«Рай-Я» спокушала і зводила з розуму увесь будинок «Слово». Історія на вечір

07 липня 2026 р. 21:49

07 липня 2026 р. 21:49

У цирку Раїса Троянкер виступала в смертельному номері – клала голову в пащу тигра. На згадку про ті часи в неї залишився шрам у паху від кігтів тигра…

Раїса Троянкер була віртуозом розпусти, а її еротичність – феноменальною. У фільмі «Будинок «Слово» (2021), що розповідає історію українських письменників доби Розстріляного відродження, Раїса Троянкер, безперечно, є зіркою №1. Як тільки з’являється в кадрі, всі погляди прикуті до неї. Певно, так само було й у житті, і акторка Валерія Ходос, яка зіграла її у фільмі, чудово це передала

Захопилася літературою після роману з письменником

Рая народилася 30 жовтня 1908 року в Умані, в родині сторожа синагоги. Але з юних літ не могла опиратися своїй природі – невеличкого зросту, зі звабливою фігуркою й еротичною картавістю, вона була спокусницею і аж ніяк  не пуританкою. Тож вже 13-річною утекла з дому з мандрівним цирком, закохавшись у приборкувача тигрів, італійця Леоніда Джордані. Разом з ним вона щовечора виступала в смертельному номері – клала голову в пащу тигру. На згадку про ті часи у Раї залишився шрам у паху від кігтів тигра, який вона описувала й у своїх віршах.

Ласа до еротичних пригод дівчина не могла втриматися (та, власне, й не намагалася) від спокус. Тож паралельно з цирковою історією закрутила роман з уманським журналістом і письменником Онопрієм Турганом, який обернувся шлюбом і народженням доньки Оленки.

У 1925 році Раїса залишила цирк (і циркача, і тигра) й дебютувала з власними віршами в газеті «Робітничо-селянська правда» – першим був надрукований її вірш «У великому Китаї». А невдовзі разом із чоловіком вона перебралася до Харкова, де за кілька років вийшла її перша поетична збірка «Повінь» (1928), а потім і друга – «Горизонт» (1930). До речі, їх поетеса присвятила своїм офіційним чоловікам: першу – Онопрію Тургану, другу – Іллі Садоф’єву.

У Харкові Рая вступила до місцевої філії Союзу селянських письменників «Плуг». Вона належала до групи Валер ’ яна Поліщука «Авангард» й друкувалася у журналах «Гарт», «Селянка України», «Шквал».

Про її поезію є спогад письменника Юрія Смолича: «Вірші вона писала тільки еротичні й непогані, треба сказати, під впливом Анни Ахматової та інших з тієї плеяди».

У цій темі Рая була першою в українській літературі. І самотньою – поетична еротична культура так і не розвинулася, бо все збилося на вульгарність і порнографію. Але тоді Рая мала великий успіх, про що згадує письменник Лев Копелєв: «Натомість усіх нас, учорашніх школярів, безперечно займала поетеса «Авангарду» Раїса Т. Маленька, тоненька, густо нафарбована, вона читала вірші, в яких розповідала, як уперше віддавалася».

«Коханцями Раї були всі мої товариші…»

Юрій Смолич, який багато розповідає про Раю у своїй «Інтимній сповіді», так пише про її дебют у Харкові: «Увів її в літературу, як відомо, Сосюра, підчепивши десь в Умані під час гастролей цирку, і тепер усім розповідав, що в Раї великий шрам майже в паху. Ну й усі  (це було як спортивний інтерес) мали побачити той тигровий шрам на нозі поетки».

Вона справді була тією жінкою-насолодою, якої домагалися чи не всі тогочасні літератори. Рая мала скандальні романи не лише з Володимиром Сосюрою (одруженим, до речі), а й із Валер’яном Поліщуком та багатьма іншими. Ось ще один спогад Смолича: «Вона була надто розпутна і, за свідченням лікарів, хворіла на німфоманію: одне слово, мало хто з тогочасних письменників з нею не переспав».

«Бо була Рая віртуозом розпусти, й еротичність її була феноменальна: фізичне бажання, здавалось, просто сотилось з її істоти й відчувалось, як еманація, немов повітря довкола неї було насичене випромінюванням її тіла, – писав Смолич. – І коли ти наближався до неї, то потрапляв немовби у сферу діяння якихось токів, що паморочили голову, колотили серце і тамували дихання єдиним – бажанням тіла цієї маленької розпусниці. Це не моє особисте відчуття – так говорили про Раю багато з моїх товаришів, що були її коханцями, а коханцями Раї були всі мої товариші. Я, право, не можу поручитись, що поміж письменників тих років, абсолютно незалежно від особистих якостей, розпутників чи вірних своїм дружинам і високоморальних, був один, який би не був хоч раз коханцем Раї. Так чи інакше, але щовечора Рая ночувала з коханцем, і здебільшого щоразу – новим».

Щовечора Рая ночувала з коханцем, і здебільшого щоразу – новим.

Коли в Харкові був з ’ їзд Бюро міжнародної революційної літератури, відображений і у фільмі, приїхало багато іноземних літераторів, серед них – і французький письменник, журналіст та громадський діяч Анрі Барбюс. «За день Рая прийшла до мене розстроєна: їй не пощастило спокусити Барбюса, – згадує Смолич. – Вони любісінько пробалакали цілу ніч, та під ранок Барбюс сказав їй: «Мила дівчино, йдіть додому, ви дуже спокусливі, але я вас мало знаю для того, щоб любити». Так розповідала Рая, злостячись і ображено витираючи сльози. Вона намагалась потішити себе тим, що він «просто старий і вже нічого не хоче».

Саме «не хоче», бо мужське «не можу» для Раї не існувало: вона запевняла, що переборює всяке «не можу» й уміє прикликати до життя кожного, і хвалилась листами довгорічних імпотентів, в яких вони писали їй, що вона повернула їм радість володіння жінкою».

«Рай – це я»

Раїса Троянкер підписувалася «Рай-Я», тобто – «Рай – це я». Такий підпис стоїть у її листі до письменника Івана Дніпровського, що зберігається в музеї. Власне, це й не лист, а така експресивна автобіографічна сповідь про підліткове кохання, втечу з цирком, виступи з тиграми, лікування за методикою Фройда… Такий же підпис є і на першій її збірці, адресованій тому ж Дніпровському.

Коли у Харкові почався терор, Рая дійсно поїхала. Разом із пролетарським поетом Іллею Садоф’євим, який перекладав її вірші російською й невдовзі став її другим чоловіком, вона перебралася до Ленінграда. Потім, коли сімейне життя не склалося, Рая вирушила ще далі – до Мурманська. Там працювала в газеті «Полярная правда», випустила вже російськомовну збірку «Суровая лирика» (1942).

Звісно, це була вже зовсім інша лірика – і в темі, і в поетичному вираженні: вторинна, неоригінальна. Втім, десь Раю й можна зрозуміти – вона хотіла жити. Та, на жаль, прожила небагато – 29 грудня 1945 року померла від раку. Ледь розмінявши 36-й рік свого короткого, але яскравого життя…

Один із віршів Раї Троянкер

Трава прив’ялена і заніміла осінь…

Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..

В траві заплутались, розвіялися коси,

в гарячці тіло й голова.

Зім’ята сукня. На обличчі – мука.

Червоні плями в лентах комбіне…

І пада вечір у безодню круком,

і кличе вечір впасти і мене.

На серці якось важко і тривожно.

І ти, ніяковий, не можеш приласкать…

І те, що сталось, повернуть не можна.

І серце холодом стиска…

Ти так молив – сьогодні стань моєю…

І сталось. О закон буття!

Ми у траві забули томик Гейне,

його листки од вітру шелестять.

І якось чудно. Хоч усю вже бачив –

соромлюсь при тобі панчоху підвязать.

І так іду. І ми чужі неначе,

і в мене мимохіть жемчужиться сльоза.

О, не вернуть! Не стать такою, як учора,

нічим не змить із уст палючих плям!

А день такий звичайний і бадьорий,

така спокійна стомлена земля…

Джерело: ukrainky.com.ua.

Цікаві факти про будинок «Слово»

Будинок «Слово» у Харкові (вулиця Культури, 9) є одним із найвідоміших та найтрагічніших символів української культури. Проєктований наприкінці 1920-х років як затишний «рай для митців», він швидко перетворився на пастку радянського тоталітарного режиму.

• З висоти пташиного польоту архітектура будівлі чітко нагадує літеру «С». Сама назва споруди символізує першу літеру слова «Слово». Так архітектор Михайло Дашкевич увіковічнив призначення будинку для майстрів пера.
• Письменники заснували власний кооператив, щоб самостійно профінансувати будівництво, оскільки до цього вони жили у жахливих злиднях, часом ночуючи на газетах у редакціях. Коли посеред процесу гроші закінчилися, українська делегація вирушила до Москви. Справа дійшла до Йосипа Сталіна, який особисто розпорядився виділити державні кошти на завершення будівництва. Радянська влада зробила це навмисно: їй було вигідно зібрати всю творчу еліту в одному місці для зручного нагляду.
• На момент заселення в 1930 році будинок вважався елітним. У ньому було 5 під’їздів, 5 поверхів та 66 три- й чотирикімнатних квартир із високими стелями (3,28 м). Будівля мала центральне опалення, телефонний зв’язок, бомбосховище та навіть солярій із душами на даху (щоправда, солярій так і не завершили повністю). На першому поверсі функціонував дитячий садок для малечі літераторів.
• Практично у кожній квартирі було встановлено телефони, що на той час було розкішшю. Проте всі розмови прослуховувалися спецслужбами через спеціальний комутатор. Окрім того, обслуговуючий персонал будинку (двірники, коменданти) складався переважно з агентів ДПУ (державного політичного управління), які фіксували кожен крок мешканців.
• Через масові арешти, які розпочалися у 1933 році після самогубства Миколи Хвильового, письменник Іван Багряний охрестив споруду «Крематорієм». До 1938 року репресували мешканців 40 квартир із 66. Величезну кількість авторів (серед яких Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш) радянська влада розстріляла в один день — 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Ця трагедія сформувала термін «Розстріляне відродження».
• 7 березня 2022 року будинок «Слово» постраждав від обстрілу російської армії. Тоді харківський поет Сергій Жадан влучно зазначив: «росіяни завжди нищили нашу культуру. Щоправда, цього разу в них нічого не вийде. А «Слово» ми відбудуємо».

Марина ЛУГОВА

Волинські