Тернистий шлях евакуації і узаконення рідного онука

08 липня 2026 р. 17:07

08 липня 2026 р. 17:07

День 12 червня 2014 року Ганна Лашкевич пам’ятатиме до останнього подиху. Жила тоді разом із синами Романом та Максимом у власному будинку в селищі Піски Ясинуватського району Донецької області. Хата їхня майже межувала зі злітною смугою Донецького аеропорту, де уже йшли запеклі бої. Наші кіборги не здавалися, а ворог нещадно поливав їх вогнем.

Того дня у Ганни Вікторівни задзвонив телефон. Жінці повідомили, що у пологовому відділенні лікарні Ясинуватої народився її онук, від якого через дві години відмовилася мати. Невістка Вікторія просто втекла із палати. Лікарі запитали, чи забиратиме бабуся онука, бо інакше його віддадуть у притулок. Не роздумуючи, сказала, що постарається добратися до лікарні якнайшвидше.

Перебіжками діставалася до автостанції Донецька. Земля здригалася від вибухів, а небо горіло від ворожих атак. Бігла і молилася Господу, аби зберіг життя, бо вона потрібна немовляті. Серце краялося від болю: за що їй так, адже свіжою була ще рана у душі – не минуло й пів року, як після хвороби пішов у засвіти її чоловік Олександр.

Трішки заспокоїлася лише тоді, коли добралася додому уже з малесеньким Дениском. Розуміла, що має бути сильною, хоча надто засмутив вчинок цивільної дружини Романа, а треба підтримати ще і його.

Більше місяця перебули з немовлям у власній хаті. Ні вдень, ні вночі не було спокою, бо земля здригалася від вибухів. Старша донька Людмила на той час жила у Покровську і наполягала, аби переселялися до неї, де тоді умови були стерпними. Іншого виходу не мали, Ганна разом із старшим сином та онуком вирішили їхати. А молодший Максим навідріз відмовився. Він волонтерив, допомагав хоронити загиблих. Особливий стрес переніс, коли на його очах загинув найкращий товариш Сергій Діканов. Серце Максима від пережитого розірвалося через сорок днів після смерті друга. Словами не передати біль втрати, та мати мусила бути сильною, аби допомогти Роману врятувати його маленького синочка.

Непросто було позбавити матір-зозулю батьківських прав. Та все-таки цього домоглися. Але, як виявилося, раділи рано, адже у державний реєстр внукові документи не внесено, а згодом Ясинувата опинилася під окупацією.

– Не знаю, як склалася би доля, якби не допомога євангельських християн-баптистів, віру яких сповідую, – поринає у спогади жінка. – Пастор з Покровська Василь Ковальов зробив усе можливе, аби ми могли евакуюватися. Домовився із пастором з Нововолинська Алімом Здигою про наш переїзд на Захід України. На той час Денискові виповнилося вже вісім років. Евакуація виявилася важкою. Нас зустрів сам пастор і розмістив усі сорок чоловік у підвальному приміщенні своєї церкви.

Це був час, коли до Нововолинська, як і до інших міст та сіл, масово привозили вимушено переміщених осіб. Звичайно, така кількість людей в одній залі не могла перебувати довго. Тому уже через чотири дні Ганна Лашкевич з сином та онуком переїхали у село Річицю на Ковельщині. Люди тут також зустріли привітно, але знайти Роману роботу не вдавалося. На незначні соцвиплати розраховувати не доводилося, отож знайомі запропонували їхати до Польщі. Змушений був залишити сина з бабусею, він 11 жовтня 2022 року вирушив на заробітки. Вдалося лишень нотаріально посвідчити доручення для Ганни Вікторівни на догляд за Денисом.

Порадившись з пастором Алімом, пані Ганна у лютому 2023 року знову приїхала до Нововолинська. Тут їй допомогли знайти квартиру. Роман переказував кошти, щоб можна було розрахуватися за житло, одягати та годувати дитину.

Майже чотири роки тому Ганна Лашкевич навіть не здогадувалася, що, проживши сім десятків літ, багато з яких були наповнені горем та бідою, її знову чекатимуть випробування. Коли почала оформляти документи для отримання соціальної допомоги на онука, виявилося, що такої дитини в Україні у Держреєстрі РАЦСу взагалі немає. І хоча показувала десятки довідок, в тому числі і свідоцтво про народження, в яких хлопчик значився як Денис Лашкевич, у РАЦСі у комп’ютері його знайшли під іншим прізвищем – Пантюхов. Як виявилося, його мати Вікторія якимось чином уже на окупованій території в Ясинуватій для того, щоб отримувати соціальну допомогу після народження дитини, зареєструвала Дениса, якого залишила після народження, на своє прізвище. І це тоді, коли була позбавлена батьківських прав і за рішенням суду мала сплачувати аліменти. Тим часом, вона ще й два роки отримувала від держави допомогу на утримання дитини.

Довгих три з половиною роки Ганна Лашкевич ніби на роботу ходила до РАЦСу у Нововолинську, аби її онукові в Держреєстрі, спираючись на документи, котрі мала, змінили прізвище. Та щоразу чула від завідуючої одну і ту ж фразу: зробити цього не може. А тим часом Дениско, який так і не відчув материнського тепла, залишився ще й без зустрічей з татом, який не міг покинути роботу у Польщі, адже мав фінансово допомагати не лише синові, а й матусі. Оскільки у документах РАЦСу хлопчик значився як Пантюхов, то й оформити йому закордонний паспорт батько не міг. Увесь цей час на онука бабусі не призначали жодних, крім переселенських, виплат.

– Щодня молилася Богу, аби допоміг, – змахуючи сльози, каже пані Ганна. – Уже майже втративши надію, торік у серпні написала листа до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини пана Лубінця, де порадили звернутися до його представниці у Луцьку, звідки згодом отримала відповідь, в якій знову відсилали до Нововолинського РАЦСу. Так і зробила, але вкотре почула, що тут нічим допомогти не можуть.

В черговий раз поїхала до Луцька. За цей час тут представницею омбудсмана призначили Катерину Шкльоду. Переступивши поріг її кабінету, Ганна Вікторівна подумала, що десь уже бачила цю жінку. Згадала, що у Ковелі, де для слухачів Університетів вільного часу проводили конкурс ерудитів, вона вручала нагороду і їй. Пригадала це і пані Катерина, яка, перечитавши відповіді з різних інстанцій, сказала: «Думаю, що для вирішення вашого питання вистачить три-чотири дні».

Якщо відверто, то Ганна Лашкевич не дуже вірила почутому. А коли через два дні їй сказали, щоб приїхала знову до Луцька, хвилювалася, бо з інтернет-видань дізналася, що Катерина Шкльода вже на новій роботі у Луцькій міськраді. Але Ганні вручили листа і сказали, що з ним має піти до Нововолинського РАЦСу, а там ще до її візиту внесуть відповідні зміни.

Цього разу у цій установі відчула зовсім інше ставлення. За лічені хвилини сталося те, чого і вона, і її син та онук чекали більш як три з половиною роки. До прохання батька виготовити закордонний паспорт синові з розумінням поставилися у консульстві в Польщі. І уже на початку червня бабуся повезла онука до батька – Романа Лашкевича, колишнього робітника «Азовсталі», який в числі останніх залишав підприємство після жорстоких боїв. Він на літо зняв для найрідніших людей житло, аби через довгі майже чотири роки насолодитися спілкуванням.

Саме перед поїздкою до Польщі зустрілася з Ганною Вікторівною. За розмовою зрозуміла, що Господь допоміг цій жінці не зламатися і не втратити віру у людей, хоча у її зболеному серці ще жевріє рана, завдана людською байдужістю тих, хто покликаний допомагати, перебуваючи на державній службі. А онук Денис, якого разом з сином виростили з пелюшок, тепер найбільша її втіха і радість. Ганна переконана, що колись таки зможе завезти його у рідні Піски, сплюндровані ворогом. Вона вдячна долі й за те, що знайшла прихисток у гарному місті, серед добрих і щирих людей.

* Головне фото – https://depositphotos.com/

Волинські