Вдова Героя з Волині: «Мій Славік загинув 6-го травня, а 8-го прийшов наказ на його звільнення зі служби…»

21 червня 2026 р. 18:14

21 червня 2026 р. 18:14

Ангелом-охоронцем бачить зараз свого коханого чоловіка його дружина Світлана, таким бачать тата його сини.

Дружина В’ячеслава Хилюка, який віддав життя за Україну, Світлана, показує фото картини, на якому – вона із синами, а за ними – постать В’ячеслава – чоловіка й батька з білими крилами ангела-охоронця. Таким вона бачить зараз свого коханого, таким бачать тата діти – Максим та Андрій, яким на день загибелі батька було 14 і 11 років

«Я ще раз піду на позицію, востаннє, бо моя черга…» – такими були прощальні слова її В’ячеслава, який не підозрював, що вирушає у найболючішу точку країни, щоб віддати Україні всього себе до останньої краплини крові і навіки стати Героєм.

«Нас вінчали чотири священники. Думалося, що то добра прикмета...»

Коли зустрічаєшся з дружиною загиблого захисника-Героя, то, зазвичай, мова найперше не про непоправну втрату, а про те, світле й незабутнє, що тепер, коли залишилася з «одним крилом», приходить у спогадах і гріє душу. Одне слово – про любов, з якої народилася сім’я. Із Світланою Хилюк, яка мешкає з двома синами в селі Прилісне на Маневиччині, ми вернулися до її юності, до того, як зустріла своє кохання:

– Славік – прилісненський, а я росла в Нових Червищах Камінь-Каширського району. Він приїжджав на роботу в наше село (в лісі працював), коли я закінчувала 11-й клас. Познайомилися в клубі, якраз на Великдень. Це був 2004 рік. Коли запропонував зустрічатися, то я ще й не зразу відповіла згодою, бо знала, що Славік і моя однокласниця мали кілька рандеву. Сказала: «У тебе ж є дівчина...»

Але сталося, як мало статися, коли доля зводить двох людей, котрим судилося піти по життю разом. І вже нічого не могло змінитися, незважаючи на те, що були й перерви в побаченнях, коли наступило міжсезоння робіт у лісі. Прийшла весна 2005 року й майбутня пара знову зустрілася. Й так тривало три роки. Світлана навчалася заочно у Волинському національному університеті – здобувала фах учителя початкових класів.

«Я тебе дуже люблю й хочу, щоб ти була моєю дружиною», – так покликав хлопець кохану заміж. Світлана з цього приводу каже:

– Ніби й не на часі це було, бо в травні в моєї старшої сестри було весілля. Але все вирішилося так, що 2-го серпня були «розпитки», як у нас кажуть, коли Славік приїжджав до нас уперше зі своєю мамою, у вересні – заручини, а 20 жовтня 2007-го ми одружилися. Церковний шлюб брали в храмі села Прилісне в неділю, 21-го. Таїнство вінчання особливо запам’яталося, адже наш шлюб благословив не лише настоятель місцевого храму, а й ще три священники з наших родин, які приїхали до нас на весілля.

Церковне вчення застерігає від пошуку «прикмет» у церковних обрядах, вважаючи це забобонами (міцність шлюбу залежить від любові, вірності молодят та їхньої спільної молитви, а не від кількості духовенства біля аналою). Світлана Хилюк знає це, але й сьогодні, згадуючи їхнє із В’ячеславом таїнство вінчання з багатьма священниками, все ж каже:

– Думалося, що то добра прикмета... І справді, в шлюбі ми були щасливими.

«Наше життя змінилося 24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна»

Після весілля молода сім’я жила трохи в батьківському домі В’ячеслава. Але в січні 2009-го почали винаймати хату. В лютому народився їхній первісток, Максим. А в 2011-му на світ з’явився Андрій. Ще три роки в цьому будинку жили, але власники виставили його на продаж.

– Постало питання знову повертатися до свекрухи (хоч, по суті, не було як, бо ж у Славіка є ще молодші брати) чи шукати якусь іншу квартиру? Закінчилося тим, що винайняли ми житло й почали збирати на свій будинок. Будуватися нам було дуже важко – з лісу, болота не вилазили, на ягодах своїми руками копійку заробляли. Та власними стараннями, з допомогою моєї мами й чоловікових батьків і з Божою поміччю в 2019-му вже перейшли в свою хату. У 2020 й 2021-му роках Славік їздив на заробітки в Польщу. Наше вже усталене життя змінилося 24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна. Ввечері нам подзвонили з сільської ради, щоб Славік з’явився у військкомат. Наступного дня він поїхав у Маневичі. 26 лютого його забрали.

Я ще цей раз, востаннє, піду на позицію, бо моя черга.

В’ячеслав Хилюк служив у 100-ій Волинській бригаді територіальної оборони. Якийсь час бійці охороняли кордон з білоруссю. А навесні 2023 року їх перекинули на Схід України.

– Славік і далі числився у цій же 100-ій бригаді, – розповідає дружина захисника-Героя, – але фактично служив в інженерно-саперному взводі іншої бригади, який мінував територію на Донеччині. Були виїзди на позиції і в Луганську область. Спочатку зовсім не телефонував. Бувало, що взагалі відключав мобілку, а як включав, то на короткий час. Тоді ми могли хоч трошки поговорити. Переживала за чоловіка, знаючи, яка то небезпечна робота сапера на війні. Та ще й на «нулі».

«Я ще цей раз піду на позицію, востаннє, бо моя черга»

А в квітні 2023 року батькові В’ячеслава Хилюка дали першу групу інвалідності. Світлана почали робити документи на звільнення чоловіка зі служби.

– На початку травня документи були зібрані, – розповідає жінка. – Славік у своїй частині написав відповідний рапорт. Я вже вислала йому й військові речі, які треба було здати. А десь четвертого чи п’ятого травня він мені сказав, що його черга йти на позицію. Тоді хлопці не взяли його з собою, бо він чергував цілу ніч. А от шостого травня, вранці, Славік знову подзвонив мені: «Я ще цей раз, востаннє, піду на позицію, бо моя черга».

Більш вони не розмовляли. За словами Світлани, завжди просила чоловіка хоч смайлика скинути, як повернеться з позиції, аби вона знала, що він живий. Цього разу не було ні смайлика, ні хоча б плюсика.

– Ніч минула в переживаннях, – пригадує Світлана. – Не втрачала надії, що вранці таки буде дзвінок. Я сама набирала раз за разом номер мобілки чоловіка. Гудки нібито йшли, але на них ніхто не відповідав. Оскільки була неділя – робочий день в бібліотеці, де працюю, то відправилася на роботу. Може, година минула, а то й менше, й тут до мене телефонує старший син, Максим, і каже: «Мам, ідіть додому». Я зразу не зрозуміла, чого то я маю йти додому. Ще допитуватися почала, чого він мене кличе. А син говорить: «Мам, тут із військкомату приїхали. Схоже, що тато загинув». Я своє продовжую: «Та не може бути такого! Вчора ж із ним розмовляла».

Додому Світлану довіз машиною менший брат чоловіка, Сергій, якого вона випадково зустріла, вийшовши з бібліотеки. Вдома вже стояли представники військкомату і сільської ради. Вони й повідомили, що В’ячеслав Хилюк загинув. Жінка ще не вірила (не хотіла вірити!), що її Славіка нема. Набирала номер його телефону. Гудки йшли, але дива не сталося.

Жінка повертається спогадом у травневу пору трирічної давності:

– Та потім хтось таки вийшов на зв’язок з бригади чоловіка і сказав, що це правда: Славік загинув. Далі я вже нічого не чула й не бачила... В понеділок, зранку, його вже привезли додому з Луцька. Це було восьме травня, а 9-го ми його похоронили, провели в останній земний шлях. Уже потім, після похорону, приїжджав побратим Славіка, який відправляв його тіло додому. Він розповів, що було 17 прильотів, що Славіку побило ноги. Я в розпачі йому говорила: «Як так – багатьом ноги в бою відриває, але ж вони живуть?!». І тоді побратим додав: «Славіку побило і внутрішні органи, й він стік кров’ю». Знаю, що був із чоловіком в одному підрозділі побратим із Каменя-Каширського (прізвища просто не пам’ятаю). Він мінував територію, й, коли почався обстріл, то осколок влучив йому в серце чи в голову, тож загинув на місці. А мій Славік після обстрілу ще більше як годину був живий. І побратими, навіть поранені, але легше, витягували його. А потім настала клінічна смерть. І 40 хвилин, коли він уже був у клінічній смерті, вони везли його в госпіталь до Лиману, надавали допомогу. Але врятували не вдалося.

«Це ж тепер я і за маму, й за тата»

Загинув В’ячеслав Хилюк в Діброві Луганської області.

– 26 травня чоловікові виповнилося б 38 років, – каже Світлана. – Ми думали, що от Славік приїде додому й ми відсвяткуємо його день народження. А ще дуже шкода, що він загинув 6-го травня, а 8-го прийшов наказ на його звільнення зі служби.

Світлана показує фото картини, на якому – вона із синами, а за ними – постать В’ячеслава – чоловіка і батька – їхнього ангела-охоронця. Таким вона зараз бачить свого коханого, таким бачать тата діти.

– Я дуже хотіла, щоб у мене була така картина, – каже жінка, – але не уявляла, що це конкретно має бути. І от дружина Сергія – молодшого брата Славіка – зробила мені такий подарунок на день народження. Коли я розкрила картину й побачила, що на ній, то розплакалася від розчулення.

І ще спогад про чоловіка – яким він був, яким залишився в пам’яті багатьох:

– Славік – дуже компанійський за натурою, завжди веселий. Його знають не лише в нас, на Маневиччині, а й загалом на Волині, як затятого футболіста. Якийсь час він грав за команду «Сойне». Це захоплення – з юності. Як вчився в старших класах, то виступав за волинську команду у Кузнєцовську на Рівненщині (нині – це Вараш). Тоді вони зайняли перше місце в Україні. А потім, коли вже сам не грав, то був арбітром на обласних поєдинках.

Мова зайшла про те, як живеться вдові захисника-Героя.

– Важко, – говорить жінка, яка вже більше трьох літ «летить з одним крилом». – Це ж тепер я і за маму, й за тата. Вдома є якась важка робота, а нема чоловічої підтримки. Але ж ми нічого змінити не можемо. Важко і фізично, і морально. Без перебільшення скажу, що два роки вставала і лягала зі сльозами. Мене рятувало те, що я маю роботу. Коли ти між людьми, то легше. А вдома я взагалі не могла знаходитися – куди не повернуся, то скрізь бачу свого Славіка.

А ось стосовно того, як сини сприйняли, переживають загибель тата, жінка каже:

– Андрій – молодший – все плакав і від мене не відходив, шкодував. Він – відкритіший, більше про свій біль розказував, до мене тулився. А старший, Максим, навпаки, замкнувся в собі й настільки боляче, зі страхом, все сприйняв, що навіть до домовини Славіка не підійшов. Сказав: «Хочу запам’ятати тата таким, яким його знав». На похоронах, звичайно, був – і в церкві, й на кладовищі. У нього вже такий підлітковий вік, коли, мабуть, і заплакати не дуже просто.

Бачу, що Світлана так і не скинула чорної хустки. Коли звернула на це увагу, жінка сказала:

– Чорна хустка – це ще одна біда: місяць тому померла моя мама. Завезли ми її в лікарню із запаленням легень. Хоч спочатку нічого не прослуховувалося й кашлю не було. А закінчилося реанімацією, де ми з сестрою по черзі сиділи, ночували. Нирки відмовили, й 5 квітня вона померла, маючи шістдесят п’ять років.

Сталося так, що прислів’я: «Біда одна не ходить» нагадало Світлані про себе не раз після того, як загинув чоловік. У неї виявили онкозахворювання:

– Лікарі сказали, що це – від нервів. Мене прооперували, й, дякувати Богу, – все нормально. Хоч непросто викарабкатися з тої прірви, в яку загнало життя.

...Рятувало Світлану те, що до волонтерства долучилася – зокрема, сусідки покликали до себе, й вони маскувальні сітки плели для захисників України. А ще допомагав і допомагає ангел-охоронець, яким є для неї чоловік навіть тепер, коли вже на Небесах:

– Ми ж і посваритися з ним не могли. Якщо і траплялися якісь суперечки, то Славік за якусь мить приходив – говорив, сміявся. І часто, вже в подружжі, освідчувався. Казав: «Ти навіть не уявляєш, як я тебе люблю». У нього в телефоні я була записана: «Сонечко».

Так було – так і залишилося. Щоб карточка не пропала, Світлана регулярно поповнює рахунок. Хоч добре знає, що вже не подзвонить чоловік, не почує вона голосу свого коханого.

Катерина ЗУБЧУК .

Зараз також читають: Наказавши побратимам відходити, поранений воїн з Волині Василь Саливончик залишився на полі бою з однією гранатою…

Волинські