Там, де чекають надію: історія волонтера з Поромова Романа Стецюка

02 липня 2026 р. 15:33

02 липня 2026 р. 15:33

Коли у 2014 році війна вперше прийшла на українську землю, мало хто міг передбачити, наскільки глибоко вона змінить людські долі. Для жителя села Поромів Романа Стецюка цей рік став початком шляху служіння людям, які опинилися в біді.

Місіонер християнської організації MSOE «Слово Боже до народів» пригадує, що все почалося після переїзду до їхньої громади дитячого будинку з Маріуполя. Знайомство з вихованцями та працівниками закладу не залишило байдужим. Саме тоді народилася ідея гуманітарних поїздок на схід України. До Маріуполя та населених пунктів Луганщини вирушали перші вантажі з продуктами, одягом, речами першої необхідності. Разом із матеріальною допомогою люди отримували підтримку словом Божим, увагою та вірою.

З початком повномасштабного вторгнення масштаби цієї праці зросли в рази. Там, де лунали вибухи й руйнувалися домівки, з’являлися нові потреби, а отже – нові виклики для волонтерів. Кожна поїздка на прифронтові території ставала випробуванням на мужність і витривалість. Окрім гуманітарних вантажів, дедалі частіше доводилося вивозити людей із небезпечних районів, допомагаючи їм розпочати життя заново.

На початку повномасштабного вторгнення Роман думав про безпеку власної родини, намагаючись вивезти сім’ю за кордон, однак дружина категорично відмовилася залишати країну без нього. Так родина, в якій підростало четверо дітей, а згодом Господь благословив її народженням ще однієї, залишилася в Україні. Сам же Роман разом із командою вирушив туди, де допомога була найнеобхіднішою, де надія та підтримка ставали для людей справжнім порятунком.

Саме під час однієї з гуманітарних місій він познайомився із Сергієм із Маріуполя. До війни той був успішним підприємцем, займався ресторанним бізнесом та виробництвом металопластикових конструкцій. Та коли рідне місто опинилося в облозі, життя змінилося назавжди. Сергій узяв до рук зброю, а згодом був змушений евакуювати сім’ю за кордон.

Пізніше він поділився з Романом історією, яку називає справжнім Божим дивом. Під час перевірки російські військові використовували спеціальні реагенти для виявлення слідів пороху на руках. Це могло викрити його участь в обороні міста. Проте саме в момент перевірки реагенти несподівано закінчилися. Сергій переконаний: це Бог врятував його від небезпеки та дав можливість вибратися з окупованого Маріуполя.

Пережите не минуло безслідно. Загострилися проблеми зі здоров’ям, пов’язані з діабетом. Певний час чоловік жив у Львові, допомагаючи евакуйовувати людей. Згодом переїхав до Німеччини, але не припинив підтримувати Україну. Він залишається активним учасником волонтерських ініціатив, допомагаючи організовувати поїздки та гуманітарні проєкти.

Хоча основним напрямком діяльності команди Романа є духовна підтримка та допомога цивільному населенню, надають допомогу і  військовим. Через знайомих капеланів передають будівельні матеріали для облаштування укріплень, забезпечують пальним, допомагають із нагальними потребами підрозділів. Хліб, випечений у місцевій пекарні, де працює Роман, регулярно вирушає на передову та до жителів прифронтових громад.

Маршрути волонтерів пролягають через десятки населених пунктів України. Сумщина, Добропілля, Ізюм та інші – кожне з цих міст і сіл має свою історію болю та боротьби. Але водночас у кожному з них живуть люди, які понад усе потребують підтримки й віри в те, що вони не залишилися наодинці зі своїми проблемами.

Особливо запам’яталася Романові поїздка до деокупованого Ізюма. Люди там були виснажені місяцями страху, невідомості та окупації. Вони потребували не лише продуктів чи ліків. Часто найбільшою допомогою ставали прості обійми, щира розмова чи слова підтримки. Дехто не стримував сліз, адже вперше за довгий час відчував турботу й співчуття.

Серед тих, кого війна випробувала особливо жорстоко, Роман згадує жінку-переселенку. Її будинок знищили російські війська, а син від 2022 року перебуває в полоні. Тепер вона працює у пекарні й на запитання про справи незмінно відповідає: «Слава Богу». Попри біль і невідомість,  знаходить сили жити далі, спираючись на віру та надію.

Команда Романа складається лише з чотирьох людей, де, окрім нього,  майже всі  – переселенці. Хтось нині живе у Нововолинську, хтось у Львові, один із товаришів у США, але продовжує активно долучатися до спільної справи. Велику підтримку надають друзі з-за кордону, завдяки яким вдалося придбати автомобіль для гуманітарних місій, забезпечувати пальне та ремонт техніки.

Не залишається осторонь і місцева громада на чолі з головою Олегом Савчуком. Люди допомагають коштами, продуктами, речами першої необхідності. Хтось привозить власноруч вирощену картоплю, хтось передає побутові речі. У цих простих вчинках яскраво проявляється сила людської солідарності.

Часто гуманітарні рейси завершуються евакуацією людей із небезпечних територій. До волонтерського буса чіпляють причеп для речей, а після прибуття допомагають переселенцям знайти житло, роботу та облаштуватися на новому місці.

Попри всі труднощі, війна принесла не лише втрати, а й нові знайомства, дружбу та спільноту людей, об’єднаних бажанням допомагати. Багато тих, кого колись підтримали волонтери, самі стають частиною цієї великої справи.

«Наш девіз – щоб якнайбільше людей почули, що Бог їх любить», – каже Роман Стецюк. Саме ця віра допомагає йому та його команді долати сотні кілометрів фронтових доріг, підтримувати тих, хто втратив найдорожче, і залишатися поруч із людьми навіть у найтемніші часи. Адже іноді найбільшою допомогою стає не лише хліб чи ліки, а впевненість у тому, що ти не сам і про тебе пам’ятають.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські