Волинський «Птах» 17 годин лежав під бетонною плитою, а тепер вчиться жити без Наталки

11 липня 2026 р. 10:05

11 липня 2026 р. 10:05

Пухнасті побратими відчувають і людську доброту, і обстріли москалів.

Лучанин Сергій Жайворонок пішов на війну після 24 лютого, воював під Мар’їнкою і на Покровському напрямку, дивом вижив після удару КАБами, а після повернення додому пережив найболючішу втрату — смерть дружини

Коли почалася повномасштабна війна, лучанин Сергій Жайворонок саме переїхав із сім’єю в новозбудований дім у селі Боратин Луцького району. Мріяв, як щасливо житиме тут із дружиною Наталею, радітиме успіхам синів Івана – кадрового військового ЗСУ, Ореста – старшокласника, внучки Яни…

Не сталося. 24 лютого 2022 року родину розбудило відлуння вибухів з обласного центру. І вже тоді 45-річний Сергій Петрович знав: піде воювати. Таке рішення прийняв легко. Найважче було сказати про нього найдорожчим людям. Та казати майже нічого не довелося: всі Жайворонки знали – їхній син, чоловік і батько інакше не зможе.

– Україна повинна бути готовою до оборони, доки росіяни будуть нашими сусідами, – каже нині ветеран війни, член Луцької ради ветеранів Сергій Жайворонок.

«Ми воюємо з москалями вже 300 років»

Історією України Сергій цікавився змалку. Виростав із Україною в серці, наслухавшись розповідей прабабусі Мотрі, волинянки за походженням, яка пережила жахіття двох світових воєн. А від бабусі Галини Іллівни – учительки історії та директорки школи на Херсонщині – успадкував хист краєзнавця.

– У баби Галі була велика бібліотека, і я настільки зачитався історичними книгами, що не перестаю «колупатися» в них досі. Цікавлюся Національною революцією 1648–1676 років, Українською революцією 1917–1921 років і нинішньою війною за суверенітет. Ми воюємо з москалями вже 300 років. Маємо таких сусідів, що війни з ними можуть лише призупинятися. А сильними будемо тоді, коли будемо озброєні й готові дати відсіч у будь-який момент, – каже захисник.

У мирному житті Сергій Жайворонок теж не звик робити того, що не лежить до душі.

– Я ніколи не робив і не робитиму того, що не приносить мені задоволення, – говорить він.

Його батьки – Любов Василівна, працівниця Волинського обласного центру з гідрометеорології, і Петро Калістратович, ветеран дорожньої галузі, – навчили дітей працювати чесно, цінувати порядність і не боятися роботи.

– Просіть Сергійка до роботи, а їсти він сам попросить! – казав Петро Калістратович, коли возив хлопця на канікули в село під Володимир.

У 17 років став вантажником

Після закінчення Луцької школи №11 Сергій вагався, ким стати: будівельником чи автомобілістом. У 17 років влаштувався вантажником і став студентом-заочником Луцького політехнічного інституту.

Перевагу віддав автомобілям. Батько радив продовжити навчання стаціонарно в Києві, але син не захотів «сідати на шию» батькам і почав торувати власну дорогу. Уже за рік вантажника-студента перевели інженером у відділ постачання Волинського облавтодору. Згодом він працював у комерційних структурах – спершу менеджером, а невдовзі й на керівних посадах. За обраною спеціальністю, щоправда, не працював жодного дня, але про це не шкодує.

Після вторгнення росії його життєві пріоритети змінилися. Спершу Сергій вступив у батальйон оперативного реагування «Луцьк»: патрулював вулиці, готував містян до національного спротиву, вивчав систему ПЗРК. Але всі розуміли: його тягне у військкомат. Туди він пішов у 2023 році.

Перша ротація воїна Волинського прикордонного загону була на Вугледарському напрямку. Уявлення про війну й реальність виявилися різними світами. Під обстрілами мандражило, та новоспечений солдат-піхотинець сам собі дивувався: знав, що робити зі страхом, як тримати спокій і контролювати себе. Дуже допоміг вишкіл – спершу в Луцьку, потім у Черкасах та Англії.

«Ворог накрив нас КАБами»

Друга ротація під Мар’їнкою була значно важчою: безпілотники, мінометні обстріли, гази, постійне перебування на «нулі». Уже першого дня на позиції Сергій пережив втрату побратима.

Голос воїна тепліє, коли він згадує друзів-бійців і їхні позивні. Сам на війні став «Птахом».

– Жайворонок – то довго казати! – усміхається, згадуючи, як побратими вигадали йому бойове ім’я.

Тепло згадує Сергій Петрович і чотирилапих «бійців» – Бармена, Кордона і Заставу. Коти ніби відчували небезпеку: якщо раптом бігли зі спостережного пункту, невдовзі можна було чекати обстрілу. А киця Мар’їнка так кумедно вмощувалася спати в чийомусь берці, що неможливо було не всміхнутися навіть у пеклі війни.

Сергій Жайворонок каже: і досі був би у війську, якби не поранення. У лютому 2024 року він із побратимами п’ять діб відбивав штурми й прикривав фланг однієї з позицій неподалік села Перемога на Покровському напрямку. «Фортецею» була стара ферма. Саме її ворог накрив КАБами.

Від ударів валилися стіни й покрівля. Одна з бетонних плит упала на «Птаха» та ще двох захисників. Боєць із позивним «Світязь» загинув відразу. Сергій пролежав під завалом 17 годин. Не міг поворухнути ні руками, ні ногами. Ворожі дрони не підпускали допомогу. Та побратими не залишили його: ризикуючи життям, підповзли й за допомогою домкрата витягнули з кам’яної пастки.

«Мене виходила дружина Наталка, а я її врятувати не зміг»

– Думав, що після звільнення відразу стану на ноги, а не зміг. Вони розпухли, почорніли – страшно було глянути, – згадує Сергій Петрович.

Ще добу він чекав евакуації, потім були Покровськ, Дніпро, Вінниця, операції, реанімація, реабілітації. Півтора місяця пересувався лише в інвалідному візку. Почувався сильним, бо поруч була дружина Наталка.

Коли став на ноги, «Птах» повернувся в стрій. Служив на кордоні неподалік Володимира, їздив на реабілітацію. Та, спираючись на тростину й не відчуваючи належно пальців рук, чесно сказав собі: «Воїн із мене вже не дуже». У липні 2025 року старший солдат Сергій Жайворонок звільнився зі служби за станом здоров’я на підставі висновку ВЛК.

Почав доробляти ремонт у хаті, волонтерити, будувати плани. Але біда прийшла з іншого боку: раптово захворіла Наталія.

– Вона зуміла виходити мене, а я її не зміг врятувати, – каже Сергій.

Це непоправне горе болітиме йому все життя. 24 лютого цього року пані Наталія передчасно відійшла у засвіти. Світла їй пам’ять і щирі співчуття всій родині.

Сергій Петрович не вміє лукавити: без коханої дружини йому наче наново доводиться вчитися жити. Щодня завантажує себе домашніми справами, відвідує батьків, спілкується телефоном із синами, невісткою та внучкою Яною, якій невдовзі виповниться п’ять рочків. Опікується собакою Руною і чотирма котами.

Його дозвілля – це спілкування з ветеранами, робота в Луцькій раді ветеранів і щоденні тренування. За рекомендацією реабілітологів пан Сергій почав стріляти з лука. Спершу було непросто: травмовані пальці не слухалися, та тренери підлаштували лук під стрільця.

Тепер Сергій Жайворонок виборює вже свої особисті перемоги – у команді ветеранів, силних духом, незламних волею, перевірених фронтом. З такими людьми Україна була, є і буде.

Леся Влашинець.

Волинські