Дві виконані обіцянки сержанта В’ячеслава Пашкова

22 червня 2026 р. 14:58

22 червня 2026 р. 14:58

«Я в житті давав усього дві обіцянки – тобі при одруженні і державі на початку строкової служби, а слова треба дотримуватись», – казав Славік, коли на самісінькому початку повномасштабного вторгнення після оголошення воєнного стану спокійно пішов до ТЦК. В цей час у нього стояла зібрана дорожня сумка, з якою мав вирушати до Німеччини на роботу. Свідомо не шукав можливості вискочити з країни, а узявши речі, відбув за розподілом спочатку на полігон, а потім до 115-ї ОМБр.

Оскільки мав сержантське звання та відповідну підготовку, ще під час навчань очолив відділення з десяти осіб, отримав у розпорядження бойову машину, разом з побратимами пройшов бойове злагодження.

Перше важке випробування чекало підрозділ у Сєвєродонецьку. Тоді з ними не було кілька тижнів зв’язку – хлопці «тримали Сєвєр», допоки не надійшов наказ покинути місто. Виходив останнім, щоб бути впевненим, що всі його підопічні вже у безпеці. Але перед цим насварив і змусив їх зібрати безладно розкидані бойові комплекти та харчі, бо принципово вважав, що до усіх запасів слід ставитись бережливо і відповідально. Пишався тим, що вдалось майже повністю зберегти ввірений йому підрозділ, але важко переживав втрату побратима – молодого хлопця. Сердився, що загибель не можна підтвердити свідченнями, хоч і рапорти були подані.

Він дуже любив військову справу і не раз рятував хлопців у важких ситуаціях, застосовуючи правильну стратегію. Вони самі про це розповідали. Завжди казав про службу: «Це моє». Не відкрито, але помітно засуджував тих, хто здавався в полон. На фоні таких подій наголошував, що нам за нього ніколи не буде соромно. Лише минулого року родина отримала відео зачитування одного з наказів по бригаді, де йшлось про формування груп для виконання завдань, і коли серед бійців прокотилась хвиля невдоволення, сказав коротко, як відрубав, мовляв, присягу всі давали.

Другою і останньою важкою точкою стали позиції біля Донецького аеропорту. Допоки з протилежної сторони стояли так звані ополченці, особливих подій не відбувалось. Але восени на ці території посунуло підкріплення з росіян та кадирівці. Наш укріпрайон, прозваний «великим мурашником», вони знищували швальними обстрілами та наступом. Десятки зниклих безвісти у той період налічувала бригада. У паніці військові масово відмовлялись йти на позиції, бо знали, що шанси повернутись мізерні. В авральному порядку формували нові підрозділи для виконання окремих завдань, залучаючи до них новачків, механіків, вояків з інших бригад. Перед зникненням Славік тільки-но вийшов з позицій, але на них заходила нова група, тож повернувся з ними назад, аби на місці все розказати й показати. Удень відійшов на два кілометри та зателефонував додому. В трубці чулись постійні обстріли і вибухи, але він говорив спокійно – і до війни людина звикає.

Традиційно на завдання виходили вночі, невеликими групами. Та ніч поблизу селища Опитне стала фатальною. Спочатку дрони, потім мінометний вогонь… Наступного дня дві родини, у Володимирі та Любешові, отримали страшні звістки про втрату – за попередніми дорученням дружинам зателефонували побратими. Він виконав свій обов’язок до кінця.

Офіційна позиція бригади – зниклі безвісти. А вже через кілька днів ворожі канали рясніли повідомленнями, що ці території захоплені і бойовики проводять зачистку.

За три роки і 8 місяців – стос листів і звернень до всіх можливих служб і організацій, тисячі оглянутих фото загиблих і полонених, якими у своїх пабліках щедро ділились росіяни, примарні надії, коли з десятків зниклих у той період хтось з’являвся, звіряння списків з кожного обміну. Дива не сталось. Чи, може, сталось? У лютому минулого року з масового захоронення під селищем Водяним були передані 300 неопізнаних тіл. Більш як рік тривала ідентифікація за ДНК, і аналіз двічі показав збіг – 99,9% схожості з сином і мамою. Нині Герой повертається додому на щиті, але непереможеним.

Таким мужнім Героєм назавжди залишиться у пам’яті наш чоловік, батько В’ячеслав Пашков, який завжди дотримував свого слова і залишився вірним обов’язку.

Юлія ПАШКОВА

Волинські