Соратниця громадського діяча, активістка, лідерка жіночого руху у Володимирі Ніна Річинська

24 червня 2026 р. 12:42

24 червня 2026 р. 12:42

У залі єпископської кафедри Успенського собору Союз українок провів просвітницький захід, присвячений роковинам смерті Арсена Річинського – громадського і церковного діяча, лікаря та активного учасника українського національного руху. Втім, ця подія стала нагодою згадати не лише про Арсена, а й про жінку, яка багато років була його соратницею та поділяла прагнення служити українській справі – Ніну Річинську (Прокопович).

З діяльністю Союзу українок родина Річинських пов’язана особливо тісно. Ніна очолювала володимирську філію організації та належала до числа найактивніших представниць українського жіночого руху на Волині. Подружжя об’єднували не лише сімейні узи, а й спільна праця задля розвитку української культури, освіти та громадського життя. Ніна Прокопович – жінка з  бездоганною репутацією, відкрита, щира і товариська – зуміла стати чудовою мамою і ідеальною жінкою для громадського діяча, якого переслідували всі каральні органи того часу. Навіть володимирська газета «Свѣтъ Истины», яка тоді була головним релігійним виданням, лила ненависть до Річинського під виглядом «віри».

Варто розгорнути пожовклі сторінки цього двотижневика, що видавався в жовтні 1927 року, як стає зрозуміло: «русскій міръ» розмовляв мовою ненависті ще століття тому. Це не була газета для молитви, а посібник із дегуманізації всього українського, надрукований на Цвентарній вулиці (нині Ладомирська). Чого варто лише речення: «Только украинцам, даже Христа и Богородицу одевшым в вишитыя сорочки, так ненавистен церковно-словянский язык».

Центральним об’єктом цькування редакції став Арсеній Річинський – борець за автокефалію української церкви. Оскільки інтелектуальних аргументів проти нього не знайшлося, у хід пішов важкий дивізіон церковної пропаганди. У статті «Украинскій Церковный Совдеп» прямо звинувачують у криміналі: «Во главѣ коего сталъ акушеръ Рѣчинскій. Послѣдній въ 1926 году былъ судимъ за преступленіе, граничащее съ дѣтоубійствомъ: за одно это преступленіе онъ подлежитъ отлученію отъ Церкви…»

Коли пропагандистська машина втомлювалася від політики, вона перемикалася на жінок. Стаття про «Конкурси краси» –  це справжній шедевр патріархального шовінізму. Тут володимирські клірики порівняли жінок із породистими тваринами, обурившись, що ті сміють показувати свою вроду: «Мы привыкли къ выставкамъ лошадей, коровъ, собакъ, птицъ, даже свиней… Но вотъ въ наше „просвѣщенное“ время… додумались до выставокъ женщинъ. Женщина сама добровольно дѣлаетъ изъ себя живой товаръ… это – ея полное оскотиненіе».  І це пишеться в місті, де волинянки вже тоді активно включалися в громадське життя.

Де ж познайомилися Арсен Річинський та Ніна Прокопович? Тут є дві версії: в Острозі, коли Арсен створив і був диригентом вчительського хору, або в Ізяславі, коли працював в повітовій лікарні.

Їхня донька Людмила залишила такий спогад про ті події: «У 1920 році прийшли на Волинь більшовики. Почали виявляти і арештовувати тих, хто був за українську ідею. Особливо це налякало сім’ю Кореневичів, з якою мав тісні зв’язки  Річинський. Пішов поголос, що в місті Ізяславі розстріляли петлюрівця, вчителя єврея біля школи. Тоді мама сховала Арсена на дах хати… В Ізяслав за дипломом прийшла Ніна. Очевидно, вона дуже його кохала. Ризикуючи життям, мама диплом заховала в косах. Зайшла до дядька і довідалась, що його розстріляли більшовики. Тато на даху у селі  Васьківці сидів з тиждень, а потім пішки ночами почав добиратися до Тростянця, там більшовиків не було»

А далі дорога пролягла на Волинь, у село Тростянка Луцького повіту. Весілля відбулося 11 липня 1921 року. А в 1922 році подружжя приїжджає до Володимира. Арсен знайомиться з відомим лікарем Святославом Полянським, заводить дружбу з адвокатом Михайлом Бартківим, сотником УНР Юхимом Бундою, власником народного кооперативу Юрієм Хомою, працівником українського банку Хризантом Озеровим, істориком Олександром Цинкаловським, священником  Дем’яном Герштанським, а пізніше – керівником партії УНДО  Романом Могильницьким.

Ніна дружить з Тетяною Озеровою, з якою знайомиться випадково, знімаючи по сусідству житло. Потоваришувала вона з Оленою Грабарчук, яка стала найкращою подругою, дружиною власника млина і зв’язковою ОУН Лесею Паєвською, Лідією Луговою, галичанкою, яка приїхала до на в місто на практику в кооператив народної торгівлі, союзянками Дорою Полянською, Оленою Березовською, Вірою Червінською.

На Волині Союз українок почав активно розгортати свою діяльність у 1927 році. За кілька років його осередки створилися у Луцьку, Володимирі, Ковелі, Горохові, Дубні, Крем’янці та десятках сіл. Для польської адміністрації це була звичайна жіноча організація, однак для українського населення вона стала осередком громадського життя і місцем, де можна вільно говорити українською мовою, читати українські книжки та відчувати себе частиною великої української спільноти.

Союз українок діяв на Волині до вересня 1939 року, коли його діяльність припинив прихід радянської влади. У Володимирі офіційно Союз українок відкритий у 1930 році, а в 1932 році ця організація приймала в користування для себе і своїх членів конфісковані речі забороненої польською владою «Просвіти». З протоколу, який датується 16 листопада 1932 року, дізнаємося: «Все майно і діловодство товариства «Просвіти», яке досі було опечатане в її помешканні в соборних будівлях, для кращої його консервації передаються не переховування Союзу українок. За переховування переданого майна Союз українок не побирає з товариства «Просвіта» жодної плати, тільки забезпечує собі право широкого і постійого користування всього цього майна без жодних обмежень».

Майже кожен осередок мав драматичний або хоровий гурток. Союзянки ставили вистави, організовували концерти, шевченківські вечори, свята матері, відзначення роковин українських письменників. Для багатьох волинських сіл це були єдині українські культурні події року.

Особливо урочисто відзначали шевченківські дні. У березні осередки Союзу українок прикрашали зали вишитими рушниками та портретами Кобзаря, читали його поезії, ставили театральні композиції та співали українських пісень.

Та якою б яскравою не була Ніна Річинська, вона все одно лишалася в тіні свого чоловіка. Декілька цікавих фактів про цю жінку випливає з листа, якого вона писала у вересні 1963 року до голови правління Верховного суду СРСР, де зазначає, що будинок в якому жила з чоловіком на вул. Луцькій 52, належав особисто їй, а вона на момент арешту чоловіка була вчителькою на вулиці Островецькій і працювала там до 13 квітня 1940 року. З доньками Ярославою і Людмилою вивезена в селище Озерне Північно-Казахстанської області. Там більше п’яти років пропрацювала в колгоспі. Також є запис, що в 1941 році комендант НКВД цього селища сказав, що вона не вважається арештованою, на неї не має жодної справи, отож може їхати додому. Але розпочалася Друга світова війна і Володимир вже був окупований німцями. Лише у листопаді 1945 року вона з доньками повернулася у місто і почала працювати на гідроелектростанції, спочатку агрометтехніком, а потім – старшим гідронаглядачем. Проживали вони на території консервного заводу, тулилися в одній кімнатці. А перша метеостанція у Володимирі знаходилася на березі Луги за вулицею Київською, де був колись Михайлівський монастир.

Коли Арсен Річинський відбув 10 років покарання і його  відправили в Кизил-Ординську область, дружина поїхала до нього. Спочатку чоловік працював в м. Казалинське, потім в селищі Кармакчи – завідував пологовим будинком У квітні 1956 року Арсен помер від крововиливу, Ніна залишилася з молодшою донькою і сином чоловіка від жінки-кримінальниці. Старша дочка Ярослава уже закінчила в Ташкенті фармацевтичний інститут і влаштувалась на роботу в аптеці. Ніна Павлівна пропрацювала на залізничній станції Джусали ваговиком 11 років. В 1962 році молодша донька Людмила закінчила педінститут і вся родина повернулася у Володимир. Ярослава працювала в аптеці № 29  асистентом, а Людмила – вчителькою у Нововолинську.

Річинська просила суд повернути їй її будинок,  адже офіційно не була заарештована, кримінальної справи на неї не має, доньки працюють на державних роботах, але квартир не мають. Її прохання не задовільнили, адже в будинку проживали чотири інші родини.

Ніна повторно просить повернути їй майно в 1988 році. Рішенням Володимир-Волинського суду від 24 серпня 1989 року вона визнана власницею конфіскованого  помешкання.

Ніна Річинська прожила довге життя. Майже на 40 років пережила Арсена. Помела 18 грудня 1995 року. Вона ніколи не нарікала на свого чоловіка, виростила гідно його позашлюбного сина, і ще мусила була доводити державі, що спроможна його прокормити, аби не забрали в інтернат.

Орися ВОЗНЮК,

завідувачка сектору обліку, паспортизації та наукових досліджень ДІКЗ «Стародавній Володимир»

Волинські