Присвятив життя служінню Батьківщині: спогади про мужнього сина Волині – Ігоря Генсіровського, який роками відстоював свободу та вільний вибір України

28 червня 2026 р. 20:17

28 червня 2026 р. 20:17

Присвятивши все свідоме життя служінню Батьківщині, Герой по праву заслуговує на найвищу нагороду держави: спогади про мужнього сина землі Волинської – Ігоря Генсіровського , який упродовж років відстоював свободу й вільний вибір України.

Про життя цього чоловіка можна зняти декілька фільмів. Строкова служба в армії, декілька контрактів, Ірак, столичний Майдан у 2014–му, де його більше року вважали «Майданівцем без голови», реабілітація у Варшаві й участь в акції «Свята без тата / Свята на лінії вогню», а далі – неоголошена війна на Донбасі й безкінечні фронтові дороги піхотинця у «найгарячіших точках» фронту, смерть побратимів і всепоглинаюча ненависть до ворога, який віроломно вдерся в Україну, щоб стерти її з лиця землі, але захлинається своєю ж кров’ю… І все це одна людина, ім’я якій - Воїн.

Ігор народився 24жовтня 1981 року в Нововолинську у і був найстаршим серед чотирьох дітей у родині Галини Василівни та Василя Васильовича Генсіровських . Після Ігоря у батьків, які обоє були в ті часи працівниками місцевої бавовняно-прядильної фабрики (мама – в мотальному, тато в – в тріпальному цехах) ще народилися менший на два роки син Олег , за ним - менша на три роки донька Алла та менша на 8 років за Аллу Жанна.

Спочатку Ігор початкових класах Нововолинської середньої школи-інтернат, а потім перевівся у тодішню ЗОШ №2, де закінчив 9 класів. Після цього він продовжив навчання на тракториста-машиніста в в СПТУ №36 у Малині на Житомирщині, де мешкали бабуся з дідусем по матері. Дідусь дуже хотів, аби найстарший онук обрав саме таку спеціальність.

«У дитинстві син був дуже спокійним, життєрадісним та закоханим у природу хлопчиком. Завжди любив спостерігати за життям різних жучків і пташок, із цікавістю розглядав кожну квіточку та билинку, любив книжки про природу. Відмінником він не був, але вчився добре й, за словами вчителів, був дуже доброю, співчутливою й не байдужою до несправедливості дитиною», - з теплою усмішкою на устах згадує мама Героя.

Миротворець

Закінчивши в 2001 році училище, Ігор трохи попрацював у приватній пекарні в районі водоканалу, а потім пішов в армію. Служити йому випало на Львівщині, в тодішньому окремому зенітно-ракетному дивізіоні в містечку Кам'янка-Бузька. Демобілізувавшись через два роки, змужнілий юнак приїхав у Володимир-Волинський, де підписав контракт про подальшу військову службу у 51-й окремій механізовані бригаді. На той час там уже формувався контингент для української миротворчої місії в Іраку. Не роздумуючи, 22-річний Ігор Генсіровський записався в миротворці, і в лютому 2004 року разом з іншими побратимами у складі 5-ї ОМБр вирушив на Близький Схід.

Приєднання України до багатонаціональної операції в Іраку мало неофіційну мету - вихід президента Леоніда Кучми з міжнародної політичної ізоляції, в яку він потрапив після серії гучних політичних скандалів, починаючи зі справи Гонгадзе і до скандалу з продажем Іраку радіолокаційних систем «Кольчуга» у квітні 2002 року. Сама ж ідея відправки українських військ на Близький Схід належала екс-міністру оборони України Євгену Марчуку .

Українські підрозділи базувалися переважно в провінції Васіт, зокрема - в містах Ель-Кут та Ель-Хай.

Згідно наказу командира, на 5-ту ОМБр були покладені наступні завдання:

• підтримання стабільності і безпеки в провінції Васіт: розвідка та знищення мережі терористичних та інших груп організованої злочинності, затримання та судове покарання військових злочинців;
• допомога Тимчасовій коаліційній адміністрації у відновленні цивільного управління;
• допомога в розвитку юридичної системи, яка підтримує права всього іракського населення та забезпечує внутрішню безпеку;
• надання допомоги у відбудові закладів освіти, медицини, систем енерго-водопостачання, промислових об'єктів, створення робочих місць тощо.

Головним завданням підрозділу, в якому служив Ігор, було патрулювання, підтримання правопорядку у містах базування, супровід \ та охорона конвоїв і груп розмінування.

В Іраку миротворці 51-ї бригади пробули 8 місяців – до 10 жовтня 2004 року. Після повернення в Україну Ігор знову підписав контракт з 51-ю бригадою. Цього разу - на три роки.

Не зміг всидіти вдома, дізнавшись, що на Майдані, пролилася перша кров

В один із днів 2005 року на його шляху зустрілась дівчина по імені Марія , яка майже з першого погляду полонила серце мужнього воїна. Тоді думалось, що назавжди. Тож 4 червня 2006 року закохані стали подружжям, а 25 серпня молодий тато уже тримав на руках свого первістка, якого назвали Дімою . На початку січня 2010 року у молодій родині Генсіровських з’явилася донечка – Аліна . Та, щоб забезпечити нормальне й комфортне життя своїй родині заробітку військовослужбовця не вистачало, тому після закінчення контракту глава родини поїхав на заробітки в Польщу, а згодом у Швейцарію.

Так минуло декілька років, аж поки наприкінці осені 2013 року у Києві не розпочалися студентські протести проти режиму Януковича й боротьба за європейський вибір України, а потім – Майдан. Зі всіх куточків нашої Батьківщини у столицю почали з’їжджатися активісти, які не хотіли миритися з політикою та драконівськими законами правлячої влади. Не міг усидіти вдома у такий буремний час і Ігор Генсіровський.

«Повернувшись із заробітків із-за кордону, я інколи переглядав новини, й мене дуже обурило побиття студентів. Мені стало соромно. Хтось - на Революції гідності, а я сиджу вдома. Став їздити на тернопільський Майдан. Тоді він був веселішим. «Хто не скаче, той - москаль». І таке інше. На той час моє подружнє життя дало тріщину, і ми з Марією, шлюб з якою тривав 9 років, розлучались. Вона не хотіла миритися з тим, що мене постійно не буває вдома. Жив то в Києві, то в Польщі. Словом, був зовсім не таким, яким мав би бути чоловік і батько. Розійшлися мирно, без скандалів та образ. Поїхав на Майдан уже розлучений у січні 2014 року. Там уже пролилася кров Нігояна , Сеника та Жизневського . Провів кілька днів у КМДА, а потім знайшов на барикадах місце, де загинув Жизневський . Вирішив стояти там. До нас цілодобово приходили чоловіки й жінки, приносили лопати й ломи, щоб розбивати лід, адже «беркути» спеціально пустили воду, щоб було слизько», - розповідав згодом чоловік журналістам «Тижня».

Криваві дні лютого 2014 року

Потім Ігор зі своїм тезкою, який, на жаль, через рік загинув, прийшли на Грушевського. Там були люди, які не входили ані до партій, ані до жодної з сотень. І це йому дуже сподобалося, бо не хотів бути комусь зобов’язаним, хоча в сотнях були свої плюси: приміром - місце, де можна було заночувати й помитися. Таких, як він, зібралося 25 чоловік. Серед них – підполковник Петро , який був у за старшого.

Спочатку вони спали просто неба, прокидаючись іноді від дощу. Потім збили власними силами дерев’яний каркас, обшили його клейонкою і спали рядочком, як оселедці, накрившись, хто чим мав. Далі облаштували свою територію, розвісили мішечки для сміття. Іноземці приходили й дивувалися. Мовляв, в інших країнах революція - мародерство, заворушення, а тут чисто прибрано, підметено.

Коли загорілись автобуси й почалася стрілянина, постраждав магазин. Тож хлопці зашили його фанерою й не підпускали туди роззяв.

У ніч на 18 лютого майданівці чатували, спали мало. Ігор повісив на воротах шини. Планував підпалити їх, коли в атаку на них підуть силовики. Він був зодягнений у військовий бушлат, джинси та берці, на голові мав чорну шапку. Також зробив собі для захисту дерев’яний щит та вистругав палицю. Ще мав будівельні окуляри та респіратор.

Вранці, коли половина їхніх «безхатьків» рушила ходою до Верховної Ради, Ігор з Петром та ще одним чоловіком залишились на позиціях з боку стадіону Лобановського. Там стояли «афганці». Їх було мало. Потім до них підтягнулися двоє чи то троє сотників із Самооборони Майдану з ціпками та палицями, які вирішили відчинити ворота.

Сотники вели якісь переговори з міліціонерами, шукали командирів, але переговори, видно, не вдалися. І майданівці відступили. Все це відбувалося до полудня. А потім почулися постріли. З боку стадіону медики виносили поранених, хоч на вулиці було майже спокійно. Хлопці відстрілювались феєрверками. Потім хтось запалив шини, принесли коктейлі Молотова. Стало зрозуміло що почнеться штурм, тому треба займати оборону. Прийшли священики, благословили їх і помолилися. Після молитви майданівці відступили за другу барикаду, а силовики наблизились до них упритул, використавши, як щит, вевешників.

«Мене били кийками, палицями й ногами, навіть, коли упав…»

Ігор хотів підпалити шини на воротах, але не було чим. І сталося так, що він зі ще одним хлопцем опинилися між двома барикадами - міліцією та Самообороною. Навколо них почали вибухати світлошумові гранати, шумів газ і гриміли постріли. Чоловік загубив каску з шапкою, викинув свій дерев’яний щит і палицю. На ньому лишились лише респіратор і окуляри. У вухах була вата, щоб не оглухнути. Потім підібрав металевий щит. Вирішив пробиратися до своїх, але вони не пропускали. А тим часом почався прорив. Біля нього упав старший чоловік. Підбіг хлопець і попросив допомогти відтягти. Потім підбігли ще товариші й забрали постраждалого.

Неподалік був вхід у тимчасовий медпункт, і там на підвіконні лежала каска. Та до медпункту Ігор не потрапив – були заблоковані чи то замкнені двері. І тут він побачив чорну масу силовиків (міліція і «беркути»), які прорвавшись через ворота, рухались прямо на нього.

«На мене налетіли. Били кийками, палицями й ногами. Товкли так, що зірки з очей сипались. Поталанило, що був одягнений в оленячу жилетку, бушлат, та шарфик з оленями і сніжинками, а на спині мав рюкзак, в якому були шкарпетки, рукавички та ліки. Я упав, а мене били й далі. Найбільше дісталось голові. Рюкзак на плечах врятував хребет від травм. Сильно постраждали руки, не міг ворушити пальцями. І ногу прострелили. Спершу, коли був на адреналіні, поривався піднятися, а то й бігти. Силовики відчепились від мене лише тоді, коли перестав ворушитися. Пам’ятаю,- лежу напівпритомний і чую, як щось дзюрчить. Думаю: «Зараз стечу кров’ю – і все». Не пам’ятаю, що було далі. Коли мене несли, думав, що на щиті…», - пригадував потім чоловік свій останній день на Майдані.

Війна на Донбасі

Завдяки волонтерам, які викрали його з лікарні й посадили на літак Ігор зіншими майданівцями потрапили на лікування й реабілітацію у Варшаву, де він «Суперельфом» (волонтер - учасник масштабної благодійної акції «Свята без тата / Свята на лінії вогню», яку проводить польсько-українська фундація UNITERS. Із 2014 року «Суперельфи» проводять аукціони, завдяки яким збирають, пакують та доставляють іменні новорічні та різдвяні подарунки дітям українських військових, що віддали життя за Батьківщину, а також малюкам із прифронтових громад. Будучи на фронті, Ігор у 2025 році особисто розробив для аукціону унікальний наручний годинник із зображенням «Суперельфа», стартова ціна якого - 550 злотих.

Після Варшави він якийсь час жив у селі. Хотів трохи перепочити і заспокоїтися. Та на Донбасі розгорілося полум’я неоголошеної війни, а Ігор Генсіровський був не з тих, хто сидітиме вдома у такий тривожний для України час. Тим більше, що була потреба у водіях, а його спеціальність – водій-електрик. Тож пішов у військкомат, і навесні 2015 року уже служив водієм у 14-окремій механізованій бригаді, яка була сформована на базі 51-ї ОМБр у грудні 2014 року, - спочатку – як мобілізований, а з літа 2016-го - за контрактом.

Впродовж 2015-2016 років він, за словами мами та сестри, разом із побратимами воював на Донеччині, в районі Мар’їнки, Красногорівки Курахового, Дебальцевого, Горлівки, Маріуполя, Зайцевого, Павлополя, Новгородського та Сартани. Коли ж телефонували рідні, завжди казав, що він там, де не стріляють.

«Майданівець без голови»

На початку весни 2016 підрозділи поріділої в боях бригади були переведені на Рівненський полігон для відновлення бойової готовності та проведення бойового залагодження. А перед тим, якраз у річницю Революції гідності, командир майже силоміць відправив Ігоря у відпустку. Тож чоловік вирішив поїхати на Майдан, аби зустрітися з хлопцями, з якими у 2014-му стояв на барикадах.

От, тоді й дізнався, що його вважають «майданівцем без голови». Вірніше - побачив в Інтернеті кадри, де на ношах несуть тіло людини «без голови», дуже схоже на нього. Та віднісся до того досить скептично, адже його голова була на місці. Перебуваючи у Варшаві, не раз чув розповіді про тортури, які влаштовували «беркутівці» й тітушки, видираючи людям волосся та виганяючи голими на мороз. Тому ймовірність того, що могли опуститися й до відрубування голів, все ж існувала. Про те, що на тих ношах був саме він, Ігор дізнався вже у столиці.

Упізнав себе в закривавленому тілі на ношах

«Приїхавши Київ, я зустрівся з побратимами по Майдану, які саме збиралися в Генпрокуратуру, щоб розпитати координатора у справах майданівців Павла Сидоренка про матеріальну допомогу, яку обіцяли постраждалим під час протестів. Уже в ГПУ мене викликали до слідчого. Виявилось, що я проходжу, як потерпілий, хоч заяви не писав. Мені навіть показали знімки кулі, якою прострелили ногу. Потім сказали, що є постраждалі, яких важко встановити. Зокрема, начебто - обезголовлений активіст. І відправили до іншого слідчого, щоб підтвердити чи цю інформацію. Коли побачив відео, було важко усвідомити, що ти – «майданівець без голови». Пробував пояснити слідчим, що такого не може бути, а мені знову показували людей, які несуть тіло. На одному із записів видно, як мене вантажать у «швидку». Лице своє ледь упізнав. Остаточно пересвідчився, «що безголова людина» - це я, завдяки камуфляжному бушлату, штанях та чоботях, які й досі у мене», - зауважив воїн.

Лише згодом, передивившись усі матеріали, фото та відео, Ігор зрозумів, звідки взявся міф про «обезголовленого майданівця».

«Не пам’ятаю, як мені бинтували голову, але з лівого боку й на потилиці було багато крові. І завеликий бушлат який задерся на вуха, коли еменесники несли мене вгору по Грушевського ногами вперед, думаючи, що мертвий. Було це десь біля Кріпосного провулку, якщо судити з відео прокуратури. Пов’язка з лівого боку теж була вся у крові. Якщо б несли головою вперед, бинта не було б видно, тому картинка була б зовсім інша. Певно,через такий ракурс і з’явились чутки про відрубану в Маріїнському парку голову. Лише перед машиною лікар ще раз перевірив мій пульс. Після цього мене розвернули головою вперед і повезли до лікарні швидкої допомоги. Ще пам’ятаю, як би через сон, що мені якісь запитання ставили, а я не міг відповісти, бо важко було дихати й дуже боліли ребра та голова. З ДШД мене викрали волонтери, бо ходили чутки, що побитих забирає міліція. Подейкували, що людей навіть катують. Зрештою, мене відвезли на Львівську площу, а звідти потрапив на лікування у Варшаву», - пояснював Ігор свою версію подій.

Наприкінці вересня 2016 року військові князівської бригади знову вирушили на передову, захищали Україну у Станиці Луганській, Щасті та Старому Айдарі... У наступні роки після коротких ротацій вони знову неодноразово поверталися у зону бойових дій, тримали оборону у Попасній, Золотому, Трьохізбенці, Оріховому. Серед них був і Ігор Генсіровський, який після чергової ротації 22 лютого 2017 року підписав новий контракт. Цього разу на пів року - до листопада.

Установив прапор на телевежі на честь деокупації Херсону

Демобілізувавшись з армії восени 2017-го, волонтерив, збирав гроші для військових та неодноразово брав участь у благодійних забігах на 10 кілометрів,за що отримав чимало грамот і подяк.

Повномаштабна війна застала Ігоря Генсіровського в Польщі, куди він поїхав на початку 2019 року. Та вже 24 лютого чоловік повернувся в рідне місто. Рідним пояснив своє рішення коротко: «Я - громадянин України, а священний обов’язок кожного громадянина - захищати свою державу».

26 лютого 2022 року колишній 40-річний майданівець уже був у військкоматі. Його зачислили гранатометником до 2-го мехвідділення 2-го взводу 2-ї механізованої роти 107-го механізованого батальйону 63-ї окремої механізованої бригади, яка згодом отримала назву «Лиманської». Після бойового залагодження на Рівненському полігоні Ігор із побратимами вже з березня виконував бойові завдання на території Волині та Рівненщини. А на початку квітня їхній підрозділ разом із бригадою був передислокований на Миколаївщину, де стійко утримував позиції в оборонних боях у місті Снігурівка Баштанського району.

Цивільні люди, які згідно з мобілізаційним запитом, поповнили ряди бригади, у короткий термін стали справжніми воїнами та захисниками українського народу.

10 червня поблизу села Веселий Кут, проявивши мужність і винахідливість на полі бою, Ігор Генсіровський із позивним «Піхота» запобіг прориву ворога, який, за підтримки артилерійського та мінометного вогню, значними силами рвався на позиції їхнього взводу. Завдяки влучній стрільбі з автомата, він зумів знищити та поранити 3 окупантів, що допомогло відбити ворожий наступ.

У листопаді та на початку грудня бійці 2-го батальйону виконували завдання з оборони правобережжя Херсонщини у районі селища Білозерка. Вони стали одними з перших, хто 11-12 листопада зайшов до звільненого Херсону. Там у селі Андріївка, яке знаходиться неподалік обласного центру, Ігор виліз на телевежу й особисто встановив жовто-блакитний прапор.

З Херсонщини 15 грудня 2022 року після короткої ротації й бойового залагодження батальйон разом з іншими підрозділами бригади перекинули в Бахмут. Там 30 грудня, перебуваючи на чергуванні на позиціях свого відділення, Ігор своєчасно виявив переміщення окупантів, які готувались до штурмової атаки. Завдяки відмінній підготовці й холоднокровності, він знищив 2-х окупантів а потім, успішно коригуючи мінометний вогонь, змусив ворога відмовитись від штурму.

Попри заборону, не залишив тіло загиблого побратима на полі бою

У січні та на початку лютого 2023 року, після виводу решти підрозділів 63-ї бригади з Бахмута, 107-й продовжив виконання завдань в оперативному підпорядкуванні 4-ї бригади оперативного призначення «Рубіж» імені Героя України сержанта Сергія Михальчука (легендарна штурмова бригада Нацгвардії України, яка входить до складу «Гвардії наступу») в районі населених пунктів Кліщіївка та Іванівське на Донеччині.

«4-го лютого після важких боїв поріділий підрозділ на місяць вивели на відновлення та доукомплектування в Миколаївську область, де хлопці постійно їздили на полігони в районі Нового Бугу та Садового. А Ігор 10 лютого уперше приїхав додому машиною волонтерів у відпустку. Був дуже виснажений і втомлений, але на всі наші запитання - як почувається, де воював, лише усміхався й казав, що в нього все добре, хоч ми бачили, що це не так.. Не хотів, аби ми переживали й хвилювалися.

Після цього він ще двічі приїжджав у відпустки Останнього разу був удома з 25 липня по 8 серпня 2025 року. Перед відпусткою у нього загинув побратим, тіло якого не дозволяли забрати з поля бою. Та Ігор не хотів, аби його товариша вважали зниклим безвісти. Тому, повернувшись із відпустки, незважаючи на заборону, він зі ще двома хлопцями все ж витяг його й допоміг відправити рідним», - згадує сестра Героя Алла.

Дні відпустки пролетіли, ніби одна мить. В останніх числах місяця відважний гранатометник повернувся у свій підрозділ і наприкінці березня 2023 року разом із побратимами відправився в Серебрянські ліси, а згодом під Лиман, Святогірськ та Кремінну, де хлопці щодня відбивали численні атаки російських десантників та спецназу. Їх постійно обстрілювали з артилерії, закидали КАБами, труїли фосфором, а вони стояли до останнього, ходили в контратаки, боронячи кожен клаптик рідної землі.

«Після поранень бійці переходив в інші підрозділи, а він залишався в піхоті»

«Ігоря я знав із перших днів війни. Ми служили в одній роті до квітня 2024 року, поки я не перевівся в аеророзвідку. Разом пройшли не один кілометр фронтових доріг, побували в багатьох «гарячих точках». Це був мужній і вмотивований воїн, який не раз своїм гранатометом наводив жах на ворогів і рятував побратимів. А ще він був дуже хорошим другом, на якого завжди можна було покластися в бою, як на самого себе.

У лісі під Лиманом наш «Піхота» часто ходив на бойові завдання й, бувало, по тижню, а інколи й по місяцю, не виходив із позиції, чатуючи на ворога. У червні 2023 року група Ігоря потрапила в напівоточення, а він сам два дні сидів із гранатометом на позиції, про що орки не знали. Тож, коли вони кількома групами пішли в атаку, Ігор майже всіх поклав з гранатомета, в результаті чого, хлопці змогли успішно вирватися живими разом із пораненими.

Наша група перебувала в повному зліва від його позицій і теж вирвалася, але на два дні пізніше. За цю операцію Ігор ще при житті отримав орден «За мужність» третього ступеня. До речі, десь за місяць чи два до його загибелі ми з моїм командиром приїжджали до нього, хотіли забрати до себе в пілоти, але його не відпустили. Тоді багато хто бійців після поранення переходив в якісь інші підрозділи, а він так і залишався в піхоті», - з жалем згадує побратим і земляк Ігоря із позивним «Гаваї».

22 червня 2023 року, виконуючи бойове завдання в районі села Діброва на Луганщині воїн отримав мінно-вибухове поранення і 5 днів пролежав у ротному лазареті із діагнозом: «церебростенічний цифалгічний синдром» (симптомокомплекс, який свідчить про порушення роботи мозку або загальне перевантаження організму). Після лазарету, відмовившись від подальшої госпіталізації, він знову повернувся у стрій і далі продовжував нищити російських зайд. А 7 жовтня того ж року під час мінометного обстрілу знову отримав осколкове сліпе поранення лівої скроні та лівої руки, але вже 10 жовтня під час ворожого штурму стрільбою з РПГ-7 знищив 6 окупантів.

«Неодноразово під час артобстрілів та бомбардування КАБами їх завалювало в окопах землею й залишками розбитого бліндажа, але Ігор заспокоював побратимів, казав, що їм потрібно протриматися до ранку. Командування не раз пропонувало йому іти вчитися й отримати якесь вище військове звання, але брат відмовлявся, стверджуючи, що звик лише виконувати накази, хоч насправді, маючи чималий військовий досвід, постійно передавав його молодим, учив новоприбулу молодь виживати на війні, за що його дуже поважали як побратими, так і командири.

Попри контузії й поранення, після яких у нього в остання роки дуже боліла голова, він, пролежавши кілька днів у ротному лазареті, знову і знову повертався на передову. Бувало , що медики іноді навіть жартували, зауважуючи, що судячи по кількості дрібних осколків, які залишались у його тілі після багатьох поранень, він запросто може вважати себе кіборгом», - згадує Алла.

Будучи пораненим, не покидав поля бою й рятував життя побратимів

Відповідно до хроніки в журналі бойових дій у районі села Діброва Сіверськодонецького району, упродовж 29-30 травня 2024 року під час ворожих штурмів позицій підрозділу, ризикуючи власним життям, Ігор, сам будучи пораненим (посттравматичний та астеноневратичні синдроми), попри рекомендації медиків – утримуватись від фізичних навантажень, надавав медичну допомогу пораненим та проводив їх евакуацію з-під обстрілів, врятувавши життя не одному побратиму.

3 липня того ж року він знову отримав поранення правого передпліччя, але не покинув поля бою. Так само, як і 9 грудня після мінно-вибухової травми, струсу головного мозку та чергової контузії. З 6-го по 16-е березня 2025 мужній гранатометник уміло та розважливо керував діями свого відділення в бойових порядках позиції, яка перебувала під постійним ворожим вогнем. А 15 березня під час ворожих штурмів, він, отримавши чергове поранення, вогнем зі стрілецької зброї, подавив наступ штурмової групи орків, що дало змогу знищити її наступній потім вогневими засобами батальйону.

Того ж дня, попри планомірне знищення ворогом позиції свого відділення, незважаючи на постійний обстріл з мінометів та артилерії різних калібрів, а також методичне ураження скидами з БпЛА і FPV, Ігор зумів організувати інженерне відновлення позиції, яку стійко продовжував утримувати аж до повного її знищення. А наступного дня, будучи знову пораненим, своєчасно вивів зі знищеної позиції своїх бійців, давши їм змогу залишитися в живих і продовжувати бити ненависних рашистів, які прийшли з війною на рідну землю.

Гранатометник 1 мехвідділення 2-го взводу 9-ї роти 3-го механізованого батальйону 63-ї бригади, воїнів якої називали «Сталевими Левами», Ігор Генсіровський героїчно загинув, отримавши поранення, несумісні з життям, під час стрілецького бою 16 листопада 2025 року неподалік міста Лиман Краматорського району Донецької області, зупинивши перед тим, чисельно переважаючі сили ворога й не давши можливості окупантам прорвати оборону своїх позицій.

Залишив по собі унікальний годинник

Похоронений Герой на Алеї Слави в районі другої шахти. Ще при житті він був нагороджений нагрудним знаком «Учасник АТО», нагрудним знаком «Бойовий піхотинець», відзнакою МО «Хрест Сухопутних військ» та орденом «За мужність» третього ступеня, а в середині червня 2026 року рідним мужнього захисника було посмертно вручено ще й орден «За мужність» другого ступеня, а також надано статус «Почесного громадянина міста», хоча, враховуючи весь той вклад, який цей воїн вносив у захист Батьківщини впродовж усього свого свідомого життя, він по праву заслуговує на найвищу державну нагороду – «Золоту зірку» Героя України.

«Через кілька днів після загибелі Ігоря нам віддали його речі, серед яких було два телефони. Один узяла я, а другий – мама. І однієї ночі мені наснився сон: брат просив, аби я подивилася повідомлення й переписку в його телефоні. Розблокувавши апарат, побачила в месенжері його повідомлення й переписку із представниками сайту, які розробляли годинник. У день своєї загибелі він мав обговорити з ними його дизайн, домовитись про оплату й того ж дня після виходу з позиції внести завдаток.

Друге повідомлення було адресоване координатору благодійної акції «Свята без тата / Свята на лінії вогню» в Польщі Каті Шворак, якій Ігор написав, що годинник уже розроблений, що він сам його оплатить і передасть через волонтерів, які співпрацюють із UNITERS, у Польщу. Та всі його плани через кілька годин після переписки обірвала проклята війна, забравши найдорожче – життя… Тому, відразу зв’язавшись із розробниками годинника, я виплатила їм завдаток.

Вони попросили почекати 2 тижні, але, оскільки годинник мав бути на аукціоні на Різдво, то я пояснила їм ситуацію та ціль створення годинника. Хлопці пішли назустріч пообіцявши зробити все швидше, щоб ми встигли на аукціон. Було виготовлено 2 годинники із зображенням «Суперельфа». Один із них призначався для поточного аукціону, інший – для майбутнього. Якби не мій сон і не допомога розробників, ми не встигли б», - витираючи набіглі на очі сльози, зауважує сестра загиблого Героя.

«Ігор завжди був світлим, теплим, усміхненим і сильним. Він дуже любив нашу акцію й пишався тим, що є «Суперельфом». Ми пам’ятаємо його Живим. Справжнім. Яскравим. Цей мужній воїн уболівав за «Свята без тата» так, ніби це була його особиста справа. Щороку брав участь в аукціонах, допомагав фінансово навіть з окопів, запитував, як збір та підготовка до аукціону й радів кожному подарунку, який поїде до дитини на лінії фронту. Вічна пам'ять, Ігорю…Ти назавжди - наш «Суперельф»!», - написала в день загибелі Героя його соратниця по акції Катя Шворак .

P.S: У матеріалі використання фрагменти інтерв’ю Ігоря Генсіровського журналісту «Українського тижня» Станіславу Козлюку.

• За понад 3 роки служби мав лише одну відпустку: Герой з Волині загинув під час виконання бойового завдання на «нулі»
• «Ваш син – герой, він прикрив собою побратима»: спогади про воїна з Волині Віктора Вавринюка
• Серце відчуло біду раніше за те, як принесли страшну звістку: історія Героя з Волині, батька трьох донечок

Волинські