Говорить катівня: Володимир-Волинська тюрма в історії міста

28 червня 2026 р. 14:05

28 червня 2026 р. 14:05

У ці червневі дні минає 85 років, не лише від початку німецько-радянської війни, а й з трагічної сторінки – розстрілу в’язнів Володимир-Волинської тюрми. Відступаючи перед натиском вермахту, радянська влада спішно виконувала вироки у тюрмах Західної України. Постріли лунали й у Володимирі.

В’язниця була збудована у 1830-х роках на території дитинця давнього Володимира. Протягом свого існування вона перебувала під владою російської імперії, Польщі, Німеччини та СРСР. Незалежна Україна ніколи не використовувала її як пенітенціарний заклад.

У міжвоєнний період, коли Волинь входила до складу Польщі, у в’язниці утримувалися як кримінальні злочинці, так і політичні в’язні, зокрема українські націоналісти та комуністи. Після приєднання Волині до СРСР у 1939 році заклад став в’язницею №2 НКВС УРСР, яку охороняв 233-й полк конвойних військ НКВС.

У червні 1941 року в’язниця була переповнена: при ліміті 115 осіб тут утримувалося 333. Після початку німецько-радянської війни радянське керівництво планувало евакуацію ув’язнених до східних областей СРСР, однак через швидкий наступ німецьких військ реалізувати цей план не вдалося.

Частково відомості про події червня 1941 року містяться у розсекреченій у 2011 році справі КДБ. Зокрема свідок тих подій, Федір Голота з села Микуличі повідомляв, що ув’язнених виводили з камер групами, після чого на подвір’ї було чути постріли. За свідченнями, страти відбувалися у підвальному приміщенні, а тіла складали у заздалегідь підготовлену яму та пересипали вапном.

Серед встановлених жертв розстрілів були священник Франц Рудковський, учитель Кирило Замулко, діяч ОУН Олексій Шклярук, колишній старшина Армії УНР Юхим Бунда, Іван Венгорський, бухгалтер з Микулич та інші мешканці Володимирського повіту. Частину тіл родичі змогли впізнати та поховати. Деякі загиблі поховані у спільній могилі на Ладомирському кладовищі.

Після повернення радянської влади у 1944 році в’язниця продовжила функціонувати. Тут утримувалися учасники українського підпілля та інші політичні в’язні. Важливим епізодом став бунт смертників 4 грудня 1944 року. За спогадами колишнього в’язня Василя Горуна, у камері №13 перебувало 42 таких засуджених. Увечері в’язні напали на охоронців, захопили частину камер, однак втеча не вдалася. Після її придушення організатори зазнали репресій.

За свідченнями Василя Горуна, у 1944–1945 роках у в’язниці страчено близько 130 осіб. Розстріли проводилися переважно вночі після формального оголошення вироку або відмови в помилуванні.

Капітан Червоної Армії, котрий сидів у тюрмі за зґвалтування і якого тюремники мали за свого, переповів Василю Горуну, як відбувалася страта: “З камер на розстріл забирали вночі. Всіх кидали в ізолятор- карцер, а вже звідти по одному приводили в кабінет начальника тюрми, де, крім нього, їх чекали прокурор, представник НКВД і лікар. Приведеного запитували прізвище, ім’я, по батькові, змушували розписатись на чистих аркушах паперу, після цього начальник тюрми брав папку, в якій знаходилась вся документація. Розкривав її і зачитував кожному одне й те ж: «Вас Верховна Рада СРСР помилувала. Відправляємо у Луцьк, там є вільні камери. Треба пройти медогляд. Роздягайтесь!» Коли людина, скинувши з себе одяг, підходила до лікаря, той брав за вуха, заглядав у очі, прикладав слухавку до грудей, велів закрити очі, відкрити рот і промовити „а-а”. В цей час в його роті блискавично опинявся гумовий корок, а з камери, де був уже згадуваний капітан, вискакували енкаведисти, хапали жертву під руки, волокли на місце страти. Стріляли в потилицю під валом, в якому були льохи, де зберігалась картопля, морква, капуста, буряки й інша городина для тюремної кухні. Розстріляний лежав у цім льосі ще добу, а потім кудись його забирали: чи біля тюрми закопували, чи в іншому місці. Обов’язки капітана полягали в тому, щоб зайти до камери, зібрати одяг і взуття розстріляних і віднести на склад”.

У 1954 році в’язницю ліквідували, а у приміщенні розмістили туберкульозну лікарню, яка функціонувала тут до кінця 1980-х років.

Особливе значення для вивчення історії в’язниці мають археологічні дослідження. У 1997 році поблизу східного валу було виявлено 97 людських поховань.

Подальші розкопки проводилися у 2010–2015 роках за участю українських та польських археологів. У результаті досліджень на території дитинця виявлено 14 братських могил, у яких знаходилися рештки 2802 осіб. Серед загиблих були чоловіки, жінки та діти. Антропологічний аналіз засвідчив наявність численних вогнепальних поранень черепів, а також слідів ударів тупими предметами. Поряд із рештками знайдено польські військові ґудзики, жетони, монети, предмети побуту та особисті речі.

Знахідки свідчать, що значну частину жертв становили громадяни Польщі, які стали жертвами радянських репресій у 1939–1941 роках. У 2013 році відбулося перепоховання ексгумованих останків на Федорівському кладовищі у Володимирі. Загалом перепоховань було шість і нині на місці останнього спочинку жертв в’язниці стоїть монумент з написом українською, польською та івритом.

Ярослава КОЛОСКОВА

Волинські