«Це – помста»: 22-річна Ірина вирушила на фронт після загибелі чоловіка

28 червня 2026 р. 09:17

28 червня 2026 р. 09:17

Павло «Барні» Колобаєв не хотів, щоб кохана йшла у військо, але після його загибелі Ірина «Білка» Колобаєва вирішила продовжити справу його життя.

«От коли закриється моя труна – тоді ти підеш в армію», – так оператор розвідувальних дронів Павло «Барні» Колобаєв казав дружині щоразу, коли вона просила допомогти їй теж долучитися до війська. Він воював із 2018-го, добре знав, що таке війна, і намагався уберегти її від того, через що проходив сам

Сьогодні Ірина «Білка» Колобаєва керує FPV-дронами у складі 63-ї окремої механізованої бригади. Вдовою вона стала у 20 років. Через два тижні після того, як поховала свого чоловіка, вона вирішила: буде «помста» і «квиток в один кінець». Каже, що чоловік колись дав їй позивний і показав «собачі стежки» Лиману – ніби заздалегідь готував до того, що вона піде його шляхом.

Свою історію Ірина Колобаєва розповіла «Радіо «Свобода».

– Ви одружилися на Донбасі, під час повномасштабної війни. Чому вирішили зробити це саме тоді і саме так? – запитала в Ірини Колобаєвої журналістка «Радіо «Свобода».

– Для мого чоловіка було принципово, щоб я носила його прізвище. А я завжди тримала в голові, що якщо з ним щось станеться, я не матиму змоги приїхати до нього – у госпіталь, лікарню, куди завгодно. Бо хто я – дівчинка, яка його дуже любить? І ми раді, що все сталося саме так…

О пів на сьому ранку вони з хлопцями повертаються із позицій… А тієї ночі був приліт. Світла немає, води немає, їсти немає чого. І ми такі: «Поїхали в Слов’янськ покатаємося». Ну, поїхали. «А може, одружимося?» Ну, поїхали. У мене був костюм його побратима і тапочки зі слов’янського ринку. Це було дуже романтично.

– Він був у військовій формі?

– Так. Брудній. Але найголовніше, що нам було комфортно одне з одним. Тому те, як на нас дивилися – як на якихось трохи притрушених – та й нехай. Нам було «ок». Насправді ми домовилися повінчатися вже після війни – коли трохи оговтаємося, прийдемо до тями. Ми мали це зробити красиво, вже як слід: із сукнею, костюмом, родичами, оркестром – з усім на світі...

– А чому чоловік не хотів, щоб ви також долучилися до війська? Які в нього були аргументи?

– До того, як потрапити в батальйон, де зараз служу я і де служив він, чоловік був у іншому підрозділі, в іншому роді військ. І, здається, з чотирьохсот чи п’ятисот людей там вижили лише 47. Він був на похованнях більшості своїх товаришів. Людей, які були йому як родина. І кожна така втрата була для нього настільки важкою, що мені здавалося: після цього він уже просто не зможе прийти до пам’яті.

У критичні моменти, коли я вже на межі, ми з Павлом ніби починаємо працювати разом.

Тому він дуже не хотів, щоб мені довелося пережити щось подібне. Він прекрасно розумів, що якщо я потраплю до війська, то не сидітиму десь на небойовій посаді. Що я сунутиму свого носа приблизно туди ж, куди постійно сунув його він. Це будуть якісь «заварушки», якісь «авантюрки», робота на позиціях. Буде дуже весело, дуже страшно і дуже небезпечно.

І він дуже мене любив. І, можливо, просто хотів трохи поберегти свою нервову систему.

– А є щось, чого вас навчив чоловік і що зараз вам стає в нагоді?

– Коли ми навіть інколи вибиралися на прогулянку – це було рідко, але було – ми не ходили центральними дорогами Лимана. Він пояснював це тим, що ми гуляємо «собачими стежками» міста, щоб я на випадок чого знала ці шляхи. Він, скоріш за все, вже тоді розумів, що я буду тут працювати. І він навчив мене орієнтуватися в місті. І це, насправді, дуже мені потім допомогло.

– Як ви дізналися про його загибель?

– Мені подзвонила мама того ж дня... У неї – істерика, вона не може нормально говорити.

Вдовою я стала у 20 років. Дев’ятий день після поховання мого чоловіка припав на мій день народження. Що було потім – майже два місяці – мені важко відповісти. Я пам’ятаю, що я страшно пила. Це я пам’ятаю дуже чітко. Щоб не зійти з розуму остаточно, я влаштувалася на роботу – у звичайний сільський магазин, продавцем. Працювала там місяць. І це, чесно, мені тоді допомогло не поїхати «кукухою» остаточно.

Сказати, що я довго не могла повірити – ні. Розуміння прийшло одразу. Бо ми про смерть говорили ще за життя. Це була тема, яка в нас звучала часто. Він ніби готував мене до того, що якщо одного дня подзвонять і скажуть… Він намагався навчити мене з розумінням приймати смерть. І коли мені подзвонили – я одразу зрозуміла, що це – правда. Що це сталося.

Тоді найважче було просто вижити. Бо мені здавалося, що я можу просто з’їхати з глузду, або зробити щось із собою. Якщо люди не намагаються зрозуміти – а вони й не намагаються, бо їм це незручно, некомфортно, єдиною підтримкою для вдови може стати лише така ж вдова. Бо тільки вона справді розуміє.

Усі друзі, знайомі з цивільного життя… їм було байдуже. Я перестала їх розуміти, а вони навіть не намагалися зрозуміти мене. І на цьому спілкування фактично закінчилося. На жаль. Якщо говорити про суспільство в цілому – рано чи пізно війна прийде у їхні двері.

– Так, а ось той момент, коли у вас у голові щось переключилось і ви вирішили, що маєте бути у війську. Коли це сталося і чому?

– Напевно, це було десь через два тижні після поховання. На другому тижні я вже трохи почала приходити до тями, і зрозуміла, що це буде помста і виконання обіцянки. І тоді ж одразу прийшло розуміння, що це буде квиток в один кінець. Моя мама це розуміла, і тато теж розумів. Змінити нічого не могли, але розуміли.

– Чим стала для вас армія?

– Домом! Сім’єю! І насправді мені дуже важливо підтримувати з ними хоч якесь спілкування, бо без них мені важко. Минає трохи більше тижня відпустки – і я вже хочу назад, до них. Я обожнюю людей, з якими працюю. І обожнюю свою роботу.

– Що ви відчуваєте, коли керуєте дроном?

– Що працюємо для піхоти і за піхоту. Ми – одна з основних підтримок наших хлопців. І коли надходить доповідь, що на одній із позицій є контакт із ворогом, піднімаються наші борти, ми вилітаємо на пошук – щоб, не дай Боже, з нашими хлопцями нічого не сталося. Тому це величезна відповідальність, бо на тебе розраховують. Це і великий тиск. І фізично це дуже важко, бо людей на позиції небагато, а працюємо ми 24/7: нічні чергування, денні чергування.

Якісно працювати у FPV-розрахунках може тільки людина, яка всією душею любить те, що робить. Бо дуже багато тримається на самодисципліні і бажанні постійно розвиватися. Це – робота, яка вимагає колосальної включеності.

– Що з вашого досвіду можете зараз згадати як щось знакове?

– Ще в мене є особиста історія, яку я завжди казала, що розповідатиму дітям. У мене є підтверджений ворожий пілот. Це дуже цінно. Перший у батальйоні. Перший! Я як перша дівчина-пілот у батальйоні – і в мене перший підтверджений пілот.

– Чи є у вас відчуття, що ви продовжуєте справу свого чоловіка і захищаєте те, що було важливим для вас обох?

– Так. Мені страшно повторити його долю, але водночас я з великою любов’ю і відповідальністю ставлюся до справи всього його життя. Я живу не втратою, а пам’яттю і відповідальністю, бо ношу його прізвище. І це, насправді, дуже велика відповідальність. Іноді мені здається, що в критичні моменти, коли я вже на межі – думаю: ще трохи, і я або зірвуся, або просто фізично вирублюсь від втоми. В такі моменти ніби ми з ним починаємо працювати разом.

Я на роботі часто або згадую, як він поводився в подібних ситуаціях, або намагаюся уявити, як би він діяв. Я його дуже добре знала, тому це як внутрішній орієнтир.

Волинські