Переніс 24 операції та виховує шістьох дітей: історія ветерана Сергія Богданова, який відкрив сервіс у Луцьку

26 червня 2026 р. 09:56

26 червня 2026 р. 09:56

Сергій Богданов — ветеран 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади. На фронті чоловік дістав важке поранення, пережив клінічну смерть і 29 днів перебував у комі. Лікарі буквально збирали його по частинах — Сергій переніс 24 операції, втратив частину внутрішніх органів, отримав кісту головного мозку та епілепсію, з якою тепер мусить жити щодня.

Попри важку інвалідність, проблеми з виплатами державних компенсацій та бюрократію, чоловік не впав духом. Разом із коханою дружиною він виховує шістьох дітей і крок за кроком будує власний бізнес у Луцьку. Нещодавно Сергій відкрив шиномонтаж та сервіс із заправки автокондиціонерів, де пропонує особливі знижки та безкоштовні акції для своїх побратимів.

В інтерв'ю журналістам ВСН Сергій Богданов відверто розповів про повернення з того світу, боротьбу з наслідками пережитого на фронті, ставлення суспільства до військових та про те, чому попри все варто йти тільки вперед.

— Сергію, розкажіть трохи про себе. Звідки ви родом і чим займалися до того, як одягнули однострій?

— Мені 35 років, народився у селі Переспа Рожищенського району. Свого часу трохи прожив в Італії, але повернувся назад в Україну. Одружився, згодом розлучився. Займався вантажними перевезення та монтажем. А потім пішов на війну. Служив у 95-ій десантній бригаді в Житомирі. Відвоював, повернувся після дуже важкого поранення.

— Повернення до цивільного життя для багатьох стає новим випробуванням. Як ви шукали себе в бізнесі?

— Спершу хотів спробувати відкрити повноцінне СТО, але не вийшло. Потім накупив фур, думав займатися логістикою — але й тут справа не пішла, машини стоять, бо катастрофічно немає водіїв. Насправді я просто припустився помилки: коли отримав перші виплати за поранення, ще не адаптувався до цивільного життя.

Найбільше боявся ці гроші просто «проїсти», бо якщо вони лежать у тумбочці — ти постійно береш звідти, а назад нічого не кладеться. От і вклав усе, що мав — майже 47 тисяч доларів.

Але назад я ніколи не повертаюся. Вирішив діяти інакше: знайшов приміщення, взяв в оренду обладнання для шиномонтажу та заправки кондиціонерів і працюю сам на себе. Офіційно відкрився буквально нещодавно, 27 червня буде рівно 2 місяці. Перед тим, як підписати договір оренди, я особисто ходив навколо, рахував, скільки машин стоїть у дворах поблизу, прораховував відсоток потенційних клієнтів. Ризикнув. Дружина три дні не знала, чим я займаюся, а зараз ні вона, ні я про це не шкодуємо. Це рятує, адже є робота, і дурне в голову не лізе.

— Ви згадали про важке поранення. Що саме довелося пережити і як це вплинуло на здоров’я зараз?

— Поранення було надважким. 29 діб провів у комі. Переніс 24 операції. Наразі не маю багатьох внутрішніх органів, маю кісту головного мозку і пожиттєву епілепсію. Тричі на день я змушений приймати ліки, які купую суто за власні кошти — держава їх не компенсує. Але найголовніше — не падати духом.

— Військові часто стикаються з нерозумінням та проявами ПТСР. Як ви та ваші побратими проходили цей етап адаптації?

Пройшов, і знаю, як це важко. Коли ми йшли на один із штурмів, із 23 хлопців живими винесли тільки трьох, решта 20 — загинули. Після поранення ми з побратимами зібралися і просто поїхали на місяць у ліс. Нам потрібно було побути разом, якось розвантажити психіку, виплакатися та висловити все, що боліло. Це допомогло, через 30 днів кожен повернувся і почав шукати себе в цивільному житті.

На жаль, часто хлопці після фронту намагаються втамувати цей біль алкоголем, але це дає лише тимчасове полегшення. Коли протверезієш — стає ще гірше, і вийти з цього самотужки майже неможливо.

У мене є близький побратим, який через важкі переживання сильно пристрастився до чарки. Дійшло до межі, вдома почалися серйозні конфлікти. Я тоді був на Закарпатті, сів у машину, серед ночі приїхав і забрав його. Сказав, що допоможу, але за умови, що їдемо кодуватися. Він погодився, взяв себе в руки і вже два роки взагалі не вживає. Зараз отримав групу, придбав квартиру, має хорошу роботу і повністю повернувся до нормального життя. Його родина досі мені дякує.

— Чи відчуваєте ви підтримку для ветеранів з боку держави?

— Якщо почитати закони, то все красиво. А на практиці доводиться за все боротися. Я рік часу особисто вибивав свою пенсію та належні виплати. Мені їх ніхто на тарілочці не приніс.

Я чудово розумію пацанів, які дістали поранення, звільнилися, поїхали до себе в село, юридичних тонкощів не знають і роками чекають, що їм якісь кошти капнуть на картку. Без активних дій цього не станеться. Поки ти сам не будеш оббивати пороги й вимагати свого — ніхто нічого не дасть. Це велика проблема, бо за цей час хлопці залазять у шалені борги в надії на майбутні виплати, а коли вони будуть — невідомо.

— Що ви можете сказати щодо ставлення цивільних до військових та ветеранів?

— Скажу так: війна не змінює людину кардинально в гірший бік, вона просто загострює те, що вже було всередині. Якщо чоловік до фронту мав якісь шкідливі звички, слабкості чи схильність до агресії — там це просто прогресувало. Я от не мав згубних залежностей до війни — то я й зараз цим не займаюся.

Найбільше, кому я хочу подякувати в цьому житті — це жінкам. Тим дружинам, які нас приймають такими, як ми є, які не бояться бути поруч із ветеранами після всього пережитого. Це викликає величезну повагу, адже без надійного тилу військовому дуже важко.

Звісно, бувають і неприємні винятки: знаю випадки, коли хлопці поверталися з полону, а виявлялося, що родини розпорядилися їхніми грошима не зовсім чесно... Але мені з дружиною пощастило, у нас повне взаєморозуміння. Я одружився вдруге, у нас на двох шестеро дітей. Їх треба забезпечувати та ставити на ноги, тому варіанту «здатися» у мене просто немає.

— Розкажіть детальніше про ваш сервіс. Які послуги надаєте і чи є якісь бонуси для військових?

— Працюю сам на себе. Закупив повністю нове обладнання — один лише сучасний апарат для заправки кондиціонерів обійшовся у 130 тисяч гривень, а загалом вклав понад 160 тисяч. Спеціально проходив навчання, бо до цієї справи треба підходити грамотно: не просто дозаправляти фріон, а спочатку повністю викачати старий, зробити вакуумацію (очищення системи), замінити масло і тоді заправити.

Я створив спеціальну групу для побратимів. Для ветеранів у мене діють особливі ціни: шиномонтаж легкового авто — 600 грн, бус чи джип — 750 грн. На заправку кондиціонерів фріоном для військових діє знижка 25%. Робимо й дрібний ремонт: заміна колодок, амортизаторів тощо. Згодом хочу запустити акцію — «кожна 10-та послуга безкоштовна», як у кав'ярнях із картками для штампів.

— Які плани на майбутнє? Чи плануєте розширювати бізнес?

— Плани великі, я постійно прошу власника ділянки, щоб він швидше добудовував приміщення. Тут має бути двоповерхова будівля. Моя дружина — перукарка. Плануємо до зими відкрити тут ще й перукарню та манікюрний кабінет для неї, а також затишну міні-кав'ярню, де люди зможуть перекусити, поки чекають на авто. Ближче до холодів було би добре докупити обладнання для професійної промивки пічок та всього двигуна автомобіля. Головне — мати бажання й нічого не боятися. Завжди йти тільки вперед.

Нині Сергій переконаний, що попри всі пережиті штурми, кому, десятки операцій та бюрократичні труднощі, найголовніше для ветерана — не закриватися в собі й не піддаватися зневірі. Найкращими ліками від важких спогадів для нього стали надійний сімейний тил, відповідальність за шістьох дітей та власна справа, яка щодня змушує рухатися далі.

• «У Луцькому ТЦК сказав: візьміть куди-небудь»: історія ветерана з Краматорська, який став бійцем волинської «сотки»
• Як «Фінський Джміль» через волинських друзів став ворогом Кремля та волонтером для ЗСУ
• «Бокс — це квиток у світ»: тренер Борис Жайворонко з Луцька про пів століття на рингу

Волинські