Монах з Волині багато молився за Україну і віддав як воїн за неї життя...

05 липня 2026 р. 19:18

05 липня 2026 р. 19:18

Олександр Шіндяпін знайшов вічний спочинок у селі Малі Голоби, де проживає його рідний брат.

Ще одна сторінка перегорнута в книзі воєнних втрат Камінь-Каширщини. 6 червня на Дніпропетровщині під час виконання бойового завдання, а саме перевезення техніки, загинув уродженець села Острівок 48-річний Олександр Шіндяпін – людина, яка поєднала щоденну молитву в монаших келіях із військовою відданістю Україні та гідно пройшла свій життєвий шлях до кінця

Коли у 22 роки Олександр Шіндяпін прийняв чернечий постриг і взяв собі духовне ім’я Ніфонт, здавалося, що його життєвий шлях уже визначений. Попереду були молитви, служби у різних монастирях, роки церковного служіння та віддалення від мирської метушні. Спершу він ніс послух у Милецькому монастирі. Згодом його духовна дорога пролягла до Києво-Печерської лаври, де минали роки в аскетичному чернечому укладі. Ніхто не міг передбачити, що через понад два десятиліття доля приведе його зі стін обителі в окопи і бліндажі, на війну, щоб боронити землю від загарбників.

Олександр був наймолодшим із чотирьох дітей у родині. Його дитинство важко назвати безтурботним: зростав без батька, під опікою матері, яка намагалася вберегти сина від життєвих труднощів і постійно тривожилася за його здоров’я, адже хлопець часто хворів. У пошуках захисту вона змалку приводила його до церкви, прищеплюючи звичку до молитви й довіру до неї як до внутрішнього орієнтира. Можливо, саме цей ранній духовний досвід згодом і визначив його подальший вибір.

Особисті обставини згодом привели монаха Ніфонта на Дніпропетровщину. Там упродовж останніх восьми років він допомагав священнику в одному з храмів. Рідні згадують його, як людину стриману, щиру й добру. Він багато молився за Україну, болісно переживав кожне повідомлення з фронту і палко вірив у перемогу. Та війна поступово входила в особистий побут людини, здавалося б, назавжди віддаленої від зброї. Племінниця Олександра пані Надія згадує, що попри непросте життя, яке залишалося здебільшого за зачиненими дверима, дядько підтримував зв’язок із родиною, тож звістка про мобілізацію стала для них приголомшливою і щемкою.

Ніхто не міг передбачити, що через понад два десятиліття доля приведе його зі стін обителі в окопи і бліндажі, на війну, щоб боронити землю від загарбників.

– У лютому цього року Олександра мобілізували до штурмового підрозділу
бригади «Скеля», – розповідає племінниця Надія. – Для нас це було несподіваним ударом. Довгий час навіть не знали, де саме він перебуває. Пізніше дядько вийшов на зв’язок, коротко повідомив, що проходить навчання. І все. Після кількох місяців військової підготовки та водночас боротьби з важкою недугою він вирушив на свій перший бойовий іспит. Саме те, що мало бути лише початком, стало фінальною точкою його служби. Так завершився земний шлях людини, яка більшу його частину присвятила служінню Богові, а в останні місяці стала на захист України, – підсумовує пані Надія.

І в духовному, і в земному вимірі присутність Олександра Шіндяпіна була нетривалою, але виразною – як незгладимий слід, що не зникає разом із часом і назавжди залишиться в пам’яті. Знайшов вічний спочинок Герой у селі Малі Голоби, де проживає його рідний брат.

Вічна шана і вдячність воїну, який своїм життям утвердив право України на свободу.

Леся МІНІБАЄВА, «Нове життя» .

Зараз також читають: Суд відновив розслідування справи про катування нововолинця працівниками ТЦК .

Волинські