Три рази матері з Волині говорили, що її син – «200-й», три рази серце її падало у безодню...

05 липня 2026 р. 19:47

05 липня 2026 р. 19:47

Надія Ходирєва вісім місяців жила між надією і страшною правдою: її син Олексій, який сам пішов боронити Україну, загинув на фронті.

Захисник-Герой із Луцька Олексій Ходирєв загинув 2 листопада 2022-го, а проводжали його в останню земну путь 10 липня 2023 року – вісім місяців був у числі тих, хто пропав безвісти, тож ще жевріла надія, що, може, він живий

– Олексій міг скористатися правом на відстрочку від мобілізації, оскільки дружина його померла, й у нього на руках залишилося двоє малолітніх синів. Але він сам виявив бажання йти служити, – каже Надія Станіславівна, яка після загибелі сина стала опікункою для онуків – Анатолія й Романа.

«Їх розлучила невблаганна смерть Світлани»

Того дня, коли ми зустрілися з Надією Ходирєвою, жінка мала ще їхати в Лучиці, що неподалік Луцька, де живе її мама, котра давно розміняла дев’ятий десяток літ. Згадка про це – невипадкова:

– Це моя мала батьківщина. Хоч у той час, коли я вже вчилася в Луцькому педагогічному інституті ( Надія Станіславівна – вчителька української мови й літератури, працює в Луцькій школі №15. – Авт. ),  мої батьки перебралися до обласного центру і лише коли вийшли на пенсію, то знову повернулися в Лучиці. Й можна сказати, що це село стало якоюсь мірою малою батьківщиною й для моїх трьох дітей. Особливо старші – Вікторія й Олексій – бували там часто. Олексій навчився орати, сіяти – був помічником бабусі й дідусеві. Він дуже любив село. Зараз, коли його нема, мене це рятує: як я в Луцьку, то хочеться думати, що він – у бабусі, а коли приїжджаю в село до мами, котра вже в літах, на свої грядки, то, навпаки, здається, що ось-ось буде тут і син. Бо й коли Олексій одружився, то вже із дружиною, Світланою, завжди допомагав там хазяйнувати. Треба посадити картоплю чи викопати, то все гуртом робили, – зібралися й поїхали.

І коли вже про подружнє життя Олексія й Світлани зайшла мова, то це могла б бути окрема розповідь про двох молодих людей, яким Бог дарував велику любов, але коротким було життя цієї любові – як спалах блискавки. Лише сім років прожили вони в шлюбі – їх розлучила невблаганна смерть дружини.

– Світлана жила неподалік від нас – на вулиці Загородній ( до цього – в Кузнецовську на Рівненщині (Вараші) , – розповідає Надія Станіславівна. – Після знайомства вони якось швидко й одружилися. Світлана прийшла в невістки. То були щасливі роки і Олексія, й мої, бо кожній матері хочеться бачити, що в житті твоєї дитини все складається добре. Але, на жаль, Бог дав молодому подружжю дуже мало спільних літ того щастя. На світ з’явився син, якого назвали Анатолієм. А через декілька років – друга вагітність. Оскільки Світлана мала слабенькі нирки, то лікарі казали, що небажано наро­джувати: «З такою патологією можете не виносити дитя». Але вже минуло десь п’ять місяців вагітності, тож не було про що вже думати. До того ж і Світлана, й Олексій дуже хотіли, щоб у них народився другий синочок. Та й знали (чули), що є випадки, коли все навіть в такій ситуації, обходиться благополучно. І їм випав цей «благополучний» випадок. Світлана народила хлопчика, такого бажаного Ромчика.

Зараз фотознімки засвідчують, якими були ті роки, коли подружжя ростило двох синочків й раділо життю. На одних – моменти прогулянок у мальовничих куточках Луцька, на інших – відпочинок та оздоровлення на морі. Світлана ще встигла поводити старшого сина в дитячий садочок, а потім – і в школу.

– Їх розлучила невблаганна смерть Світлани. Одного дня, – пригадує Надія Станіславівна, – їй стало дуже погано. І вона зателефонувала найперше мені. Ніби відчувала, на кого залишаться, врешті-решт, її діти. Відмовили нирки – шансу на порятунок не було. Це сталося в 2015-му, коли старший син, Анатолій, мав сім років, менший, Роман, – лише три.

За словами Надії Станіславівни, її дочка, Вікторія, взяла на себе в основному турботу про племінників, бо ж сама вона і в школі працювала, і в Лучиці, де живе старенька мати, їздила («А за те, що сиріт доглядала, Бог, як кажуть люди, віддячив Вікторії – у 35 років вона народила довгожданого синочка, ще одного мого онука Данилка»).

«Мамо, я був у військкоматі – записався на службу»

Через сім років війна забере в хлопчиків і батька. До речі, Олексій Ходирєв не проходив строкової служби, хоч його призивали, й батьки навіть випровадини («ледве не весілля») зробили.

– Служити Альоша мав, як йому сказали у військкоматі, в Сокиричах, у військовій частині, що неподалік Луцька, – пригадує Надія Ходирєва. – Але тоді сталося так, що набрали одну групу, другу, а його не взяли. Написали, що він непридатний до служби в мирний час і обмежено придатний – у військовий. Через це і в АТО не мобілізували.  А в повномасштабну війну Олексій міг би скористатися правом на відстрочку від служби, оскільки дружина його померла, й у нього на руках залишилося двоє малолітніх синів. Але він сам виявить бажання йти у військо. Одного дня прийшов додому і сказав: «Мамо, я був у військкоматі – записався на службу». З приводу того, як сприйняла слова сина, Надія Станіславівна говорить:

– Тоді  він, як і всі ми, думали, що війна довго не буде – от-от і закінчиться. Але я не схвалювала його рішення, бо мене лякало, що це ж на мою відповідальність залишаться хлопці. А в них вік – непростий, підлітковий (на той час – 14 і 11 років). Одна справа – була б мама, а я ж не мама – бабуся. Та ще й, здавалося, – м’якохарактерна, тож думка не покидала: «А якщо не справлюся?»  Доводи мої нічого не дали. Олексій пішов на службу. Він був дуже задоволений, що разом із друзями – у війську. Це був кінець серпня. Навчання проходив на полігоні Львівщини. Десь місяць там був, а потім, вже у жовтні, потрапив у числі перших українських військових на навчання в Британію.

Пригадаймо осінь першого року великої війни – це  була пора успішних контрнаступів Збройних Сил України. Нашим захисникам вдалося вигнати російських окупантів із багатьох населених пунктів. І тоді Олексій Ходирєв писав матері з Британії: «Мамо, тут у новинах розповідають, що Донеччину звільняють. То нам роботи не буде, поки ми приїдемо?» У відповідь вона йому писала: «Сину, краще, щоб тої роботи й не було, щоб ти війни і в очі не бачив». Після навчання в Британії Олексій разом із іншими бійцями повернувся на Львівщину, і там уже їх розподілили по різних частинах. Він потрапив у 79-у окрему десантно-штурмову бригаду, місцем постійної дислокації якої був Миколаїв.

– Мене це тішило, – каже Надія Станіславівна, – бо ж думала, що Миколаїв – це все-таки – не лінія фронту. Але їх зразу відправили на передову. Олексій, як тільки туди заїхав (це було 31 жовтня – точно не пам’ятаю), написав мені, що тільки через два дні зможе подзвонити. Був син на Донеччині – у Мар’їнці. Але про це він мені не повідомив. Уже пізніше дізналася, що сказав чи написав побратимові Толіку: «Якщо зі мною щось станеться, передай бабусі, мамі, що я прошу у них вибачення».

Пізніше дізналася, що сказав чи написав побратимові Толіку: «Якщо зі мною щось станеться, передай бабусі, мамі, що я прошу у них вибачення».

А що вибачати? Він же не пішов у якусь нехорошу компанію, не осоромив нас. Він став на захист України, своїх дітей. У перший рік великої війни хлопці були на піднесені, думали, що швидко звільнять рідну землю від ворога. На жаль, багатьох із них уже нема в живих.

«Я вже тоді зрозуміла, що виховала патріота, й була втішена цим»

Мати захисника-Героя показує фотознімок, на якому – «Промова переможця». А в ній, зокрема, є такі зворушливі слова: «Я – воїн і захисник свого народу! Я збережу тебе, моя Україно, від ворожої навали. Я не дозволю нікому зганьбити честь і славу моєї країни... Я безжально нищитиму ворогів!.. Помщуся за всіх, хто поклав життя в ім’я України!..»

– Цю «Промову переможця» – своєрідний девіз – Олексій прислав ще в перші дні навчання на полігоні, – каже жінка. – Я вже тоді зрозуміла, що виховала патріота, й була втішена цим. Знала, що після смерті дружини  головним для нього в мирному житті було – підняти на ноги синів. Але настав такий час, коли Олексій доручив це мені, а сам пішов воювати за Україну, за своїх дітей, за всіх нас. І зараз, читаючи цей девіз, переконана, що він правильно вчинив, ставши гордістю і для мене, й для своїх синів.

Недовгим був бойовий шлях Олексія Ходирєва – 2 листопада 2022 року він загинув. Про це у матері – такий болючий спомин:

– Знала, що пішов із побратимами на позицію 1-го листопада, а 2-го мав повернутися. Але минуло два-три дні, а дзвінка від нього, чи хоча б есемески, не було. Чорна думка: «Не повернулися». Почали шукати. Дочка, Вікторія, більше цим займалася. У різні групи писала. Телефонувала командиру частини. Він сказав, що Олексій пропав безвісти, а ось щодо обставин, за яких це сталося, то відповідь була така: «Ми не знаємо, що трапилося». А ось хтось із хлопців, який дзвонив Вікторії, сказав: «Ви знаєте, вони, напевно, всі загинули, бо ми бачили, що їх накрив ворожий обстріл».

Родині Ходирєвих хотілося таки думати, що Олексій пропав безвісти, бо поки нема офіційного підтвердження, що він загинув, то ще залишалася якась  надія:

– Десь ми натрапили навіть на фотознімок із полону, – розповідає Надія Станіславівна, – де був хлопець – ну геть подібний на Олексія. Але нас кликали, й ми оформляли всі необхідні документи, заяви понаписували на розшук, ДНК в мене взяли. У лютому 2023-го дочка мені подзвонила: «Мам, нібито співпало ДНК». Думка зразу: «То це значить, що Олексій загинув?» Я навіть спинила її: «Не говори мені такого!» А в березні нам сказали, щоб ДНК здав ще хтось із синів – з молодшим, Ромою, ми ходили в поліцію. І аж у червні нам повідомили, що співпало і його ДНК.

По суті, три рази Надії Станіславівні говорили, що її син – «200-й», три рази серце матері падало у безодню. Й уже, як третій раз почула мама захисника-Героя, що її син – в Небесному легіоні, то, як зізнається жінка, їй хотілося кудись піти й свій біль викричати:

– І тоді, як хоронили Олексія, і зараз, коли йде четвертий рік із того печального дня, як життя Олексія обірвалося, стараюся не плакати при дітях, онуках, щоб не ятрити їм душу... До нас дійшла інформація, що ще в грудні 2022 року був обмін тілами. А що так довго довелося чекали остаточного підтвердження загибелі сина, то це тому, що тіла, а їх багато, досліджували. Бог ще змилувався, що я хоч похоронила свою дитину, – маю могилу сина, куди можу прийти й поговорити з ним.

«Мені, певно, Олексій з Небес допомагає»

Загинув Олексій Ходирєв 2 листопада 2022 року, а хоронили 10 липня 2023-го. То виходить, що для родини пам’ятними стали обидві ці дати, оскільки кожна з них пов’язана з окремим етапом переживання втрати.

З цього приводу Надія Станіславівна каже:

– Я навіть  священника Свято-Троїцького храму міста Луцька Віталія Собка питала, як правильно робити в такому випадку, – коли панахиду замовляти, якщо є дві печальні дати, як у нашої родини? Й  отець Віталій сказав, що в церковних книгах точно це не прописано: «Хто міг передбачити, що таке буде?.. А ось помолитися зайвий раз ніколи не зашкодить». Тож ми і на 40-й день після похорону (а це аж через вісім місяців, як Олексій загинув), поминали його душу, що завершила свій земний шлях і стала перед Божим судом. Так само й тоді, коли рік минув. Люблю ходити в маленький храм свого рідного села Лучиці, яке було дуже дорогим і Олексієві.

Надія Ходирєва стала опікункою для синів Олексія – Анатолія й Романа. З приводу цього жінка розповідала:

–  Я вже говорила, що непросто було взяти на себе відповідальність за малолітніх онуків, коли син вирішив іти на війну. Так само – й стати для них опікункою, як Олексія не стало, й вони залишилися круглими сиротами. Бо ж тепер – важкий час, навіть із тими наркотиками, – як не допустити біди? Але мені, певно, Олексій з Небес допомагає. Старший онук,  сімнадцятилітній Анатолій, вже профтехучилище закінчив, і з ним не було ніяких проблем. Хіба інколи просив: «Бабусю, можна я сьогодні не піду на навчання, бо вже втомився». Це ж він був в училищі до 14-ї чи 15-ї години – і зразу ж після занять ішов на тренування з футболу. А у вихідні – поїздки на змагання (відвідує Анатолій спортивний клуб при культурно-розважальному центрі «Адреналін Сіті»). Молодший, Роман, – дев’ятикласник. Ще років три тому, пригадую, ми розмовляли з ним про погані звички, бо, як щось упустиш, то буде пізно. І тоді почула від нього: «Тато казав, що пити й курити – шкідливо». І вже зовсім недавно, коли Рома був у восьмому класі, то в такій же, профілактичній, розмові він повторив ці ж батькові слова.

Дуже хочеться Надії Станіславівні, щоб онуки виросли, як вона каже, Людьми з великої літери, – такими, якими їх хотів би бачити їхній тато,  котрий віддав життя за майбутнє своїх дітей.

Катерина ЗУБЧУК .

Зараз також читають: Н аказавши побратимам відходити, поранений воїн з Волині Василь Саливончик залишився на полі бою з однією гранатою…

Волинські