«Мене продали у рабство в російську військову частину»

05 липня 2026 р. 13:29

05 липня 2026 р. 13:29

Після полону Олена зустрілася з чоловіком, з яким не бачилася півтора року, але для цього знадобилася допомога журналістів Associated Press, бо чоловіка не відпускали з передової.

«Височенний кадирівець, який стояв праворуч, гамселив мене по голові, по потилиці, дволітровою пляшкою з водою… На голову натягнули пластиковий пакет, перев’язали його на шиї скотчем. Пальцями затискали ніс, щоб не могла дихати повітрям, яке лишалося під пакетом…»

Колишня цивільна полонена добивається покарання її мучителів у Міжнародному кримінальному суді. Олена Ягупова розповіла не лише про жахи полону, а й про проблеми, з якими зіткнулася після звільнення.

– До полону відсотків 90 цивільних невільників, в тому числі я, десь працювали, знаходились у трудових відносинах. Було б справедливо, щоб після того, як я знову стала вільною людиною, мене поновили на роботі, – каже Олена. – Вже три роки я на свободі. Але досі не вдається знайти спільну мову зі своїм роботодавцем, який перебрався з окупованої частини Запорізької області на підконтрольну українській владі територію.

– Хто ваш роботодавець? – запитують «Факти і коментарі».

– Комунальне підприємство міської ради, яке після того, як я дивом вирвалася з полону, дало мені розкладачку та фактично викинуло мене на вулицю. І це не зважаючи на те, що маю другу групу інвалідності й статус людини, яка постраждала від торгівлі людьми.

Як це не дивно, закон на стороні мого роботодавця. Бо в жодному законі не передбачено, щоб цивільна людина, яка вийшла з полону, мала право повернутися на своє робоче місце. Для військових таке право законом передбачено, а для нас, цивільних, які пережили полон, – ні. Мене це сильно дивує.

Після того, як я дивом вирвалася з полону, дали мені розкладачку та фактично викинули мене на вулицю.

– Як ви потрапили в полон?

– Почну, певно, з того, що після повномасштабного вторгнення російські війська просто заїхали в наше місто Кам’янка-Дніпровська Запорізької області. Перші пів року окупації мене не чіпали. Але шостого жовтня 2022-го в мій дім увірвались військові з автоматами. Керував ними чоловік, який представився як Заневський Ян В’ячеславович, співробітник фсб (за даними Медійної ініціативи з прав людини, він син охоронця президента-втікача Віктора Януковича. – Ред. ). Цей ефесбешник показав службове посвідчення. У моєму будинку провели обшук. Заневський пояснив, що на мене написали доноси про те, що мій чоловік Артур із 2019 року служить у ЗСУ. До речі, я знаю, хто на мене доніс.

На щастя, обидві мої доньки в той час знаходились не в нашому місті, а в Одесі – вчилися там в університеті.

– Що відбувалося після того, як окупанти провели у вас обшук?

– Мене завезли у відділок поліції. В кабінеті посадили на офісний стілець, замотали руки й ноги скотчем. Прийшла ціла ватага (десь 5 чи 6) кадирівців. Вони вигукували погрози й брутальні слова. Вимагали, щоб «згадала», де мій чоловік. Височенний кадирівець, який стояв праворуч, гамселив мене по голові, по потилиці дволітровою пляшкою з водою.

Залякували тим, що віддадуть мене на тиждень у полк до кадирівців, і тоді я «все згадаю». Дротом від електрочайника мене душили.

Катування продовжились. Мені на голову натягнули пластиковий пакет, перев’язали його на шиї скотчем. Пальцями затискали ніс, щоб не могла дихати повітрям, яке лишалося під пакетом. Коли ставало зовсім зле, пакет із голови знімали, давали віддихатись десь хвилину й повторювали екзекуцію. Залякували тим, що віддадуть мене на тиждень у полк до кадирівців, і тоді я «все згадаю». Дротом від електрочайника душили. Командував катуванням Заневський, про якого вам вже говорила. Він витяг пістолет, сказав: «Давай поіграєм». Лишив у обоймі один патрон, наводив на мене дуло й натискав на курок.

Я не мала інформації, яка могла б зацікавити російських військових. Думаю, вони й самі це розуміли. Тож знущалися просто заради самого процесу – їм це приносить задоволення. Мене тримали у відділку поліції два місяці, тож я знаю, що простих людей, яких кидають «на підвал» (часто просто за порушення комендантської години), безжально катують: виривають нігті, б’ють електричним струмом, відбивають нирки, ламають ребра.

…У слідчому ізоляторі тримали чотири місяці, які здавалися нескінченими. А після СІЗО росіяни влаштували мені й двом арештованим чоловікам жорстокий «цирк».

– У чому він полягав?

– З мішками на головах нас відвезли у Василівку. Тут відсканували наші відбитки пальців, сфотографували. Передали якомусь чоловіку, що мав позивний «Бетмен». Слід нагадати, що тоді люди евакуйовувались на вільну частину України саме через Василівку. Біля того міста знаходився останній російський блокпост. Поруч із ним вже чекали російські телевізійники. Кожному з нас на камеру зачитали рішення зрадника Балицького (гауляйтера окупованої частини Запорізької області) про «видворєніє». Мене «видворялі» за те, що «прєпятствовала органам соцстраха». Звинувачення абсурдне, не має нічого спільного з реальністю.

Нам трьом наказали взятися за руки (мене поставили у середину) та йти у бік вільної української території. Телеоператор знімав. Було зроблено два дублі цієї сцени. Потім «Бетмен» дав коментар на камеру, що ми «нє раскаялісь, но всьо равно нас отпустілі». Він також сказав, що «дал женщінє (тобто мені) дєнєг». Ось я й кажу – цирк. Бо все це була фікція.

Після зйомок «Бетмен» наказав нам сідати у багажник зі словами: «Ну что, індєйци, поєхалі!» – і повіз у розташування російської військової частини. Там передав командиру й поїхав геть. Виявилось, що нас продали у трудове рабство. Командир сказав: «Тєпєрь прішло врємя поработать на російскую фєдєрацію». До речі, думаю, десь процентів 80 цивільних, яких арештовують на окупованих територіях, згодом продають в трудове рабство. Бо їх привозили туди регулярно.

– Які роботи ви мали виконувати?

– Основна робота – риття окопів. Але доводилось й готувати їжу, прибирати. Було й те, що неминуче трапляється, коли безправна жінка знаходиться серед великої кількості чоловіків. Мені видали військову форму. Чоботи 45-го розміру. Ставлення до нас було, як до полонених.

– Яким чином вам вдалося звільнитися?

– Допоміг людський фактор. Один солдат подзвонив в одну з російських інстанцій, розповів про мене. Врешті приїхали посадові особи з силових структур і нас звільнили. Я повернулася додому. У будинку все було вкрадено (навіть дзеркала зі стін зірвали). Я стала шукати можливості виїхати на підконтрольну Україні територію, і, на щастя, мені це вдалося. Готова була цілувати землю і колеса маршрутки, аби швидше їхати від мучителів…

P. S. Восени минулого року Олена Ягупова подала в Гаазі заяву та надала свідчення про злочинні дії російської федерації у Міжнародному кримінальному суді.

Ігор ОСИПЧУК, «Факти».

Волинські