що зможу стати до лав захисників.

Згодом Іван долучився до облаштування блокпостів: привозив пальне, будівельні матеріали та продукти харчування. Коли ж стало зрозуміло, що війна не завершиться за кілька тижнів і військовим буде потрібна постійна підтримка, вирішив зосередитися на волонтерській діяльності. Саме тоді почав використовувати свої ділові контакти та можливості підприємства для забезпечення потреб захисників, залучаючи партнерів, друзів і небайдужих людей.

– На той час активно створювалися підрозділи тероборони, які потребували буквально всього: одягу, взуття, спорядження, продовольчих запасів. Окрім того, у військовослужбовців 14-ї ОМБр була гостра потреба в тактичному взутті. Тоді власним коштом, а це орієнтовно близько мільйона гривень, за підтримки бізнес-партнерів, придбав необхідний одяг і взуття. Це став мій перший серйозний волонтерський крок, який згодом перетворився на непростий, але надзвичайно важливий шлях, що триває й досі, – розповідає Іван Антонюк.

Дізнавшись про волонтерську діяльність Івана Антонюка, Нововолинська міська рада почала поширювати інформацію про надану ним допомогу. Важливу інформаційну підтримку також забезпечив Нововолинський інформаційний портал. Завдяки цьому про роботу волонтерів дізналося більше людей, а кількість звернень від військових та цивільних, які потребували допомоги, почала стрімко зростати.

Упродовж першого місяця повномасштабного вторгнення Іван Антонюк разом із однодумцями передавав військовим автомобілі, турнікети, одяг, засоби першої необхідності та інше спорядження. З кожним днем обсяг роботи збільшувався, адже потреби фронту та людей, які постраждали від війни, були надзвичайно великими. Попри це команда волонтерів продовжувала оперативно реагувати на запити й шукати можливості допомогти кожному, хто звертався по підтримку. Долучилися партнери з України та з-за кордону, а також великі підприємства й виробники. Усвідомлюючи масштаби потреб і можливості для координації допомоги, Іван Антонюк вирішив заснувати благодійний фонд «Волинь-тил».

Співпраця з ООН та іншими гуманітарними організаціями

Майже щодня через кордон прибували вантажівки з продовольством, яке розвантажували та оперативно передавали військовим. Уже в березні перші буси з гуманітарною допомогою регулярно вирушали на Київщину, де точилися бої.

– Пригадую, на початку вторгнення дістатися до зони бойових дій було надзвичайно складно. Доводилося залучати власні зв’язки, щоб отримати можливість доставити допомогу за призначенням, оскільки за кілька кілометрів від траси, якою рухалися, перебували російські війська. Після передачі допомоги хлопцям поїхав до товариша, який залишався у столиці, де побачив мешканців будинку, котрі виходили з укриття. Ми роздавали їм продукти та найнеобхідніші речі. Тоді стало зрозуміло, що допомоги потребують не лише військові. Завдяки підтримці партнерів змогли розширити напрямки роботи та почали допомагати цивільному населенню, яке опинилося поблизу лінії фронту або постраждало від бойових дій.

Із розширенням лінії фронту та загостренням ситуації кількість запитів на допомогу зростала. Одного дня Івану зателефонував друг, який проживає у США, і запитав, чим може допомогти. У відповідь той озвучив довгий перелік найнеобхіднішого.

– Невдовзі разом із ним вдалося налагодити партнерство з американським гуманітарним конвоєм. У результаті до України почали надходити сотні вантажівок із допомогою, яка спрямовувалася як військовим підрозділам, так і цивільному населенню.

Водночас міжнародні гуманітарні організації активізували діяльність в Україні. Організація «Сумка Самарянина» з американським гуманітарним конвоєм та структурами ООН розпочали масштабні програми підтримки цивільного населення. Фонд «Волинь-тил», який на той момент уже став потужним волонтерським хабом, був рекомендований представникам ООН як надійний партнер.

На той час волонтери фонду вже здійснювали поїздки до околиць Бахмута та інших прифронтових територій, де тривали бойові дії. Завдяки досвіду та довірі міжнародних партнерів фонд став одним із перших волонтерських організацій, які співпрацювали з ООН на контрактній основі, забезпечуючи доставку гуманітарної допомоги мешканцям прифронтових територій.

Паралельно у наш край почала прибувати велика кількість внутрішньо переміщених осіб. Координацією їхньої підтримки займалася тутешня влада. Та стало зрозуміло, що потреби переселенців надзвичайно великі. Тож Іван Антонюк розпочав перемовини з міжнародними партнерами та представниками ООН щодо розширення програм допомоги для ВПО, а також поранених військовослужбовців. Фонд почав отримувати продуктові набори для переселенців. Крім того, у Нововолинську та селищі Благодатне були відкриті благодійні їдальні, які забезпечувались фондом продуктами харчування та всім необхідним. Підтримка надавалася не лише цим закладам, а й іншим благодійним їдальням, церковним громадам та організаціям, що займалися харчуванням ВПО.

Співпраця з міжнародними партнерами тривала упродовж трьох років. Діяльність фонду поширилася далеко за межі Волині. Надавалась допомога громадам Хмельницької, Тернопільської, Херсонської та інших областей, які зіткнулися з гуманітарними викликами через війну.

Представники ООН неодноразово відвідували фонд, щоб переконатися у ефективності реалізації гуманітарних програм. Досвід доставки допомоги у східні регіони України став прикладом для інших партнерських організацій.

Волонтери не раз ризикували життям

Команда фонду складалася з десяти волонтерів, які щодня працювали в небезпечних умовах. Виконуючи гуманітарні місії та доставляючи допомогу військовим і цивільним, нерідко ризикували життям. Бували випадки, коли екіпажі потрапляли під обстріли, однак усвідомлення важливості своєї справи не дозволяло їм зупинятися.

Один із таких моментів особливо закарбувався в пам’яті. Повертаючись пізно ввечері з Харківського напрямку після доставки двох автомобілів військовим, волонтери опинилися в безпосередній близькості до ворожого удару. Неподалік від їхнього маршруту російські війська застосували фосфорні боєприпаси. Ця подія ще раз нагадала, наскільки небезпечною є волонтерська робота, але водночас підкреслила мужність і відданість людей, які продовжували допомагати попри постійну загрозу.

І у п’ятий рік війни потреба в підтримці військових не зникає

На п’ятому році повномасштабної війни фонд продовжує активно підтримувати захисників. За словами військових, рівень забезпечення суттєво поліпшився порівняно з першими днями вторгнення. Водночас потреба в допомозі залишається актуальною.

Серед найнеобхіднішого, що регулярно запитують військові, – продукти швидкого приготування, вологі серветки, автомобілі, сонячні панелі, професійні вогнегасники. За роки війни фонд передав на фронт значну кількість такого обладнання та спорядження, залучаючи до збору коштів друзів, закордонних партнерів, відомих медійних особистостей, громади та навчальні заклади.

Важливу підтримку діяльності фонду постійно надавав міський голова Борис Карпус, з яким був підписаний меморандум про співпрацю. Окремої подяки заслуговує також поромівський сільський голова Олег Савчук, який активно долучався до пошуку донорів і партнерів для забезпечення потреб військових.

Адже волонтерська діяльність стає дедалі складнішою. Якщо на початку повномасштабного вторгнення допомога надходила активніше, тепер багато українських підприємців самі опинилися перед серйозними економічними викликами та кадровим дефіцитом. Проте, незважаючи на труднощі, фонд продовжує закривати запити військових. Лише нещодавно придбано та передано на фронт двигун, запасні частини та два термінали Starlink. Крім того, вдалося доставити дві вантажівки локшини швидкого приготування. Наразі надходить чимало запитів на павербанки, які залишаються одним із найнеобхідніших засобів у польових умовах.

Через зниження активності донорів фонд нині не оголошує масштабних зборів коштів, адже суспільна увага до них уже не така, як у перші роки війни. Втім, робота не припиняється.

– У 2024 році вдалося відновити власний бізнес, який був поставлений на паузу після початку повномасштабного вторгнення. Імпортна діяльність дала можливість і надалі підтримувати українських військових та мешканців прифронтових територій як власним коштом, так і завдяки допомозі благодійників.

Автівка для медика Тараса Харука, якої він не дочекався

Зі слів Юрія Антонюка, багато військових, з якими доводилося спілкуватися на початку цієї війни та яким допомагали, вже немає серед живих. Але волонтери пам’ятають кожного з них, кожна така втрата болем відгукується в серці.

– Особливо запам’яталася історія військового медика Тараса Харука з Нововолинська. Одного разу знайома зателефонувала й попросила заїхати з допомогою до її товариша, який після контузії перебував поблизу Бахмута. Дізнавшись, що вирушаємо в той напрямок, батьки Тараса попросили передати синові посилку. Коли прибули на місце, навколо горіли будівлі, лунали постріли. У польовому медпункті було багато поранених, серед яких чимало важких. І серед цього хаосу вийшов молодий хлопець зі світлим чубом та щирою усмішкою. Це був Тарас. Запитав, чи він сам займається лікуванням поранених. Спокійно відповів, що так. Поруч із ним працювали молоді хлопці та дівчата, які виконували його вказівки та рятували життя. «Може, тобі щось потрібно?» – поцікавився. «Автівка, щоб перевозити поранених», – відповів без вагань.

Повернувшись додому, Іван разом із друзями упродовж кількох днів придбали автомобіль Volkswagen T4. Згодом намагався зв’язатися з Тарасом, щоб повідомити новину, але той не відповідав. Наступного дня із повідомлень у ЗМІ дізнався про його загибель. Як виявилося пізніше, Тараса вивели з Бахмута, і його батьки з полегшенням зітхнули, дізнавшись, що син у відносно безпечному місці. Проте доля розпорядилася інакше – він загинув від ворожого ракетного удару.

Найважливіше – підтримка людей, які поруч

Серед численних нагород, подяк і відзнак, отриманих від військових за роки співпраці, особливе місце займають подарунки, виготовлені їхніми руками. Кожна така річ має свою історію та нагадує про людей, яким фонд допомагав у найскладніші моменти. Не менш цінними є відеозвернення та слова вдячності від захисників. Для волонтерів це не просто відзнаки за виконану роботу, а свідчення того, що їхня допомога була потрібною та своєчасною.

За роки волонтерства Іван переконався, що найважливіше – це підтримка людей, які поруч. Надійні друзі, про яких кажуть «і в вогонь, і в воду», допомагають долати труднощі, рухатися вперед і не втрачати віри навіть у найскладніші часи.

– Я вдячний кожному, хто долучався і продовжує допомагати не лише нашим захисникам, а й усім, хто потребує підтримки. Окремо хотілося б відзначити підприємця Андрія Рудя, котрий надавав і продовжує надавати вагому допомогу. Щиру подяку висловлюю директорці Бужанського ліцею імені Миколи Корзонюка Світлані Василюк, яка разом з учительським колективом організувала приготування страв для військових, а також фермерам, які допомагали пальним для поїздок у зону бойових дій. І цей список можна продовжувати ще довго. Саме завдяки таким людям ми стаємо сильнішими, долаємо труднощі та впевнено рухаємося вперед.

Наразі фонд співпрацює з військовослужбовцями 14-ї ОМБр, підрозділом «Любарт» та деякими іншими.

– Окрім того, чимало друзів і знайомих, знайомі інших знайомих боронять Україну на фронті, тому, коли надходять звернення про допомогу, намагаємося відгукуватися на кожен запит, – каже Іван Антонюк. – Ще на початку повномасштабного вторгнення я сказав людям, які працювали поруч зі мною: не варто чекати подяк чи нагород, допомога має бути щирою і безкорисливою. А ще часто згадую слова отця Миколая, священника храму в селі Бужанка, який сказав: «Ми повинні розуміти, для чого прийшли у цей світ. Бог дав нам життя на землі для спасіння душі. А врятувати її можна добрими вчинками – допомагаючи тим, хто потребує підтримки».

Допомога, надана Іваном Антонюком та його командою однодумців українським військовим і цивільному населенню, вимірюється мільйонами гривень. Водночас справжню її цінність складно оцінити лише цифрами. За кожною доставленою автівкою, генератором чи коробкою гуманітарної допомоги врятовані життя, підтримка підрозділів і допомога людям, які опинилися в складних умовах через війну.

На запитання: як вдається втриматись на плаву, Іван зізнається – непросто, оскільки ця діяльність потребує багато сил, часу, довіри суспільства, ресурсів та емоційної витримки. Саме тому підтримка однодумців, родини, друзів і небайдужих людей є тим фундаментом, який допомагає не зупинятися попри всі виклики війни.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські